Українські медичні реформи: РЕАЛІЇ!

Сьогодні чути багато розмов, як правило, захоплених, рідко — критичних, стосовно законодавчих ініціатив МОЗ та Уряду. Українців, особливо «просунуту» молодь, дістала багаторічна балаканина про реформу на тлі відсутності помітних зрушень.

Олег МУСІЙ, народний депутат України, заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, президент Всеукраїнського Лікарського Товариства

Але я точно знаю, що існуючу систему, попри бажання переважної більшості як моїх колег-медиків, так і пацієнтів, швидко з точки А в точку Б привести неможливо. Хоча можна й швидше, але це залежить від того, що є цією точкою Б — омріяною всіма новою національною системою охорони здоров’я.

Прості приклади.

Теперішні очільники МОЗ разом з Урядом нам навіюють, що треба негайно значно скоротити мережу лікарень, бо їх у нас удвічі більше, ніж у заможних європейських країнах. Насправді ліжок у лікарнях східноєвропейських «нових» країн Євросоюзу лише на 19% менше, ніж у нас (80 на 10 тис. населення у нас і 65 — у них). Отже, якщо бездумно скоротити лікарні та ще й за відсутності транспортної інфраструктури і при наших дорогах, на які ми справно з кожного літра пального платимо гривню, то значній частині населення медична допомога стане недоступною фізично. Так, сьогодні дійсно багато потужностей лікарень незайняті. На перший погляд, це можна було б розцінити як індикатор їх абсолютної непот­рібності. Якби практично кожному українцю на власному прикладі чи на прикладі когось із близьких не був достеменно відомий факт, що багато людей через вкрай низькі доходи і бідність змушені відмовлятися від необхідного лікування, прирікаючи себе у європейській країні у 21 столітті на повільну смерть. І в цих умовах Міністерство пропонує відповідальність за існування медичних закладів розділити між ними, громадами, лікарями і їх пацієнтами. Держава дасть рівно стільки, скільки на рік Кабмін передбачив у Держбюджеті, а не скільки насправді потрібно для того, щоб випереджально формувати оновлені медичні маршрути, хоча б за невідкладними показаннями.

Це реформа? Кому прийшло в голову назвати такі дії реформою?

Нам кажуть, що в нас забагато медичних працівників, не враховуючи, що навіть з лаборантами і лікарями УЗД, яких в інших країнах під час розрахунку забезпеченості не враховують, в Україні їх уже суттєво менше, ніж у Західній Європі. Та ще й пенсіонерів — близько 50%. А надлишковість медичних кадрів в Україні вже зафіксовано розпорядженням Кабміну. Скільки лікарів нам потрібно, не сказано, але у точці Б унаслідок дій Уряду їх повинно стати менше, навіть значно менше, ніж у середньому в європейському регіоні. Розрахунок молодої команди МОЗ може бути лише один — що хворі швидко нас покидатимуть і лікар їм не знадобиться.

Це що, теж реформа?

Урядовці з високих трибун і через усі проплачені ними телеканали та друковані ЗМІ переконують українців: на охорону здоров’я витрачаються шалені кошти, а працівники галузі в більшості своїй просто здирники і безграмотні коновали, науковці ж — безголові корупціонери на утриманні у фармбізнесу.

Насправді такої упослідженої щодо фінансового забезпечення з бюджетних джерел системи охорони здоров’я, як наша, ніде в Європі немає. Вітчизняна медицина разом з наукою й освітою отримує вдвічі менше (у відносних показниках) від мінімальної потреби (3% ВВП з бюджетних джерел при мінімально необхідних 6%). І Уряд усіх намагається переконати, що за ці жебрацькі кошти галузь ще й треба розвивати, у тому числі реформувати. От вона і тримається практично на грошах громадян, а зовсім не на «шалених бюджетних» асигнуваннях.

