Український лікар-онколог Валентина Остапенко стала першим українським фахівцем, який успішно склав державний медичний іспит в Японії. 26 років тому в Країну сонця, що сходить, її привела участь у науковому проекті з лікування раку. Сьогодні її професійне життя також пов’язане з онкологією — вона полегшує страждання «термінальних» хворих у найкращих японських традиціях.
Пропозиція працювати в Японії Валентині надійшла трохи невчасно. Після закінчення з «червоним» дипломом лікувального факультету Дніпропетровського медичного інституту вона опинилась на неклінічній кафедрі молекулярної біології. Там вона працювала над дисертацією, тема якої була пов’язана з опроміненням, і виховувала сина, котрого народила на останньому курсі «меду». Під час першої у її професійному житті наукової конференції доля звела молоду лікарку з професорами з Всесоюзного онкоцентру. Вони запропонували Валентині роботу, і вона погодилася. Саме там і захистила дисертацію, яка стала її дороговказом до Країни сонця, що сходить.
«Моя робота називалася «Захист нормальних тканин при опроміненні пухлини», — розповідає Валентина під час нашої багатогодинної розмови по Skype. — Кисневий ефект — один з найважливіших факторів у променевій терапії. З підвищенням рівня кисню утворюється більше вільних радикалів, за рахунок цього відбувається подвійне ураження ДНК, отже летальний наслідок для злоякісних клітин настає частіше.
Пухлини менш чутливі до променевої терапії — вони перебувають у стані хронічної гіпоксії. Пухлинні клітини, на відміну від клітин здорових тканин, розмножуються без особливої програми, часто їх судини не встигають за таким бурхливим зростанням і настає некроз. Нормальні тканини (мої дослідження стосувалися тканин нирки) оксигеновані. Газові суміші зі зниженим вмістом кисню під час дихання впливають на тканини, створюючи певний захист від ракових новоутворень.
Ця тема тоді була на часі, адже ще не навчилися прицільно фокусувати дію променевої терапії. Сьогодні вже створені кібер-ножі, модельована променева терапія, тому моя дисертація втратила свою актуальність».
Я розписую лікування своєму пацієнтові і впевнена, що його контролюватимуть інші медики й воно обов’язково буде завершене.
Валентина Остапенко
Спочатку український лікар певний час працювала в Стокгольмі, потім її запросили на півроку в Японію. Йшов 1993 рік. Це були дослідження, які потребували багато часу. За маленьким сином доглядала мама Валентини, що в 50 років вимушена була піти на пенсію. Але в Осаці лікарю-науковцю довелося затриматися — так минув рік… А потім Валентині запропонували… іншу тему. Гіпертермія захопила її! Лікар Остапенко брала участь в установці в Київській міській онкологічній лікарні першого на той час у Європі апарату для проведення гіпертермії злоякісних новоутворень «Термотрон RF-8» фірми «Ямамота». Це не окремий вид лікування, а метод, що дає змогу підвищити ефективність хіміо- та променевої терапії за рахунок прогріву пухлини в діапазоні 41-45 °С.
Але, на жаль, гіпертермія виявилася дуже трудомістким методом та не виправдала всіх сподівань…
«Для багатьох моїх пацієнтів сеанси гіпертермії, — розмірковує Валентина, — були саме тією останньою надією. А мене вони підштовхнули до роботи в паліативній медицині, коли всім серцем бажаєш не просто подовжити життя людині, зменшивши її страждання, а й наповнити ці роки, місяці, тижні змістом і щастям. І в мене виходило, люди мені вірили. Єдине, чого мені бракувало, то це знання японської мови».
Ієрогліфи японського життя
Наукова робота затягувала. Бабуся з гіперактивним онуком більше не могла впоратися, отже, довелося забрати його до Японії. Маму Валентина перевезла з України вже набагато пізніше, у 2016-му. Син пішов до місцевої школи, не знаючи жодного слова японською. Сама Валентина теж не мала чим похвалитися, тож брала розмовник, розписувала там слова з транскрипцією і вголос промовляла… Помилок було море, але здаватися, то не її кейс.
