Указом Президента України лікарю відділення торакальної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні, капітану медичної служби Тарасу Гапонюку призначено дворічну державну стипендію. Волинянина відзначили за професіоналізм та відвагу, проявлену під час виконання своїх обов’язків у зоні АТО. А пережити медику довелося ой як багато…
Два тижні затягнулися на… півроку
Тарас ГАПОНЮК, торакальний хірург вищої категорії Волинської обласної клінічної лікарніНе було ані фельдшерів, ані санітарів
Тільки коли наших військових обстріляли, ми зрозуміли, що роту розмістили надто далеко. Отримавши наказ їхати на допомогу, одразу вирушили в напрямку Волновахи. Проте, поки доїхали, довелося констатувати лише кількість «200-х»… З цієї фатальної помилки розпочалося бойове хрещення нашої медичної роти, та, власне, і самої 51-ї бригади. Ми зрозуміли: це дійсно війна. А в таких умовах від мобільності лікарів залежать людські життя.
Організацію медичної допомоги у військово-польових умовах відпрацьовували вже на Миколаївському полігоні, куди 51-шу бригаду відправили після Волновахи. Унаслідок зміни структури угруповання замість нашої роти створили тактичну групу, куди ввійшли троє медиків з Волині — анестезіолог Олексій Максимів із Нововолинська, стоматолог Сергій Бондарук із Ковеля та я. З Миколаївського полігону згодом нас переправили в Луганську область. Там 51-ша ОМБ брала участь у боях за визволення Лисичанська, Сєвєродонецька, Рубіжного. Ця територія була невідомою для нас. Де розміщувалися військові госпіталі, ніхто не повідомив. Довелося самим шукати підходящі місця на старих картах і забезпечувати першу медичну допомогу пораненим.
Свого часу на заняттях з військової підготовки у Тернопільській медичній академії нам розповідали про те, якими мають бути сортувальні майданчики під час нападу. Перебуваючи в АТО, я зрозумів, що головне в таких ситуаціях — мати надійне укриття. Під мінометними й артилерійськими обстрілами, коли уламки летять просто на голову, потрібні не сортувальні майданчики, а сортувальні ями. Тому щоразу під час переїзду на нове місце спочатку брав лопату і готував місце, куди можна буде складати поранених. А вже потім виконував свої безпосередні обов’язки завідувача операційно-перев’язувального відділення.
Але це лише звучало гарно — завідувач відділення, реалії ж виявилися зовсім іншими. Керувати не було ким, бо персоналу катастрофічно не вистачало — ані санітарів, ані фельдшерів. Щоправда, прислали нам кількох молодих дівчат-медсестер, однак вони щойно закінчили училище і зовсім не мали досвіду. Відповідно, кидати їх на поле бою ніхто не збирався. Тому ми зазвичай залишали їх на базі та їздили втрьох: я з однією колоною, стоматолог та анестезіолог — з іншими. Під час обстрілу ти спочатку — стрілець, потім — виносиш поранених як санітар, а далі як фельдшер надаєш першу допомогу. І вже в останню чергу ти хірург.
Не можу сказати, що в тих умовах робив якісь складні операції, бо для цього потрібне відповідне приміщення. Та й сенсу не було — спиняєш кровотечу, більш-менш стабілізуєш тиск і намагаєшся перевезти пораненого у військовий госпіталь. Зазвичай такі медустанови розміщувалися кілометрів за 30 від поля бою. Це, на мій погляд, завелика відстань. У 2014 році в наших військах ще не був розроблений механізм транспортування поранених. Де має сідати вертоліт, що забирає найтяжчих «300-х»? Як захистити його від ворожих обстрілів? Якими дорогами найбезпечніше везти поранених у госпіталь? Ніхто тоді цього до пуття не знав і пояснити нам не міг.
До слова, допомагали ми не лише пораненим. Серед бійців було чимало тих, у кого загострювалися хронічні хвороби. Багатьом військовим берці натирали ноги, і це було справжнім лихом. Командування дозволяло видавати довідки про те, що тому чи іншому бійцю можна ходити у своєму взутті. У зоні бойових дій також дуже дошкуляли застуда і кишкові розлади. Через неякісну воду та харчування від останніх потерпали особливо часто. Серед тих, хто звертався до нас зі скаргами на нездужання, чимало було і симулянтів. Проте їх теж можна зрозуміти — це були звичайні мобілізовані, які ще вчора, для прикладу, працювали трактористами чи водіями, а сьогодні стали танкістами. Хлопці просто хотіли жити…
Старі підручники стали в пригоді
Після визволення Лисичанська, Сєвєродонецька і Рубіжного нас переправили на південь Донецької області — тоді йшли бої за Мар’їнку. Звідти ми все ближче і ближче підступали до Іловайська, через кожні 4-5 днів міняли місце дислокації. Якщо затримувалися довше, сепаратисти дізнавалися про нас, обстріли ставали прицільнішими, втрат більшало.