У нас не було б уже жодного кардіо­хірурга, та що там — терапевта чи педіатра путнього, якби люди не «дякували» лікарю. Країни-сусіди цим вміло користуються. Наприклад, у Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Німеччині достатньо практично лише скласти іспит на знання мови, щоб отримати право на лікарську практику з українським дипломом, бо лікарів не вистачає. Вони цю проб­лему за рахунок наших фахівців вирішують, бо розуміють: для держави це в десятки разів дешевше, ніж 10 років готувати спеціаліста. І платять лікарям пристойно, а не як після останніх ініціатив Уряду про підвищення розміру мінімальної зарплати до 3200 грн, коли український лікар отримує на 100 гривень більше, ніж молодша медсестра без освіти. За наших фахових медсестер я вже мовчу. Хоч хтось знає, скільки з них доглядає людей літнього віку на чужині в той час, коли в себе вдома вмирають їх недоглянуті батьки?

Наші ж науковці успішно виступають на європейських форумах, а європейські приїздять до нас і відзначають зростаючий науковий рівень.

Нам запропоновано прихлопнути все це одним махом, мовляв, багато лікарів неграмотних і професорів корумпованих, лікарень неефективних — потім колись усе відродиться, уже на новітніх американських засадах.

Коли — колись? Яким шляхом? Хто порахував, скільки в Україні залишиться українців через відсутність лікарів і лікарень? Хворобливий план зі знищення населення набирає все відчутніших обертів. І найстрашніше, що експериментам у медицині відведено в ньому чільне місце. Якось буде, бо гірше вже нікуди — волають некомпетентні невігласи з усіх боків!

Це реформа?

Нас втішають: зате лікуватися будете чи то за британськими, чи то іспанськими або норвезькими, чи то навіть американськими стандартами. Таке дилетантське зухвале самодурство найбільш підступне, бо принадне, як солодкий ярмарковий півник на паличці, але отруйне, як вокзальний біляш в умовах відсутності санепіднагляду (теж «реформа в дії»).

Що лікувати буде часто просто нікому і лікарня віддалиться за межі реальної досяжності — це, сподіваюся, зрозуміло вже кожному тверезомислячому українцеві.

Водночас ми ж усі впевнені, що імпортоцилін дієвіший за вітчизняний пеніцилін, хоча це не зовсім і не завжди так. Національні стандарти навіть «найкрутіших» країн, буває, суттєво відрізняються аж до прямих протиріч. Кожна країна має національні стандарти, розробляючи або адаптуючи найбільш придатні до власних можливостей і особливостей. Інакше не було б і згадки ні про американські стандарти, ні про французькі, ні про британські, а дійс­но були б «міжнародні».

Проясніє младореформаторам і урядовцям тоді, коли буде сказано, що за «міжнародними» стандартами ми можемо на наші «шалені» бюджетні гроші пролікувати 20% нужденних. Решта — вибачте, на всіх не напасешся.

Уряд констатує, що ми надто багато платимо з власної кишені за медицину. Це правда, й ми довірливо розвішуємо вуха. Але відповідальність за це Уряд «сміливо й принципово» покладає на медичних працівників, бо не прагне й копійки додавати на медицину «зі своєї кишені» до «європейських нормативів», незважаючи на те що податки ми сплачуємо набагато більші за середні європейські.

Тому нам власне й не показують до часу навіть прикидок «гарантованого пакета медичних послуг», який для більшості дорівнюватиме «гігієнічному пакету»!

Це що, реформа? Для кого вона?

За наведеними характеристиками вже можна достатньо чітко уявити точку Б. Унаслідок «реформи» від МОЗ і Уряду в точці Б матимемо:

Не для всіх доступні лікарні.

Їх буде небагато, для багатьох вони розташовуватимуться задалеко, й ліжок у них буде менше, ніж пот­рібно, щоб розмістити всіх хворих.

Не для всіх доступних лікарів і медсестер.

Їх буде менше, ніж потрібно, та й навантаження на них ляже таке, що про якість і безпеку можна буде забути.

Не для всіх доступне лікування.

