Його захоплення — медицина, наука та… танці. Своїм покликанням Валерій Похилько вважає порятунок дітей, а хобі допомагає йому протистояти емоційному вигоранню.
ВЗ Як ви потрапили в медицину? Завдяки кому або чому?
Валерій ПОХИЛЬКО, Заслужений лікар України, доктор медичних наук, Член правління Асоціації неонатологів УкраїниЗгодом Марія Козлова служила як військовий фельдшер у складі санітарного поїзду Третього Українського фронту, де медики, у тому числі й вона, удень і вночі оперували наших воїнів та доправляли в евакогоспіталі. Про це я знав іще школярем, а свою першу практику як студент медінституту проходив у неврологічному відділенні Кіровоградського (нині Кропивницького) обласного госпіталю ветеранів війни, де на той момент працювала моя тітка. Вона вийшла на пенсію, маючи стаж 45 років! Тож не дивно, що саме ця людина стала для мене взірцем відданості професії медика.
Оскільки родом я з Полтавщини — з маленького містечка Хорол, то обрав Полтавський медичний стоматологічний інститут (нині Українська медична стоматологічна академія) і 1986 року став студентом. Уже з третього курсу мріяв працювати лікарем-анестезіологом, бо вважав, що, по-перше, анестезіологія перебуває на вістрі науки і практики, а, по-друге, це одна з найгуманніших спеціальностей, оскільки допомагає людині долати біль. Хоча цей фах є й дуже непростим: ти постійно — у зоні ризику, бо змушений приймати рішення негайно, адже долю пацієнта інколи визначають хвилини.
Але життя скоригувало мої плани: після закінчення вишу мене призвали в армію. Коли ж повернувся з військової служби, якраз відкривалася Полтавська дитяча міська клінічна лікарня. Мені запропонували там роботу — потреба в дитячих анестезіологах була гострою. Я і ще кілька моїх однокурсників стали першими ординаторами відділення дитячої анестезіології та реанімації. Отак доля назавжди пов’язала мене з маленькими, іноді й зовсім крихітними пацієнтами — фах дитячого анестезіолога-реаніматолога тісно переплетений із неонатологією.
Працюючи згодом асистентом кафедри, мав практику в міському пологовому будинку, вивчав і вникав у неонатологію, потім підтвердив цей фах у Харкові, отримав вищу категорію. Дитячий анестезіолог і неонатолог в одній особі — дуже відповідально. Це я усвідомив іще в молоді роки, так само думаю і сьогодні: ти оберігаєш найдорожче — життя маленької людини…
ВЗ Пам’ятаєте вашого найтяжчого пацієнта?
— Ніколи не забуду хлопчика, який потрапив до нас у відділення із численними проникними пораненнями грудної клітки й черевної порожнини: десь знайшов снаряд, почав розбирати, і той вибухнув. Один уламок застряг у правому передсерді. Під час операції в дитини зупинилося серце — настала клінічна смерть. Неймовірними зусиллями витягли хлопчика з того світу. Це було щастя!
Згадую ще одну свою особливу пацієнтку: Альбіна отримала тяжкі травми внаслідок ДТП. Її оперували кілька разів, і дівчинка вижила! Вона любила тримати мене за руку, а одного разу сказала: «Дядю Валеро, я бачила дивний сон: ангел прилетів і приніс дві груші. Тобто я буду жити!» І справді, вона одужала. Альбіна тепер уже доросла і готується стати мамою.
ВЗ Як сталося, що ви, лікар-практик до глибини душі, прийшли в науку?