Бої за Іловайськ тривали майже тиждень. Штурмували місто в основному добробати. Медиків розмістили трохи далі від поля бою, на краю Іловайська. Поранених нам доставляли бронетехнікою або іншими транспортними засобами. Роботи вистачало, тому що в добровольчих батальйонах медиків було небагато, а дівчата-волонтерки, які прагнули допомогти, не мали медичної освіти. Ми по можливості стабілізували стан поранених, налагоджували підтримку життєдіяльності і відправляли їх у Старобешівську районну лікарню, найближчу до Іловайська. Щоправда, військових, які там лікувалися, ми мусили забезпечувати охороною. Річ у тому, що частина персоналу лікарні підтримувала сепаратистів. Були навіть випадки, коли наші поранені звідти зникали.
24 серпня зранку ми ще возили потерпілих у Старобешеве, а по обіді ситуація змінилася. Обстріли припинились, і запанувала тиша. Це було дуже незвично — ми зрозуміли, що потрапили в оточення. Дві дороги, котрими перевозили поранених у райлікарню, повністю перекрили підрозділи противника. Як виявилося, це були регулярні російські війська, що зайшли на нашу територію. Довелося пораненим надавати допомогу на місці.
Неподалік було село Многопілля. Тут у шкільному спортзалі ми організували невеликий госпіталь. Як могли, надавали медичну допомогу. Медикаментів, котрими нас свого часу забезпечили волонтери, залишилося обмаль, препаратів для наркозу не було зовсім. Мусив згадувати інформацію зі старих підручників з історії медицини, котрі свого часу студіював, — їх писали лікарі-хірурги, що практикували в часи Другої світової. Вони застосовували під час операцій місцеве знеболювання, і я скористався їх досвідом. Власне, вибору я не мав, тому що в наявності був лише новокаїн. Та й поранені бійці виявилися терплячими.
Замість «зеленого коридору» — полон
29 серпня о 5-й ранку нам наказали збирати поранених і повідомили, що відкривають «зелений коридор». Ми завантажили їх на два КАМАЗи, і колона рушила з місця. Від’їхали буквально метрів 200-300 і почули знайомий звук міни. Виявилося, це була гарно спланована засідка — нас просто методично розстрілювали. Стару «Газель», у якій ми їхали з колегою, підірвали. На щастя, нас обох викинуло з машини. За кілька хвилин я прийшов до тями і почав надавати допомогу пораненим. Знайшли якийсь льох поблизу хати й стягували туди «300-х». Їх було понад два десятки, усі важкі. Обстріл тривав десь до 17-ї години. Потім до нас під’їхали військовослужбовці без розпізнавальних знаків і чистою російською мовою, без місцевого акценту, запропонували здатися, пригрозивши підірвати, якщо не пристанемо на їх пропозицію. Так ми потрапили в полон.
Уночі нас разом з іншими полоненими завантажили в КАМАЗи і кудись повезли. Висадили в полі. Зусібіч нас оточили військові з автоматами. Підводитися забороняли, можна було лише стояти на колінах або лежати. Не давали ні їжі, ні води. Добре, що поруч був баштан. Кілька разів нам дозволили сходити туди по кавуни. Мені як лікарю дали дозвіл на пересування табором — хтось же мав надавати медичну допомогу пораненим. Дехто помирав прямо на полі. Раз на день приїжджали російські військові, цікавилися тими, кому стало гірше, і забирали їх. Більшість хлопців були вкрай пригнічені. Ніхто не знав, що нас чекає далі…
А я з ранку й до ночі робив перев’язки і просто не мав часу думати про майбутнє…
На щастя, найгіршого не сталося. Нас визволила місія Червоного Хреста. Одного дня нам наказали шикуватися і йти вперед. Куди, не повідомили. На щастя, на нас чекали швидкі з Червоного Хреста. Перед цим ворожі солдати демонстративно провели нас повз нову військову техніку, щоб показати, наскільки вона переважає українську. Але мене найбільше вразило інше: на показовий марш збіглося чимало місцевих жителів. Ці селяни з перекошеними від люті обличчями ще буквально тиждень тому зверталися до нас по допомогу, і ми не відмовляли. А тепер вони хором проклинали нас, кидали в знесилених поранених бійців камінням, намагалися вдарити, плювали в обличчя… Кричали, щоб ми забиралися геть з їх землі. Української землі…
Потім були лікування в госпіталі, реабілітація та демобілізація. Мене іноді запитують, чи знаю я кількість поранених, яким допоміг. Думаю, за 5 місяців мого перебування в АТО їх було не менше тисячі. З багатьма хотів би зараз побачитися. Жаль, що не маю контактних даних. Так само нема зв’язку з фельдшером Федором із Кривого Рогу, із яким ми разом були в полоні. У нас тоді забрали і телефони, і всі документи. А так хотілося б зустрітися…
Ярина РУДНІК, спеціально для «ВЗ»