Його вартість (тарифи) буде непідйомною, щоб покрити її бюджетним коштом хоча б значною мірою. Отже, з переліку гарантій доведеться рішуче (чого-чого, а рішучості МОЗ вистачає) викреслювати захворювання, які «не загрожують життю». Сьогодні «не загрожують», а завтра дивишся — людини вже немає. Усе правильно — загроза життю зникла сама собою.

Останній легітимний Міністр охорони здоров’я України нам захоплююче розповідав про суперсучасні клініки, збудовані в Грузії. Давали інтерв’ю й лікарі цих закладів, які отримують зарплати на рівні кращих європейських клінік. Але вони мовчали про те, що їх пос­луги більш доступні заможним громадянам Туреччини й Росії, ніж громадянам Грузії. Утім, власникам згаданих зак­ладів цей факт «по барабану», бо вони до Грузії жодного стосунку не мають, там лише їх бізнес і більше, як-то кажуть, «нічого особистого». Інших клінік у країні просто немає.

Наслідки грузинської реформи нам рекламували, вказуючи на стрімке зростання в ході реформи середньої очікуваної тривалості життя. Для пересічного слухача це — успіх. Але, розвішуючи вуха, варто знати, що стрімко цей показник можливо «покращити» тільки за рахунок активного вилучення з вибірки осіб, яким мало лишилось до смерті, тобто в уявленні теперішнього медичного і страхового керівницт­ва держави — «людського баласту»: старих і немічних. Це просто пришвидшення вимирання — щоб зовсім було зрозуміло.

У разі реалізації урядових і міністерських ініціатив у точці Б нас чекає те саме.

Чи є альтернатива? Нам кажуть: пропозиції Уряду найкращі, зокрема тому, що вибору немає. Але це лукавство! Чи немає тут прихованого прагнення просто ігнорувати інші можливості, бо зробити краще просто не здатні або свідомо не хочуть?

Згоден з усіма, хто не поважає критиканства. Сам цього не люблю. Не варто було б усі ці теревені розводити і намагатися вичавити сльозу з граніту суто комерційних інтересів, якби не було альтернативи. Вона ж, виявляється, є, причому доволі давно.

Отже, стисло про альтернативу.

Два роки поспіль у ЗМІ від усієї душі «поливають» Комітет ВРУ з питань охорони здоров’я. Спочатку за те, що Комітет не пропустив грузинський сценарій реформи. Він був пов’язаний з доленосними (без лапок) законодавчими ініціативами МОЗ 2015 року, які мали призвести до банкрутства й приватизації лікарень та землі, на якій вони розташовані.

Тепер — за те, що, мовляв, Комітет узагалі чинить спротив будь-якій реформі, не поважає й не підтримує молоду команду пінгвінів-реформаторів.

Не хочу детально досліджувати корені цієї «нелюбові» й «неповаги». Лише зауважу: хто був уважним і фільтрував МОЗівську пропаганду через свідомість, багато чого може згадати й зіставити. І найпослідовнішу непослідовність — «закони не потрібні, усе може сам Кабмін», і раптом — «без цих законопроектів реформ не буде до 2021 року». І чітке «дотримання» обіцянок: «у грудні», «у січні», «у квітні вже точно пощастить», «пощастило не всім, але винуваті інші».

Правдивий відлік конфлікту варто починати зовсім не з появи в МОЗ пані Уляни і її команди, а, напевно, з липня 2016-го, коли під час спільного засідання Колегії, Вченої ради МОЗ і Комітету з реформи охорони здоров’я було практично досягнуто консенсусу політичних сил і головних стейкхолдерів (як тепер по-модному говорять), а українською — зацікавлених учасників. Саме тоді вдалося домовитися щодо точки Б і шляхів її досягнення.

