Стурбованість змінами в системі охорони здоров’я України наразі відчувають абсолютно всі: і пацієнти, і лікарі, причому як державного, так і приватного секторів. Однак усіх об’єднує одне — повне нерозуміння того, що відбувається.
Тетяна МАЙКОВА, невролог, головний лікар медичного центру «Головний біль»На мою думку, саме лікарі свого часу дозволили сформувати в країні таке зверхнє та нешанобливе ставлення до професії. Де ви бачили, щоб послуги перукаря чи електрика коштували дорожче, ніж консультація лікаря? Тим не менше, у нас склалася саме така ситуація — лікарський фах зневажають, а самих лікарів вважають обслуговуючим персоналом. Звичайно, медики ображені, голодні та зневірені. Але це не єдина проблема сьогодення.
Повертаючись до реформи, яку пропонує нинішня влада, та зрозумілих кроків щодо первинної допомоги: серед моїх знайомих, друзів, пацієнтів (а я щодня запитую) немає жодного, хто збирається підписувати договір із лікарем сімейної медицини та лікуватися за 370 грн на рік. Жодного! Усі вони, як, власне, і я, й надалі користуватимуться допомогою тих фахівців, яким довіряють своє здоров’я вже роками та яким звично дякують «у кишеню», коли це лікарі державного лікувального закладу. Тож до чого призведе цей абсолютно безглуздий крок? Тільки до вдосконалення корупційних схем.
Інший важливий момент: ті мізерні кошти та примітивний списочок досліджень, на які матимуть право українці. Я чітко усвідомлюю, що до сімейного лікаря таки підуть пенсіонери й малозабезпечені люди, але жоден лікар не зможе встановити адекватний діагноз на підставі результатів кількох простеньких аналізів, тим паче в разі хронічних захворювань. Ситуація критична: гарний лікар буде «як без рук», а поганому й аналізи не допоможуть.
За великим рахунком, ухвалюючи такі важливі рішення, реформатори мали б порадитися з практикуючими лікарями. Останні чітко усвідомлюють, яким має бути перелік обов’язкових досліджень. Більше того, подібна мінідіагностика раз на рік — ніщо! Лікування повинне бути контрольованим, а це вимагає повторних досліджень, скажімо, у разі «хроніки» — майже щоквартально. Варто тверезо оцінювати ситуацію, якщо держава все ж таки бажає, аби лікарі залишалися лікарями, а не перетворилися на «ворожок».
На мою думку, насамперед реформаторській команді, яка усвідомлює реальний стан речей, потрібно легалізувати все, що ми маємо на сьогодні. Я впевнена: саме до такого рішення прийдуть рано чи пізно. Адже ті країни (наприклад, Велика Британія), у яких працюють подібні схеми первинної допомоги, уже зрозуміли, що держава не в змозі їх фінансувати. Населення старішає, тривалість життя збільшується, і система не витримує навантаження. Окрім цього, слід враховувати, що, скажімо, Британія — зовсім не бідна країна, а британці дуже поважають закони. Їм сказали: обрати лікаря та підписати з ним договір — вони пішли й підписали. Там ніхто не сумнівається в раціональності нововведень. Але британські лікарі дійсно отримують від держави гроші за пацієнтів: зрозумілі суми у чітко встановлені дати. Я дуже сумніваюся, що в нашій корумпованій країні гроші, які «підуть за пацієнтом», таки дійдуть до лікаря, не загубившись по дорозі.
Більшість розвинених країн врахували умови, які вже так чи інакше склалися у суспільстві. Звичайно, незахищені верстви населення мусять бути застрахованими в повному обсязі. А платоспроможні громадяни, які й зараз оплачують медичні послуги нелегально, повинні робити це на легальній основі. Але медичне страхування, як на мене, має виключати з процесу чиновників. Віддати гроші якомусь «державному страховому бюро» — втратити їх назавжди. Приватні страхові компанії, як і приватні медичні заклади, працюють краще й відповідальніше. До речі, мене дивує твердження, ніби приватний медичний сектор заробляє шалені гроші. Це просто нісенітниця! Як головний лікар приватної клініки з 25-річним досвідом роботи, можу чесно сказати: я плачу в казну величезні податки, сплачую за оренду та комунальні послуги, а з решти — забезпечую гідну зарплату своїм співробітникам і вкладаю в технології. Я не маю ані маєтків, ані шикарних автівок, як головний лікар сусідньої державної лікарні. І я щоразу мушу дбати про рівень своїх знань та підготовку моїх лікарів, тому всі міжнародні освітні заходи — також мій клопіт. Тоді як основний принцип, що забезпечує розвиток галузі, — рівні умови для всіх. Інакше не буде адекватної конкуренції та прогресу.
Є одна практична й проста за своєю суттю ідея, на якій побудоване приватно-державне співробітництво в медичному секторі деяких розвинених країн. В одному й тому самому кабінеті в першій половині робочого дня лікар приймає «державних» пацієнтів, у другій — приватних. Абсолютно однакові умови, ставлення, але різні грошові потоки. Головне — усі задоволені, а лікарю не потрібно шукати додаткову роботу, щоб прогодувати родину. Таким шляхом, скажімо, пішла низка каталонських клінік, а в цій країні медична система — одна з найефективніших у світі. Але всі ці зміни відбулися за ініціативи лікарів. Більшість же наших медиків досі пасивні та чекають, що за них хтось наведе лад і змінить статус лікаря. Я мало не щодня чую, як скрутно живеться лікарю в Україні, та завжди запитую: «Що вас тримає в державному секторі? Звільняйтеся, отримуйте ліцензію й працюйте на себе!» Але мало хто зважується на такий крок.
Тепер відносно високоспеціалізованої медичної допомоги: скажу без зайвої скромності, що наприклад, больовими розладами в неврології на експертному рівні за іноземними протоколами займаємося лише ми. Решта досі лікує низку «діагнозів», котрих немає у жодній світовій класифікації. Як майбутня страхова медицина покриватиме ці «хвороби» та ліки, що під них виписують? Я знаю про це не з чуток, а тому, що веду багато пацієнтів з-за кордону, лікування яких оплачують їх страхові компанії. В мене жодного разу не виникло з ними непорозумінь, тому що алгоритми нашої терапії їм зрозумілі та збігаються з європейськими протоколами. Але впевнена, що жодна страхова компанія не стане платити гроші за вегетосудинну дистонію чи остеохондроз.
Багато років поспіль я намагалася вчити лікарів: проводила «Школи головного болю», привозила іноземних спікерів тощо. Проте жодного разу моїх починань не підтримали. Але ж адекватна медична реформа потребує високого рівня лікарської кваліфікації та компетенції! Больові синдроми — перше питання, з яким прийдуть пацієнти до сімейного лікаря. І вони вимагають певних сучасних знань, а не купи англомовних неадаптованих протоколів, у яких жоден терапевт не в змозі розібратися. Наприклад, я готова вчити, а шукати спонсорів і займатися організацією — то не мій клопіт, я практикуючий лікар. Яку б чудову реформу ми не провели, коли наші лікарі й надалі лишатимуться некомпетентними — діла не буде!
