Хто він — головний лікар української лікарні? І швець, і жнець, і на дуді грець — скажете ви. А ми додамо — ще й канатоходець, який балансує над киплячим казаном постійних реформ, тримаючи на своїх плечах і колектив, і пацієнтів. Без страховки, котра допомогла б закладу вижити, а керівнику — не впасти в беззаконня. Чого не вистачає нинішнім капітанам медицини: нових знань, бізнесової «жилки» чи цивілізованих правил гри?
ВЗ Кадрова проблема — одна з найгостріших у медичній галузі України. На те є особливі причини?
Олеся ГУЛЬЧІЙ, проректор з міжнародних зв’язків та науково-педагогічної роботи з іноземними громадянами Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, Заслужений працівник охорони здоров’я України, доктор медичних наук, професорВЗ Що вона вирішуватиме?
— Нещодавно я була учасником зустрічі з місією Європейського регіонального комітету ВООЗ з кадрових ресурсів охорони здоров’я, представленого керівником програми кадрових ресурсів охорони здоров’я професором Галиною Перфільєвою та керівником відділу кадрових ресурсів охорони здоров’я міністерства охорони здоров’я Великої Британії паном Крісом Скоттером. Вони цікавилися саме цим питанням, оскільки вважають його дуже важливим. В Україні є певний варіант реєстру лікарів, але він дуже складний для наповнення і враховує тільки заклади, підпорядковані МОЗ. Натомість у нас існує відомча медицина, приватні заклади тощо. Також, аби відобразити повну картину кадрового забезпечення системи охорони здоров’я країни, потрібно взаємодіяти з міграційною службою, Міністерством соціальної політики. Це комплексна багатовекторна проблема, яку не можна вирішити зусиллями однієї галузі. Тому представники згаданої місії ВООЗ рекомендували створити Національну раду з цього питання. У світі такий орган називається по-різному: «національна рада», «обсерваторія», «лабораторія», але в будь-якому варіанті він виконує функції обробки інформації щодо медичних кадрів, їх мобільності, планування, підготовки, підвищення кваліфікації, осучаснення професійно-кваліфікаційних характеристик тощо. Ці процеси зосереджено в одних руках — не обов’язково МОЗ, оскільки в нього немає достатнього потенціалу для здійснення всіх окреслених функцій. Тому часто Міністерство делегує ці повноваження обсерваторії чи національній раді. Таке міжсекторальне об’єднання може утворитися на базі академії післядипломної освіти чи медичного університету або ж науково-дослідного інституту. Сьогодні математичний підрахунок кадрів — не вирішення проблеми. Нібито всім відомо, скільки щороку випускаємо лікарів, скільки їх вибуває з галузі, і серйозного дисбалансу за нинішнього планування не мало б бути. Однак він існує, особливо в окремих сферах й регіонах. До того ж, реформування галузі вносить свої корективи — нині нам вкрай потрібні фахівці з громадського здоров’я, керівні кадри нової генерації.
ВЗ Щодо останніх виникають постійні суперечки — дехто вважає, що лікарі мають поступитися керівними посадами менеджерам, інші не сприймають такої революції.
— Подібна дискусія впродовж десятиліть триває й на міжнародному рівні. Країни з різними моделями охорони здоров’я по-своєму бачать відповідь на це питання. Пригадую Конференцію шкіл громадського здоров’я у Європі (2000 рік, Орхус, Данія), де свою точку зору на цю проблему висловив почесний гість заходу, Генеральний директор ВООЗ 1973-1988 років Хафдан Малер. Він сказав, що ідеальний варіант керівника медичного закладу — лікар за освітою, який має спеціальну підготовку у сфері менеджменту і мотивацію до такої роботи. Однак одразу зауважив: аби мотивувати підготовленого лікаря, котрий пройшов усі ступені медичної освіти (а в розвинених країнах це тривалий і складний шлях), обійняти посаду керівника клініки, потрібно запропонувати йому таку зарплату і такі можливості для самореалізації, яких система не може надати. І що треба бути реалістами — висококласний кардіохірург чи нейрохірург не захоче іти в управлінці, де заробітна плата нижча, а його кваліфікація, на здобуття якої витрачені значні час і кошти, нікому не потрібна. Тож у країнах Європи почали шукати оптимальні рішення. Наприклад, після 6 років навчання й отримання диплому клінічного лікаря можна пройти магістратуру з громадського здоров’я (упродовж року).