— Коли в Полтавській міській дитячій клінічній лікарні відкрилася кафедра пропедевтики педіатрії, мене запросили працювати там асистентом. Завідувачкою кафедри була професор Марія Фесенко, яка згодом стала моїм науковим керівником. Їй я зобов’язаний і вибором теми для дисертації. Кандидатську я захистив 2002 року, а докторську — 2010-го. Тема останньої: «Асфіксія у новонароджених: патогенез, діагностика та лікування (клініко-експериментальні дослідження)». Це дуже важлива проблема: нам вдалося визначити патогенетичні механізми ураження ЦНС у новонароджених з асфіксією, розробити шляхи впливу на центральну нервову систему та нові підходи до лікування. У моїй практиці було немало випадків, коли новонароджених з асфіксією команда лікарів повертала до життя. Пригадую, як ми оперували малюка у стані асфіксії, що майже 5 місяців перебував на апараті штучної вентиляції легень. Виконали реінервацію діафрагмального нерва, зробивши його пластику з міжреберним нервом. Операція закінчилася успішно! Нині та наша пацієнтка вже школярка і цілком здорова. Більше того: вона навіть виборола перше місце на конкурсі краси серед дівчаток свого віку.
А щодо практики, то я її не полишаю і з 1990 року працюю за сумісництвом лікарем-ординатором Полтавської дитячої міської клінічної лікарні. Деякі мої колеги говорять: «Навіщо тобі це?» А я відповідаю: «Який же то генерал, що не буває в окопах!»
Щомісяця маю по три нічні чергування. Як лікар-консультант від територіального Центру ЕМД та МК нерідко виїжджаю в медичні заклади області, щоби оглянути тяжко хворих дітей і новонароджених. Багато років є консультантом відділень інтенсивної терапії та реанімації Полтавської обласної інфекційної клінічної лікарні, Полтавської обласної дитячої клінічної лікарні, Полтавського міського пологового будинку та перинатального центру Полтавської обласної клінічної лікарні імені М. В. Скліфосовського.
ВЗ Ви стільки років рятуєте дітей, котрі страждають на інфекційні захворювання, що, певно, маєте свій погляд на причини їх виникнення…
— Так, це дуже актуальна тема сьогодні, яка безпосередньо пов’язана з недотриманням Календаря щеплень. На жаль, через хибне ставлення батьків до вакцинації, що провокувало відмову від щеплень, українські діти наражалися на серйозну небезпеку. Згадую, як на початку 90-х у Полтаві боролися за життя дітей із дифтерією. Тоді захворіла ціла родина, і один малюк помер. Подібне не повинно повторитися — слід запобігати інфекційним захворюванням, і основним механізмом тут є вакцинація.
ВЗ Ви керуєте Навчально-практичним центром сучасних перинатальних технологій для інтернів і лікарів області, де активно застосовують симуляційні методи навчання. Розкажіть, як народилася ідея його створення.
— Підрозділ запрацював на базі перинатального центру Полтавської обласної клінічної лікарні імені М. В. Скліфосовського у 2012 році. Але задовго до цього, ще вивчаючи проблеми асфіксії в новонароджених під час роботи над докторською, ми з колегою, доктором медичних наук, професором Оленою Ковальовою об’їхали всі райони області з тренінгами із первинної реанімації новонароджених, покликаної запобігти тяжким наслідкам асфіксії. Вже тоді стало зрозуміло, що необхідний навчально-тренувальний центр, де всіх лікарів готували б за єдиними стандартами. Згодом за підтримки Департаменту охорони здоров’я та керівництва Української медичної стоматологічної академії було створено Навчально-практичний тренінговий центр сучасних технологій перинатальної медицини. Кілька років тому йому присвоїли ім’я нашого славетного земляка, родоначальника акушерської практики Нестора Амбодика-Максимовича.
Завдяки Асоціації неонатологів України вітчизняні фахівці, серед яких був і я, свого часу відвідали молдавський Центр симуляційної підготовки в медицині Cusim (Кишинів), а також тренінговий центр первинної реанімації Центрального клінічного госпіталю Відня. Нам було чому повчитися у спеціалістів цих клінік. Сьогодні ж маємо 18 сучасних муляжів і манекенів, 5 лабораторій, тренінгові кімнати — «пологова зала» та «палата догляду за новонародженим», де проходять навчання в умовах, наближених до реальних, інтерни і лікарі-акушери, медичні сестри. Ми застосовуємо мультидисциплінарний підхід, що значно підвищує рівень підготовки медичних кадрів у сфері акушерства і неонатології. І це дає позитивні результати, про що свідчить медична статистика регіону.
