Нещодавно в Україні завершив свою роботу ІV Всесвітній саміт лікарів-ендоскопістів. Непересічна подія зібрала провідних фахівців галузі з різних країн світу, щоб обговорити здобутки «хірургії без скальпеля», яка невтомно дивує фахівців своєю ефективністю, а пацієнтів – комфортністю лікування найтяжчих недуг. Чим сьогодні можуть похвалитися ендоскопічні хірурги світу і як виглядає Україна в освоєнні передових технологій – про це ми попросили розповісти віце-президента НАМН України, віце-президента Всесвітньої асоціації лікарів-ендоскопістів, президента Української асоціації лікарів із малоінвазивних, ендоскопічних і лазерних технологій, ректора Одеського національного медичного університету Валерія ЗАПОРОЖАНА.
ВЗ Проведення заходу такого масштабу в Україні свідчить про визнання вітчизняної школи ендоскопічної хірургії, чи не так?
— Безперечно. Багато наших фахівців оперують за кордоном — працюють на рівних із зарубіжними колегами. Всесвітній конгрес, який відбувся під егідою МОЗ і НАМНУ в Україні, також підтвердив високу оцінку наших хірургів. Адже в його рамках відбулися не лише пленарні засідання, де йшлося про розробку програм навчання фахівців, нові методики ендоскопічної хірургії, а й працювали окремі секції (урологічна, гінекологічна, хірургічна), де наші спеціалісти і зарубіжні гості ділилися досвідом лапароскопічних операцій у разі різних патологій, а також було організовано майстер-класи (хірургія наживо), під час яких фахівці університетської клініки Одеського медуніверситету і провідні ендоскопісти світу спільно проводили унікальні операції — ті, які у світі вважають останнім словом ендоскопічної хірургії. Наші гості відзначили високий рівень вітчизняної школи.
ВЗ Не сумніваюся, що в цьому величезну роль відіграв ваш особистий авторитет. Ви — перший представник України, якого обрано Віце-президентом Всесвітньої фахової медичної асоціації.
— Першу ендоскопічну операцію я зробив на початку вісімдесятих (на той час я вже був членом Американської асоціації хірургів-ендоскопістів). Та якщо Ви вважаєте, що тоді я зірвав овації колег — помиляєтесь. Нове завжди зустрічають багнетами — навіщо змінювати щось, перенавчатися, якщо можна йти по торованій стежці. Тож моя докторська дисертація, яка була присвячена ендоскопічній хірургії пухлин, пролежала під сукном кілька років, адже ендоскопічну хірургію в СРСР вважали вигадкою естетів від науки, у якої немає майбутнього. Мені доводилося оперувати в різних операційних, щоб довести, що це ефективний метод і що пацієнтам буде ліпше. Після створення Української асоціації малоінвазивної хірургії почала формуватися і вітчизняна школа хірургів-ендоскопістів, з’явилися власні наукові розробки, про які я доповідав на всесвітніх конгресах, — це дійсно вплинуло на імідж нашої школи у світі. Обрання мене віце-президентом Всесвітньої асоціації я розцінюю як повноформатне визнання медицини і медичної науки нашої країни.
ВЗ Нині лапароскопічна хірургія в Україні підкорила не тільки пацієнтів, а й лікарів. До речі, чи вистачає нам таких фахівців?
— Це питання відносне. Нещодавно нам і сімейних лікарів було цілком достатньо, вони не знали, де їм влаштуватися на роботу, їх змушували перенавчатися… А нині, коли ми не віртуально, а реально почали розвивати сімейну медицину, як це роблять у всьому світі, сімейних лікарів вкрай не вистачає.
Так і в ендоскопічній хірургії — сьогодні фахівців начебто достатньо, адже від загальної кількості проведених операцій на рахунок ендоскопічних в Україні припадає приблизно 5-10%, тоді як у світі — до 90%! До речі, у нашій університетській клініці частка лапароскопічних операцій сягає 80%. Увесь світ перейшов на малоінвазивну ендоскопічну хірургію. Адже, приміром, в разі травми меніска цей метод ставить пацієнта на ноги вже на 2-й день після операції, а в разі традиційної хірургії він ходить на милицях півроку. Прикладів для порівняння безліч і кожен пацієнт відчуває переваги нових методик (скорочення перебування на лікарняному ліжку в рази, зменшення періоду реабілітації, щадне наркозне навантаження, зниження ризику смертності з 3 до 0,3% тощо). Я мав нагоду спілкуватися з пацієнтом, якому лапараскопічним методом встановлено клапан серця, — 2 проколи і 2 дні в лікарні. Ми повинні теж до цього прямувати і створювати економічні, наукові й освітні умови для розвитку малоінвазивної хірургії і для її доступності населенню.
Нині багато приватних фірм виконують ендоскопічні операції, але далеко не всі пацієнти можуть оплатити їхні послуги. До того ж майже всі ці фірми — іноземного походження, тобто ми віддаємо життя і здоров’я наших громадян у руки іноземних комівояжерів, які на них заробляють гроші.