Це передусім:

а) «Концепція побудови нової національної моделі охорони здоров’я України», яка на відміну від усього, що напрацьовано МОЗ, цілком відповідає і завданням плану заходів з імплементації Угоди про Євроасоціацію, і концептуальним положенням ВООЗ щодо побудови систем охорони здоров’я;

б) законопроект «Про засади державної політики охорони здоров’я» (№2409а);

в) законопроект «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні» (№4456). Він зокрема містить усі регуляції, які сьогодні пропонує МОЗ як власні та безальтернативні новели, але значно більш комплексно і коректно, а отже, менш ризиковано для їх імплементації;

г) законопроект «Про лікарські засоби» (№2162-д), який надає повний комплекс правових регуляцій щодо фармацевтичного обслуговування населення, зокрема містить імплементацію європейських принципів і стандартів у питаннях надання дозволів на введення лікарських засобів на ринок України та їх обігу;

д) законопроект «Про лікарське самоврядування» (№5617), котрий дасть лікареві змогу нарешті звільнитися з професійного МОЗівського рабства і стати незалежним професіоналом відповідно до принципів і засад, за якими живуть уже років з п’ятдесят усі наші сусіди-лікарі;

е) законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оптимізації системи центральних органів виконавчої влади та їх діяльності у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення» (№5134-1) — будує європейську систему санепіднагляду замість існуючої пустки після поспішної руйнації ДСЕС і гарантуватиме людям безпечність харчових продуктів, води, довкілля, місця проживання тощо;

є) законопроект «Про загально­обов’язкове державне соціальне медичне страхування» (№4981-1), який дає відповідь на очікуване вже років з десять реальне медичне страхування з повною його гарантією з боку держави і вказує, звідки й скільки надійде додаткових кош­тів на хронічно недофінансовану медицину.

Отже, альтернатива є. Вона системна і комплексна, узгоджена між собою і з усіма учасниками системи охорони здоров’я. Врешті-решт, вона зрозуміла та прогнозована.

Це комплексна й розгалужена платформа законопроектів і завдань щодо побудови національної системи охорони здоров’я, розроблена кращими вітчизняними експертами на основі національного і світового досвіду й доказових даних.

Це ще не знищений кадровий потенціал галузі, який сьогодні приростає патріотичною й проактивною молоддю, що потребує щеплення цінностей і пріоритетів гуманістичних, а не винятково монетарних.

Ще наявний інфраструктурний потенціал галузі, який за господарського ставлення й прогнозованого розвитку є привабливим і приємним для інвестицій, у тому числі за механізмом державно-приватного партнерства.

Це й науковий потенціал, що за умови впровадження гнучких сучасних методів фінансування можна піднести на світовий рівень, а за деякими напрямками він і так там.

Це і колосальний потенціал фармацевтичної галузі, який за умови сприяння розвитку здатен забезпечити більшу частину потреби в ліках за доступними цінами не тільки для українців, а й багатьох країн-сусідів.

Чому це не враховується, таврується, ганьбиться і відкидається урядовцями, псевдопацієнтами, некомпетентними чиновниками Міністерства?

Тому, що комусь усе це просто не потрібно. Комусь це заважає. Заважає грабувати і знищувати українців. Заважає отримувати гранти і донорську допомогу, як правило, з кінцевим споживачем — власною кишенею урядовців та їх служак «грантожерів». Бо приємніше малювати свій бізнес на чистому аркуші.

Ось чому так нахабно нам «на голову» намагаються вдягнути замість правових актів якісь блюзнірські ковпаки з популістськими гаслами і прихованими сенсами, за які потім буде боляче і соромно.

Чому саме так — це питання вже не до МОЗу. Його некомпетентність, непрофесіоналізм, експериментаторство на людських життях, здається, зрозумілі кожному. У великій грі за 40 млн споживачів товарів і послуг вони — маріонетки, хоч і виглядають, як у пісні відомого барда, доволі схожими на людей.

Це питання до вищого рівня теперішнього керівництва держави.

Це питання до міжнародних донорів.

Це питання до української патріотичної діаспори.

Це питання до урядів інших країн, що нам нібито співчувають.

Невже українці у їх хворобливій уяві — уже нижче підлоги й винятково для «бізнес-танців на домовинах»?

Схаменіться, бо час розплати за такі експерименти обов’язково настане!