ВЗ Ваша робота пов’язана не тільки з підготовкою майбутніх висококваліфікованих спеціалістів, а й з вихованням у них правильного ставлення до професії. Як цього досягаєте?
— Справді, як проректор з навчальної та виховної роботи я прагну донести до своїх вихованців те, що професія лікаря — не просто робота, а спосіб життя. Одна з його складових — високий рівень моральних якостей, вміння співпереживати, ділити хворобу із пацієнтом, лікувати не тільки його тіло, а й душу. Не лінуюся повторювати студентам, що треба народжуватися, хворіти й помирати разом зі своїми хворими. Звичайно, доводжу це прикладами з практики.
ВЗ А як щодо клієнторієнтованості? Адже реформування галузі вимагає від лікарів і цих навичок?
— Із цього приводу точиться чимало дискусій — деякі лікарі ображаються, коли їхню роботу прирівнюють до сфери послуг. Вважаю це неправильним, адже ми справді надаємо медичні послуги, які мають бути професійними, кваліфікованими, результативними і безпечними. Наголошую на останньому: якщо лікар припуститься помилки, це може коштувати життя пацієнтові.
Отже, навчаючись і опановуючи алгоритми лікування, майбутні медики не повинні забувати про головне — пацієнта. Переконаний, тільки інтелект, глибокі знання, постійне самовдосконалення, гуманізм, любов до людини роблять лікаря справжнім цілителем і додають йому авторитету в очах пацієнтів. На жаль, в умовах капіталізації суспільства та комерціалізації медицини ми багато втратили з того, що проголошено в клятві Гіппократа. Це треба відроджувати.
ВЗ Ви стільки часу проводите на роботі, мабуть, саме там і зустріли свою другу «половинку»?
— Зовсім ні! Дружина Наталія за освітою вчитель. Історія нашого одруження цікава. Якось моя давня приятелька, подруга моєї майбутньої дружини, сказала їй: «От повернеться з армії один хлопець, і я вас познайомлю. Із ним ти неодмінно будеш щасливою!» Через три місяці після знайомства ми побралися.
ВЗ Як лікар, закоханий у свою професію, ви, мабуть, мріяли, щоб донька пішла вашими стопами…
— Дарина категорично відмовлялася обирати професію лікаря, незважаючи на те, що я цього дуже хотів! Вона говорила: «Через твою зайнятість на роботі я так рідко бачила тебе вдома, що не маю бажання вступати до медичного вишу!» Я навіть просив її написати розписку, що вона не шкодуватиме про це з часом.
Коли Дарина була студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вона потрапила в лікарню, і її прооперували. Тоді вона побачила медицину, так би мовити, зсередини, і я почув від неї: «Мабуть, я в чомусь втратила себе як лікар…»
Отримавши диплом соціолога, сьогодні донька має відношення до медицини — працює у сфері громадського здоров’я в проекті неурядової організації, яка займається подоланням епідемії ВІЛ в Україні. Мене це дуже тішить.
ВЗ Про ректора, який співає, у країні знають усі. А ви проректор, котрий танцює. Чи допомагає це в роботі?
— Народними танцями я захоплююся з 1986 року. Спочатку танцював у шкільному ансамблі, потім у народному аматорському студентському колективі «Юність» нашого вишу, нині — у викладацькому ансамблі «Візерунки». До нашого репертуару входять українські народні танці, обрядові, а також композиції «Весілля», «Жито» та ін. Танець для мене — можливість відновити душевні й фізичні сили.
Наш ансамбль отримав багато престижних нагород на конкурсах у Грузії, Болгарії, Італії й інших країнах. Вважаю: коли лікар має захоплення (до речі, я ще граю на гітарі та співаю), професійне вигорання йому не загрожує.
ВЗ Що для вас важливіше — сім’я, чи робота?
— Для мене це рівнозначні складові мого життя. Робота, захоплення танцями — то реалізація професійного потенціалу, спосіб пізнання граней внутрішнього «Я», а сім’я — це надійний причал, вогнище тепла, любові, спокою. Хіба можна собі уявити птаха з одним крилом? Звичайно, ні! Тож у мене між роботою і родиною стоїть знак рівності.
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»