Узагалі-то з іноземними мовами Валентина дружила. Ще під час навчання в медінституті вона додатково отримала диплом перекладача з англійської. Та й ненависна для інших студентів латина давалася їй легко. Іноді ще знаходила час для вивчення італійської.
Але всі ці надбання Валентині Остапенко в Японії майже не знадобилися — місцеві мешканці не дуже люблять розмовляти іноземною. Та й писати латиною специфічні медичні тексти «а-ля» японською стало вже несолідно, адже вона поважний лікар і науковець. Спочатку японці просто жахалися її старанно виведених ієрогліфів. Хоча японські назви деяких шкірних хвороб чи психічних розладів з першого разу не в змозі опанувати навіть японські лікарі.
Але слово лікаря не має бути хибним. Валентина все більше розуміла, що ніколи не зможе стати своєю в країні, якщо не опанує мову її народу. Тому весь вільний час присвячувала мовним вправам…
«Станьте моїм лікарем!»
Маленька лікарня на околиці префектури Осака, у невеликому містечку Кайдзука. Валентина в складі групи встановлює там апарат для гіпертермії. На демонстрацію прийшла літня жінка з раком молочної залози. Трохи поспілкувалися і раптом пацієнтка сказала українській лікарці, що хоче, аби її лікувала саме та. Валентину на той час запросили до онкологічного центру у Вашингтоні для проведення досліджень у галузі радіології та гіпертермії. Але пропозиція японської пацієнтки настільки її вразила, що… поїздку до США Остапенко скасувала.
«У цьому було все те, заради чого я стала лікарем, — згадує Валентина. — Не скажу, що вибір цей мені було легко зробити. Я не вважаю себе видатним вченим, не працюю лише заради кар’єри. Є мої пацієнти, є те, чим я їм можу допомогти, є мета — посприяти їх одужанню або хоча б подовжити життя. Тому летіти через океан за якоюсь ілюзорною мрією я не стала. Залишилася працювати в цій невеличкій лікарні, де навіть онкологічного відділення не було».
Я вже не реагую на здивовані погляди деяких колег, мовляв, навіщо обрала найтяжчий напрямок лікарської роботи? Але я точно знаю: мені набагато важче цього не робити.
Валентина Остапенко
Спілкуючись із пацієнтами, Валентина все більше пересвідчувалася: найсильніші ліки — це слово. Пацієнти приїжджали з Хокайдо, Акінави, і до кожного лікарці необхідно було підібрати ключик.
«Японці, — зауважує Валентина, — дуже схильні до лікування нетрадиційними методами: то в них був бум терапії якимись феноменальними грибами, потім усе лікували морквою, згодом панацеєю визнали музичні альфа-хвилі творів Моцарта… У мене був 80-річний пацієнт, якого його діти примушували слухати класику, але він скаржився, що геть не розуміє її. Тоді я принесла йому диск із японською післявоєнною музикою. То він просто під час процедури почав підспівувати!
Саме тоді я остаточно зрозуміла, що моє покликання — паліативна медицина. Я сама дуже вразлива людина, але весь час хотілося захистити слабших від себе. Так було з юності.
Якийсь час я захоплювалася психологією, психіатрією, але на той час ці науки були досить заполітизованими. Пам’ятаєте, як інакодумцям встановлювали психіатричні діагнози та замикали в психіатричні лікарні? І я почала придивлятися до онкології, адже онкохворі були особливо безпорадними перед обличчям страшної хвороби та ще й позбавлені на той час доступу до інноваційних ліків і методик. Та й взагалі до будь-яких ліків: за міжнародними стандартами при онкологічних захворюваннях передусім застосовували хіміотерапію, у СРСР часто одразу призначали променеву».
Інтерн із 23-річним досвідом
У тій маленькій лікарні Валентина пропрацювала майже 10 років. Весь час намагалася рости і розвиватися у своїй спеціалізації, мала членство у правлінні Японського наукового товариства гіпертермії, представляла Японію на міжнародних заходах і навіть читала лекції у якості запрошеного лектора. Але лікарської ліцензії в неї так і не було.
