Менеджмент охорони здоров’я змінюється. Як генеральному й медичному директорам працювати на єдину мету і при цьому не мірятися коронами? Адже в комунальних лікарнях звикли до авторитаризму: керівник завжди правий і він тільки один, хіба що над ним є ще більший начальник. Чи вдасться змінити ситуацію, орієнтуючись на нові вимоги і досвід приватних клінік? Про це наша розмова із завідувачем кафедри менеджменту охорони здоров’я Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, медичним директором Універсальної клініки «Оберіг», Заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, професором Валентином Парієм.
ВЗ Дехто вважає, що на сьогодні розподіл функцій керівника комунального закладу — чи не найактуальніший пункт реформ щодо менеджменту в системі охорони здоров’я. Ви із цим згодні?
— Ні. Річ у тому, що ця ідея не є новою для системи охорони здоров’я України. Актуальною вона була ще в 90-ті роки минулого століття, коли виникли пропозиції щодо запровадження нового господарського механізму в галузі. Сьогодні ж, коли докорінно змінюються організаційно-правові форми господарювання закладів охорони здоров’я, збільшується їх самостійність, трансформується система оплати праці тощо, усе це неодмінно потребує принципово інших управлінських підходів, а також кваліфікаційних вимог до керівників лікувально-профілактичних закладів. Тому я вважаю, що згадана пропозиція якраз актуальна. Інша справа, що реалізувати її повністю одночасно не вдасться — для цього потрібен не рік і навіть не два.
ВЗ Чи вдасться встановити чітку межу між функціями директорів на практиці?
— Кваліфікаційні вимоги конкретизовані, отже першочергове завдання — знайти фахівців, які повністю їм відповідали б. Свого часу спеціалісти нашої кафедри разом із фахівцями Інституту стратегічних досліджень МОЗ України розробили кваліфікаційні характеристики спеціалістів з управління охорони здоров’я. Так от, коли проаналізувати 6 основних компетенцій такого фахівця (управлінську, зовнішню, стратегічно-бізнесову, результативну, кадрову, інноваційну), виявиться, що вони повністю відповідають нинішнім функціональним обов’язкам генерального директора медичного закладу.
До відбору кандидатів на посаду медичного директора потрібен виважений підхід. Кваліфікаційні характеристики медичного директора дуже відрізняються від таких генерального. Його головне завдання — забезпечувати процес надання якісної та ефективної лікувально-профілактичної допомоги. Утім, це хоча й суто медична справа, організаційно вона є менеджерською, тобто управлінською частиною функціонування закладу. Бо коли генеральний директор відповідає за прибуткову частину роботи (укладання договорів, комунікація із партнерами та страховими компаніями, маркетинг, управління колективом тощо), то медичний — за якість наданих закладом послуг, тобто за хороший результат, а це, погодьтеся, також вишуканий маркетинг.
ВЗ А як медичний директор може відповідати за результат, граючи «роль другого плану», адже головна фігура — генеральний директор і за ним останнє слово у підборі кадрів, забезпеченні обладнанням тощо?
— Насправді такий нюанс існує. Однак генеральний директор, відповідальний за стратегію розвитку закладу (а вона вибудовується за рахунок збільшення інвестицій), буде змушений прислухатися до медичного директора. Хто ж, як не він, краще розуміється на тому, що здатне забезпечити ефективне лікування пацієнтів, а отже, зробити їх клієнтами закладу? Коли генеральний директор триматиме медичного в «тіні» власної точки зору й рішень, то дуже швидко побачить, що кермує не туди. Або це «підкажуть» пацієнти, які відвернуться від закладу. Такий «індикатор» не обдуриш: подивись на популярність своєї справи і зрозумієш, правильно ти управляєш, чи варто більше дослухатися до компетентних порад. Зрештою, якщо генерального директора обирають на конкурсній основі, то медичного призначає він сам, тому має підбирати компетентного помічника й партнера, а не «зручного» виконавця, котрий не матиме власної думки. Єдиний метод жити і розвиватися — працювати пліч-о-пліч.
