УКРАЇНСЬКА ДЕРМАТОВЕНЕРОЛОГІЯ: ВІДРОДЖЕННЯ ЧИ ПОМИНКИ?

Сьогодні у вітчизняній медицині гуляють міфи деяких бізнесменів від дерма­товенерології, котрі сплять і бачать повну руйнацію державної та комунальної системи дерматовенерологічної допомоги. Вони говорять про малочисельність дерматовенерологів у розвинених країнах та мінімальну потребу населення цих держав у безоплатній фаховій дерматовенерологічній допомозі, пропону­ючи таким самим чином влаштувати дерматологічну службу в Україні. Тож на­віщо нам солоденькими голосами навіювати байки про потребу «оптимізації» (читай скорочення) дерматовенерологічних кадрів, ліжок, закладів тощо?

 А відповідь одна: щоб ство­рити потужний ринок дерма­товенерологічних приватних послуг і шляхом зменшення обсягів безоплатної медичної допомоги змусити пацієнтів, незалежно від майнового ста­тусу, звертатися до приватних клінік. Прослідковується за­кономірність: що більша при­ватна клініка у пропагандиста таких новацій, то активніше виступає він за скорочення об­сягів безоплатної допомоги.

Однак мусимо зазначити, що потужна система дермато­венерологічної допомоги в роз­винених країнах існує, доступ­ність до неї є досить високою. І це там, де на порядок вищий рівень життя населення і де забезпечені люди не доводять своє здоров’я до критичного стану, а звертаються до лікаря своєчасно.

Дійсно, у багатьох країнах пацієнт із численними дер­матологічними проблемами звертається до лікаря загальної практики. Але підготовка цих лікарів лише з питань дерма­товенерології триває від 3 до 6 місяців. А у нас – до 10 годин. За таких умов які ж функції мо­жемо ми делегувати нашому сімейному лікарю?

Тепер проаналізуймо мере­жу наших дерматовенероло­гічних закладів та кабінетів. У жодному з них немає невико­нання науково обґрунтованих (щоправда, багато років тому) показників амбулаторного прийому. Так, існують про­блеми з наповненням дерма­товенерологічних ліжок. Поза сумнівом, частину з них треба скоротити. Але хто і коли раху­вав, скільки насправді потріб­но таких ліжок? З’ясувалося, що останні такі розрахунки були проведені у 1964 році.

МЕНШЕ НЕ ОЗНАЧАЄ ЛІПШЕ

Нинішнє скорочення йде волюнтаристськими метода­ми за принципом «що менше, то ліпше». Якщо ж забезпе­чити наші стаціонари всіма медикаментами, передбаче­ними чинними стандартами та протоколами, то ліжка, які ще збереглися, відразу ж запо­вняться. Нашим провідникам організації дерматовенероло­гічної допомоги час провести медико-соціальні дослідження з питань наукового обґрунту­вання потреб у ній і не вводити в оману ні керівництво МОЗ, ні населення, ні лікарів. Такі розрахунки можна здійснити протягом щонайбільше одного року і припинити спекуляції на тему «мало, багато, достатньо». До речі, аналіз слід проводити для промислових і сільськогос­подарських регіонів окремо, оскільки структура і обсяги захворюваності на хвороби шкіри і секс-трансмісивні за­хворювання у таких регіонах істотно відрізняються, отже й потреба в дерматовенерологіч­ній допомозі буде різною.

За останні роки проведено значні наукові дослідження стосовно псоріазу, атопічного дерматиту та інших хронічних дерматозів. Захищено чимало актуальних дисертацій. Опу­бліковані сотні статей. Прак­тично у більшості таких робіт акцентується увага не лише на медикаментозній терапії, а й на реабілітаційних заходах. А де ж вони, ці реабілітаційні заходи? Тихо «помер» дитячий дерматовенерологічний сана­торій «Дальній», стали мало­доступними путівки в інші дерматологічні заклади реабі­літації. Це при тому, що Україна має найбільше природних фак­торів для лікування пацієнтів зі шкірними хворобами серед усіх країн Європи.

Мабуть, на часі провести ін­вентаризацію таких факторів та місцевостей і вивчити мож­ливості використання «опти­мізованих» приміщень для розгортання реабілітаційних дерматологічних ліжок. Перед цим слід налагодити повний достовірний облік усіх хворих на хронічні дерматози, що дасть змогу визначити конкретну по­требу у фінансовому забезпе­ченні реабілітаційних заходів.