Син Валентини переїхав до Токіо і мама попрямувала за ним. Робота в клініці, що спеціалізується на гіпертермії та імунотерапії, для онколога знайшлася одразу. І там головний лікар поставив питання руба: «Скільки ти ще будеш лікарем без ліцензії?» На той час Валентині вже виповнилося 46 років, після закінчення «меду» в Україні минуло 23 роки. Прикладів того, як навіть японські лікарі «провалюють» це триденне випробування з неймовірною кількістю тестів після піврічної підготовки, було безліч. Та вона не злякалася. І знову взялася готувати себе сама. Завдання ускладнювалося ще й незвичайною схемою побудови завдань: треба вибрати серед запропонованих варіантів, наприклад, не одну правильну відповідь, а дві чи три неправильні. Іспитові передувала ще й перевірка документів, біографічних та статистичних знань. До того ж там були такі питання, які взагалі не передбачають правильної чи неправильної відповіді, наприклад: «Пацієнт просить вас зробити йому смертельну ін’єкцію. Які ваші дії?». Якщо ви оберете відповідь «Так», то провалите тест, навіть коли на решту запитань відповісте правильно.
Іспит лише на знання медичної (!) японської мови тривав півдня. Приймали його четверо фахівців із міністерства охорони здоров’я Японії, хірург, терапевт, педіатр та акушер-гінеколог. Він був побудований не за принципом «питання/ відповідь», а у форматі розіграшу конкретної життєвої ситуації. Так перевірка мовної опції перетворювалася на тест на адекватність і навіть на моральні якості лікаря.
Робота лікаря тут організована так, що він максимально позбавлений безглуздих стресів.
Валентина Остапенко
Після всіх цих тестів на підготовку до основного іспиту залишилося трохи більше двох місяців. Тому перша спроба виявилася невдалою. Під час підготовки до наступної на роботі пішли назустріч, зменшили навантаження, а вже перед самим іспитом довелося брати відпустку за власний рахунок. З 9-ї ранку до 9-ї вечора (лише дві 15-хвилінні перерви) кожен день протягом трьох місяців, без святкування Сьогацу, тобто Нового року, по п’ять разів проганяла всі підручники. Часом навалювалася страшенна перевтома, але інакше ту висоту Валентина не взяла б. Коли на третій, найскладніший, день іспитів вона, яка читала і писала набагато повільніше за своїх японських колег, почула гучний шурхіт сторінок, у неї потекли сльози. Це був той самий 2011 рік, коли 11 березня сталися страшні землетрус і цунамі, які зруйнували велику частину східного узбережжя на півночі острова Хонсю та спровокували аварію на Фукусімській АЕС.
«Під час аварії я саме була в Дніпропетровську, — пригадує страшні події Валентина. — Коли побачила репортаж по українському ТБ, мене охопив жах: у Токіо залишився син. Пам’ятаю, як 13 березня всі вилітали з Японії, а я їм назустріч. Почали відключати електроенергію, не працювали світлофори, були перебої з інтернетом, але результати іспиту оприлюднили в належний термін —18 березня, хвилина в хвилину. Коли ситуація почала потроху стабілізуватися, і в списках тих, хто пройшов іспит, я побачила свій ідентифікаційний номер, то навіть не знала, радіти, чи ні, адже навколо були приголомшені бідою люди. Гордість за себе, трохи знівельовану ситуацією, все ж відчула. А після зрозуміла, що треба готуватися до професійного перезавантаження.
Що було потім? У моєму віці дуже складно ставати знову інтерном. Але вибору не було, тому з ровесниками свого сина пішла в японську провінційну лікарню проходити дворічну інтернатуру. Потім закінчила клінічну ординатуру. Так минуло 8 років. Протягом усього цього часу працювала у відділенні гастроентерології в приватній клініці міста Хігасі Ямато неподалік Токіо. На моєму рахунку — близько 3 тисяч обстежень шлунка та кишечника, я вела амбулаторний прийом, а також хворих у стаціонарі, працювала на швидкій, чергувала в клініці.