Однією із співспеціальностей громадського здоров’я є управління. Тобто той, хто вирішив не йти в клінічну сферу, може стати управлінцем у галузі охорони здоров’я. Тож коли в нас стверджують, що на Заході клінічні лікарі не стають керівниками, чомусь не помічають прагматичної причини цього явища. Це відбувається не через те, що таких лікарів не запрошують на управлінські посади чи вважають їх поганими керівниками, а тому, що вони не знаходять у цьому мотивації.
ВЗ А який вихід можна запропонувати в Україні?
— По-перше, навчати керівні кадри в системі медичної освіти, доповнивши програму спеціальною менеджерською підготовкою. По-друге, давати доступ до управління галуззю фахівцям, котрі прийшли з інших сфер, але лише після отримання ними додаткової освіти з адміністрування системи охорони здоров’я. У такому разі базовою спеціальністю може бути громадське здоров’я, тобто економіст чи юрист за фахом навчатиметься в магістратурі з громадського здоров’я (до двох років) чи обере магістерську програму з управління охороною здоров’я (термін такий самий). Лише за таких умов можна розглядати його кандидатуру на призначення головним лікарем чи на роботу в управлінській структурі.
ВЗ Нині шлях у головні лікарі набагато коротший…
— Так, після отримання диплому лікаря та закінчення інтернатури достатньо пройти курси спеціалізації з управління охороною здоров’я. До 2009 року це взагалі був двомісячний цикл підготовки, що вкрай мало! Потім за участі фахівців НМАПО ім. П. Л. Шупика, НМУ ім. О. О. Богомольця та підтримки міжнародних експертів було розроблено 18-місячну програму спеціалізації. Це вже значний крок уперед. До того ж, за цей час програму переглядали, доповнювали, однак нинішні стрімкі зміни в галузі, розвиток системи охорони громадського здоров’я висувають нові вимоги до підготовки медичних кадрів в цілому і керівників зокрема. Тобто знову маємо удосконалювати програму спеціалізації, але найкраще було б готувати управлінців на базі магістерської програми з громадського здоров’я або на базі вищої освіти (медичної чи іншої) за дворічними магістерськими програмами з управління.
До речі, в інших країнах такі теж існують (у різному форматі). Великий досвід у цьому мають університети США і Європи. Зокрема, там працюють дві магістерські програми. Одна (резидентська, з громадського здоров’я або з управління охороною здоров’я триває 2 або 3 роки) розрахована на випускників вишів (медичних чи іншого профілю). Друга (екзекутивна, очно-заочна модульна програма) — на тих, хто вже задіяний у системі охорони здоров’я (лікаря, юриста, соціального працівника) і хоче далі розвиватися як менеджер. Щоправда, вона триває довше. Інший її варіант — навчання у вихідні. До речі, він дуже популярний. Це комбінація очно-заочної форми підготовки та дистанційного компоненту (так само може тривати 2-3 роки). До того ж, слухачі екзекутивних програм виконують і захищають магістерські роботи на теми, що цікавлять їх самих і важливі для закладу, у якому вони працюють (наприклад, заходи з подолання внутрішньолікарняної інфекції тощо).
ВЗ Коли ми побачимо фахівців з громадського здоров’я, підготовлених за світовими стандартами?
— В Україні навіть не затверджено такої спеціальності, хоча це потрібно було зробити, як-то кажуть, ще вчора, аби бути готовими до «запуску» системи громадського здоров’я. Ми ще 6 років тому обґрунтували пропозиції щодо необхідності створення шкіл громадського здоров’я, «перезавантаження» медико-профілактичних факультетів медичних вишів. Сьогодні ж, коли вже створено Центр громадського здоров’я, виникла колосальна потреба в таких фахівцях, а їх наразі немає. Тож слід негайно консолідувати зусилля практикуючих лікарів, фахівців колишньої ДСЕС, наукових центрів, НАМН України, освітніх закладів, аби ініційоване внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів від 29.04.2015 р. №266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» (щодо затвердження нової спеціальності — «Громадське здоров’я») було реалізоване. На жаль, у цьому переліку взагалі не згадуються превентивна медицина, медико-профілактична справа, про які сьогодні в Україні так багато говорять. Щойно доповнення буде внесено, фахівці почнуть розробляти програми бакалаврату, магістратури та післядипломної підготовки і безперервного професійного розвитку з громадського здоров’я. Зрештою, ми не чекаємо, доки спеціальність буде затверджено, і вже розробили програму циклу тематичного вдосконалення з громадського здоров’я, який слухачі зможуть пройти на базі НМАПО ім. П. Л. Шупика. Бажаючих — достатньо.