Зрештою, необхідно не лише чітко розділити компетенції директорів, а й добре відпрацювати шляхи комунікації між ними. До того ж існує рада директорів медичного закладу, куди входять представники керівної ланки і де обговорюються найважливіші питання кадрового та стратегічного розвитку. Тож генеральний директор приймає рішення на основі її зауважень і пропозицій. Одноосібно цього робити не варто — це контр-продуктивний шлях. Так, на початку я не виключаю ймовірності виникнення конфліктів. У нашій галузі традиційно сформувався стиль адміністративного керівництва, тож багатьом доведеться звикати до розподілу функцій і до того, що висока посада — це не безвідмовний інструмент управління, а найвища відповідальність.
ВЗ Така потужна клініка, як «Оберіг», може дозволити собі сформувати медичну раду. Чи вдасться це зробити в невеликій районній лікарні?
— Проблема — не в потужності (до речі, у нашій клініці «працюють» 60 ліжок, у районних лікарнях — від 150 до 400), а в наявності чи відсутності професійного менеджменту. На сьогодні система управління в комунальних закладах повністю розбалансована. І навіть після того, як вони стануть суб’єктами самостійного господарювання, це не змінить ситуації автоматично. Помітних зрушень не відбудеться, доки не з’являться сучасні менеджери охорони здоров’я. Необхідно проводити аудит діяльності медустанови. У закладі домінують неінформативні методи дослідження? Отже, кошти використовуються неефективно. Якщо в головного лікаря — 5 заступників, то це просто розбазарювання коштів. Коли відсутнє бізнес-планування, то на який результат можуть очікувати директори, хоч би й два?
Безперечно, це сфера діяльності першого керівника, однак він має разом із медичним директором вирішувати, як організувати клінічні процеси, щоб забезпечити якісні послуги і всі були задоволені, передусім пацієнти.
ВЗ Від кого чи від чого більше залежить успіх в управлінні закладом — менеджера чи ситуації в галузі в цілому?
— Дійсно, багато потрібно впорядкувати на центральному рівні, водночас левова частка успіху залежить від керівників закладів. Візьмімо для прикладу первинку. Дехто вважає, що реформи в цій ланці вже відбулися, насправді ж усе тільки починається. Однак ми вже спостерігаємо певну ейфорію, коли заклади отримують більше коштів і можуть ними самостійно розпоряджатися. Але як саме? Чи вдається це зробити ефективно? Чи враховують керівники, що кошти потрібні не тільки на збільшення зарплат, а й на забезпечення якісного медичного обслуговування населення? На жаль, подекуди така ейфорія виливається у м’яко кажучи дивні ініціативи. Наприклад, у деяких центрах ПМСД починають відкривати денні стаціонари на 100-200 ліжок. Це є проявом емпіричного управління системою і нераціонального використання коштів.
ВЗ Чи може генеральний директор бути повноцінним господарем у своєму закладі, власником якого є місцева влада?
— Ось тут виникає колізія: місцева влада — власник таких закладів, держава в особі НСЗУ — замовник послуг, тарифи на них затверджує Парламент, а пацієнти сплачують податки і вимагають задовольнити їх права. Тож органи місцевого самоврядування, у комунальній власності яких перебувають приміщення медичного закладу й земельна ділянка (до того ж вони ще й оплачують комунальні платежі, котрі не входять до структури оплати за медичну послугу від держави), проводять конкурси на заміщення посади генерального директора і затверджують його кандидатуру. Так само вони можуть вирішити «покерувати» придбанням обладнання. Наприклад, у невелику лікарню закуповують дороговартістне (при цьому не дуже ефективне щодо доказовості) обладнання, яке працює вряди-годи. Такі комунальні видатки абсолютно необґрунтовані! Тому потрібна реальна оцінка медичних технологій, моніторинг доцільності запровадження певного методу в конкретній лікарні з огляду на те, чи буде це ефективно для держави.
Отже, добре, що оплату вказаних послуг на всіх рівня планують передати НСЗУ — держава здійснюватиме моніторинг. Це вигідно пацієнтам, а також звільняє директора закладу, який оперує тарифами на конкретні послуги, від тиску місцевої влади. Тоді медична установа дійсно стане суб’єктом господарювання.
Нагадаємо: з 1 січня 2019 року набув чинності Наказ МОЗ України від 31.10.2018 р. №1977, за яким функції керівника медичного закладу реалізуватиме вже не головний лікар, а генеральний і медичний директори. Головні лікарі, призначені на свої посади до того, як вступив у дію вказаний Наказ, продовжать виконувати свої обов’язки до проведення нових конкурсів.