Останні три роки здійснювала паліативний прийом пацієнтів. У мене є хороший товариш і колега, із яким я познайомилася в тій самій клініці, власник котрої примусив мене свого часу складати іспит на отримання ліцензії. Він п’ять років тому організував відділення паліативної терапії в лікарні міста Тама Токійської префектури. І з 1 квітня я там працюю. Це та справа, котрій я як лікар хочу присвятити себе. Моє покликання — лікувати онкологічних хворих у термінальній стадії. Я вже не реагую на здивовані погляди деяких колег, мовляв, навіщо обрала найтяжчий напрямок лікарської роботи? Але я точно знаю: мені набагато тяжче цього не робити».
Хто підтримає лікаря?
У кожному періоді життя в Японії Валентині допомагали боротися з труднощами захоплення. Вона знаходить час для друзів поза роботою, підтримує зв’язки з деякими представниками громади українців у Японії «Краяни». Була навіть заступником голови виборчої комісії на цьогорічних виборах Президента України! Валентина охоче спілкується з емігрантами з України, але й серед японців має чимало друзів. Проте енергетичний ресурс вона черпає у спілкуванні з природою. У лікаря Остапенко — неймовірна колекція кімнатних орхідей, вирощувати які вона почала в пам’ять про одного свого знайомого японця, котрий навчив її не лише турбуватися про квіти, а й кататися на лижах. Вона багато ходить у гори і навіть підкорила неактивний вулкан Хакусан, де ростуть казкові чорні лілеї! А які грузді вона збирала на Фудзіямі!
«Я поступово полюбила японську кухню, — ділиться Валентина. — Із задоволенням споживаю салат із коренів лопуха чи лотоса, пагонів бамбука чи водоростей, обожнюю суші. Саме в Японії я захопилася індійською кухнею, і можу сміливо додати карі в голубці. Цю любов мені прищепила моя колега з Індії, із якою ми працювали разом над однією медичною темою. Але весь час дуже сумувала за українським борщем. І не тому, що не хотіла готувати. В Японії «бі-то», тобто буряк, коштує чималих грошей (найдешевший — майже 3 долари за 3 маленькі), та й продається він лише в регіонах, де живе багато іноземців, і має досить «кволий» вигляд. І нещодавно з монахом будистського храму Еко-Дзи ми висадили 800 коренеплодів біля підніжжя Фудзіями. Знаєте, які вони там виросли! Чи то українців у Японії більшає, чи то заслуга самого буряка, але кількість японців, які захоплюються стравами із цього овоча з антиоксидантними властивостями, невпинно зростає».
Думка про повернення в Україну відвідує «сенсея» Валентину все рідше. А після того, як син одружився з японською дівчиною, це вже навряд чи станеться. Занадто гостинно прийняла Країна сонця, що сходить, українського лікаря…
«Робота лікаря тут організована так, що він максимально позбавлений безглуздих стресів, — розповідає Валентина. — Я розписую лікування своєму пацієнтові і впевнена, що його контролюватимуть інші медики, і воно обов’язково буде завершене. До того ж у Токіо лікують за тими самими протоколами, як і в Окінаві. Стандартизація лікування основних захворювань в Японії не формальність, а основний принцип. Тут second opinion вважається не те що дозволеним, а практично рутиною.
У лікарнях дуже популярний формат teamwork: лікарі, медсестри та санітарки прекрасно співпрацюють, і ніхто не намагається одягти корону. Більшість паперової роботи перекладено на клерків, котрі під час прийому лікаря заповнюють історію хвороби та решту документів. Прийом у лікаря ведеться в більшості клінік за електронною чергою. Пацієнт очікує у зручному кріслі, а не бігає, займаючи черги чи виловлюючи фахівців: тут за пацієнтом бігає персонал. Неможливо навіть уявити, аби лікар на прийомі розмовляв по мобільному телефону або йшов із ним біля вуха коридорами клініки. Найбільше, що вразило в організації японської системи охорони здоров’я, то це обов’язкове медичне страхування. Наприклад,люди літнього віку сплачують лише 10% вартості лікування. Решту бере на себе держава чи місцевий уряд. Сьогодні й моя мама має таку страховку. Цікаво, що досягти високої ефективності страхової медицини в Японії змогли завдяки забороні на прибуток страхових компаній, а також обмеженням оплати послуг лікарів, які припустилися серйозних помилок у своїй роботі».
Олена ЖОГА, «ВЗ»