ЧАС РОЗДІЛИТИ ПОВНОВАЖЕННЯ

Нещодавно завершився «Місячник із виявлення раку шкіри» та День Євромелано­ми. Заходи, проведені в рам­ках цих ініціатив, підтвердили високу актуальність проблеми дерматоонкології. Але мусимо зазначити, що жодним нор­мативним чи директивним документом проведену акцію не було обґрунтовано. Тому проводилася вона на ентузіаз­мі лікарів-дерматологів. Акція пройшла, а проблема зали­шилася. Мабуть такий важ­ливий захід не повинен бути кампанійщиною. Доцільно на підставі аналізу проведених робіт підготувати відповідний наказ МОЗ, де чітко регламен­туватимуться функції дерма­товенерологів та онкологів у питанні діагностики, лікуван­ня і диспансерного спостере­ження у разі злоякісних ново­утворень шкіри. Але й у цьому питанні у дерматовенероло­гічної спільноти немає єдиної думки. Ряд відомих дермато­венерологів висловлює ба­жання і навіть робить спроби переключити на дерматовене­рологічну службу всі питання дерматоонкології. Наскільки це доцільно і корисно для хво­рих? Питання сумнівне. Чітка система підготовки дермато­венерологів із питань онколо­гії відсутня. Патогістологічні дослідження у переважній більшості дерматовенероло­гічних диспансерів України є, і ще довгі роки залишаться нездійсненною мрією. Сучас­на матеріально-технічна база дерматовенерологічних закла­дів не дає змоги розгорнути в них малі операційні, а про гід­не діагностичне та лікувальне обладнання й говорити не до­водиться. Для вирішення цих проблем потрібні величезні кошти, яких сьогодні не виста­чає. Разом із тим наявна і ви­пробувана в державі впродовж багатьох десятиріч система онкологічних диспансерів усе це вже давно має. Тож чи не ліпше в системі онкологічних диспансерів ввести по одній у кожному закладі посаді онко­дерматолога, як це зроблено, наприклад, у системі протиту­беркульозних закладів?

ВЕНЕРОЛОГІЮ ЗАБУЛИ?

А от куди треба активно ін­тегруватися, то це у систему збереження репродуктивного здоров’я. Тут секс-трансмісивні інфекції грають першу скрип­ку, а дерматовенерологи – чи не останню. Тим часом навіть санація від секс-трансмісивних інфекцій подружніх пар є вкрай недостатньою. Співпра­цю акушерів-гінекологів, уро­логів та дерматовенерологів із цих питань жодним новітнім взаємоузгодженим докумен­том не регламентовано. Кожен фахівець діє на свій розсуд. Тут уже жодних додаткових коштів не потрібно – лише чітке управ­лінське рішення.

Інтегруючись у «суміжні» спеціальності, дерматовене­рологи призабули «своє» чи не основне захворювання – сифіліс. Роками ми не бачи­мо жодних фундаментальних розробок із питань сифілідо­логії, хоча кілька десятиліть тому Україна була лідером у таких дослідженнях. По­ступово руйнується чітка система централізованих серологічних лабораторій: кожен головний лікар закла­ду загального профілю хоче облаштувати свою серологіч­ну лабораторію. От і маємо більшість випадків сифілісу у латентній формі, а також чи­мало випадків вісцерального сифілісу та нейросифіліс. Зно­ву виникає потреба у чіткому управлінському рішенні.

Хотілося б кілька слів сказа­ти і про приватну дерматовене­рологічну практику. Вона, на жаль, далека від європейських стандартів, особливо з питань діагностики та обліку. І на це немає поки що ради. Хоча і є цілком пристойні клініки та кабінети, але ціни в них більш ніж непристойні.

Куди дійсно слід було б ак­тивно інтегрувати дермато­венерологічну службу – то це у вирішення проблем ВІЛ/ СНІДу. Перші паростки такої інтеграції вже є. Але знову ж виникає проблема чіткої ди­рективної регламентації співпраці різних фахівців.

ХТО ВИНЕН?

У багатьох негараздах дер­матовенерологічної служби винна і сама медична спіль­нота. Колись ми мали єдине Українське наукове товари­ство дерматовенерологів (піз­ніше – Українська асоціація лікарів-дерматовенерологів і косметологів), а тепер напло­дили близько 10 різних дерма­товенерологічних академій, асоціацій, товариств тощо. Кожне утворення має прези­дентів, «академіків», «членів- кореспондентів». А тим часом невблаганний Хронос тихо виносить вітчизняну дермато­венерологію на узбіччя меди­цини.

Пишу оці рядки, а душа бо­лить. Не за себе. За 35 років у дерматовенерології я бачив ви­сокі злети нашої служби, і гір­ко спостерігати її поступовий занепад та руйнацію. Колись давно на зустрічі з міністром охорони здоров’я колишнього СРСР я почув від нього фразу: «Дерматовенерологія – єдина в державі медична служба, яка на 100% виконує покладені на неї завдання». Сьогодні нам ніхто цього вже не скаже. Тож забудьмо про особисті амбіції, сподівані прибутки, кар’єрну еквілібристику. Давайте вно­сити в нашу спеціальність усе нове та прогресивне, не забу­ваючи і не відкидаючи досвіду наших попередників. Тільки за таких умов дерматовенеро­логічну службу чекає відро­дження та розвиток, а не тихі поминки на узбіччі медицини.

Олександр ХАРА, лікар-дерматовенеролог, заслужений лікар України, кандидат медичних наук