Кожна країна обирає свій варіант підготовки таких фахівців. Наприклад, Ягеллонський університет (Польща) впровадив таку модель: бакалаврат з громадського здоров’я (три роки) плюс два роки магістерських програм (одна з управління охороною здоров’я, інша з фінансування).
ВЗ Чи потрібно перебудовувати українську модель медичної освіти під нововведення?
— У тих медичних вишах, де збереглися медико-профілактичні факультети, на їх базі можна створювати факультети громадського здоров’я, змінюючи не лише назву (як, до речі, і багатьох кафедр), а передусім контент навчання. Там, де таких факультетів немає, потрібно буде розпочинати підготовку бакалаврів з нуля. Але це лише один аспект вирішення проблеми. Оскільки на сьогодні маємо гострий дефіцит таких кадрів, потрібні заходи трьох рівнів. Перший — короткострокові заходи, спрямовані на якнайшвидшу підготовку фахівців для роботи в центрах громадського здоров’я, які запрацюють уже в січні наступного року. Тобто епідеміологи, спеціалісти медико-профілактичної справи тощо — усі повинні отримати додаткові знання в новій галузі. Їм можна запропонувати створений на базі НМАПО ім. П. Л Шупика цикл тематичного вдосконалення (156 годин) — за кордоном це називають сертифікатною програмою. Така програма була презентована проектом USAID «Реформа ВІЛ-послуг у дії», компанією Deloitte Consulting Overseas Projects LLС спільно з Національним медичним університетом ім. О. О. Богомольця, ГО «Український центр сімейної медицини» та Університетом штату Каліфорнія (Сан-Франциско, США).
Другий рівень — заходи середньострокової перспективи. По суті, це і є «переорієнтація» медико-профілактичних факультетів на підготовку бакалаврів і магістрів з громадського здоров’я. І нарешті третій рівень — довгострокові заходи. Тобто розробка докторських програм з громадського здоров’я і підготовка викладачів, оскільки доктор громадського здоров’я (Dr. P.H.) — це нова генерація викладацького складу. Я не раз озвучувала подібні пропозиції у Верховній Раді України, зокрема під час круглого столу «Про розвиток системи громадського здоров’я в Україні», який відбувся в профільному Комітеті. Тепер головне, щоб вони були реалізовані.
Адже пропонується системне бачення, що ґрунтується на кращих програмах громадського здоров’я (США та країн Європи) і засадах Європейського плану дій зі зміцнення потенціалу служб громадського здоров’я. Свого часу я як член постійного комітету Європейського регіонального бюро ВООЗ від України брала участь у розробці цього плану — вітчизняна система має на нього орієнтуватися.
ВЗ Тобто на майданчику громадського здоров’я можна взагалі змінити підхід до підготовки кадрів?
— Так, зокрема й управлінських. Адже Європейський план дій зі зміцнення потенціалу служб громадського здоров’я передбачає кілька напрямків. Перший — підготовка власне фахівців громадського здоров’я (бакалавр, магістр, доктор філософії, безперервний професійний розвиток). Другий — навчання лікарів різних спеціальностей, які не стануть фахівцями громадського здоров’я, але знання в цій галузі знадобляться їм у повсякденній роботі. І третій — підготовка інших фахівців, котрі працюватимуть у системі громадського здоров’я (там потрібні соціологи, психологи, юристи, фінансисти).
ВЗ Як досвідчені зарубіжні колеги оцінюють шанси України в цьому напрямку і чи готові вони допомагати в підготовці таких фахівців?
— Вони вважають, що для запровадження згаданої системи в Україні є необхідний потенціал, потрібна лише політична воля і затвердження нової спеціальності. Без цього жодних зрушень не буде. Щодо конкретної допомоги, то ми на неї дуже розраховуємо, зокрема на Європейське регіональне бюро ВООЗ і його Представництво в Україні. Саме ця організація — безперечний лідер з питань громадського здоров’я, а в нас є позитивний досвід роботи з нею.
Нині у світі нікого не здивуєш таким форматом співпраці, як «запрошений професор». Ми можемо залучати викладачів із США, країн Європи. До речі, наша академія має досвідчених партнерів у сфері громадського здоров’я, зокрема Каролінський Інститут (Королівство Швеції), Університет Алабами в Бірмінгемі (США). Професори цього університету Роберт Хернандес та Йоран Першаген стали співавторами першого в Україні підручника з громадського здоров’я, створеного у 2011 році.
Нині світовий досвід для нас особливо цінний, бо до часу. Головне — правильно ним скористатися.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