ВЗ Що потрібно, аби підготувати власну «армію»?
— Вчитися і вчити. Річ у тім, що сучасні ендоскопічні технології дуже складні — легкими вони є лише для хворого, і можливо для «непрофесійного» ока, а хірург повинен володіти філігранною технікою і мати унікальне обладнання. На жаль, «легкість» малоінвазивних методик спокушає багатьох (особливо грішать цим у приватних клініках) — вони купують дороге устаткування, ставлять не дуже обізнаного в цій галузі хірурга, а потім з ускладненнями на повторні операції пацієнти вже потрапляють в академічні клініки й інститути. На жаль, ця проблема існує не тільки в Україні — часто медицина змагається не за якість роботи, а за прибуток, а це не на користь пацієнту. Тому питання підготовки хірургів-ендоскопістів було пріоритетним на ІІІ Всесвітньому конгресі в Гонконзі — фахові асоціації усіх країн домовилися про створення 4-х навчальних центрів у Європі. Один із них буде організовано в Одесі, в нашій університетській клініці. Подібні центри можна створювати лише там, де є висококваліфіковані хірурги-ендоскопісти всіх спеціальностей — зібрати їх по всій країні складно, а у нашій клініці такі вже є. Центр в Одесі матиме статус міжнародного (навчання відбуватиметься за європейською програмою), його сертифікати будуть визнані і в Європі, і в Китаї, і в США — відповідну угоду про це також підписано. Центр уже працює, ми докуповуємо нове обладнання і зробимо все, щоб він відповідав світовим стандартам.
ВЗ Чи не заважатимуть тому вітчизняні реалії?
— Жодна справа не обходиться без проблем. Для того щоб підготувати таких фахівців, потрібно, по-перше, мати достатню кількість хороших учителів. По-друге, професор, який вчить молодих лікарів, має бути господарем в операційній, а це можливо тільки в університетських клініках. Усі розмови про те, що він завжди може домовитися про операційну з головним лікарем, — теорія, яка на практиці розбивається об людський чинник. Якщо ти не керуєш своєю справою сповна, вона не може процвітати. І коли одна людина, директор клініки, професор, керує і наукою, і навчанням, і лікуванням — це найліпший варіант. У всьому світі це зрозуміли і створюють науково-виробничі або науково-навчально-лікувальні об’єднання, які сьогодні знаходяться на передових рубежах науки і виробництва. Там об’єднано всі етапи — від наукової розробки до реального її впровадження. І це надзвичайно актуально для медицини. Сьогодні зростає захворюваність і смертність у всьому світі — у зв’язку з негативною екологією розвивається дуже багато нових захворювань. Медична наука має встигати за цим процесом, тобто скорочувати шлях від народження ідеї і наукової розробки до її практичного застосування. І тільки такі об’єднання дають змогу це зробити. Серцем таких об’єднань у медицині є університетські клініки, де між кабінетом ученого та операційною — кілька кроків. Тому і ми створюємо таке об’єднання. Перший етап — це університетські клініки, наступний — потрібно об’єднуватися з виробництвами медичної техніки, фармацевтичних засобів, молекулярно-генетичною медициною тощо. Якщо цього не зробити — наша наука працюватиме на полицю.
ВЗ Ендоскопічні технології сьогодні стрімко розвиваються. Чи всі вони доступні українцям?
— Під час перших операцій, які я робив понад 30 років тому, використовувалися лише оптичні прилади, тоді лапароскопічні операції й дістали назву «операція через отвір в замку», всю потрібну техніку ми виготовляли власними руками з підсобних матеріалів. Сьогодні хірург має у своєму розпорядженні відеоендоскоп, спостерігає за операцією на моніторі, де зображено чітку картину органів і тканин пацієнта (збільшену в 10-20 разів), тому він може побачити новоутворення з точністю до міліметра, і з такою ж точністю може видалити уражені тканини та зберегти здорові. Сьогодні хірург працює поряд із нервами, судинами. Інша техніка — інші можливості! З’явився новий напрям ендовідеохірургії з використанням технології NOTES — і в Україні вже є досвід таких операцій.
У світі створено надсучасні автоматизовані системи, наприклад система Да Вінчі, де прилад контролює рухи хірурга і практично не дає йому шансу на помилку (подається потрібна кількість струму для коагуляції тканин, із точністю до 1 мм розраховується рух голки тощо) — це дає змогу провести операцію абсолютно безпечно і гарантовано на високому рівні.
Вітчизняним фахівцям під силу освоїти всі нові технології — вони достатньо підготовлені. Однак затримка в іншому — стартова ціна системи «Да Вінчі» — понад $ 1 млн, й у стільки ж обійдеться її щорічне обслуговування. Тож якщо її закуплять — вона працюватиме для дуже вузького кола людей, які й без того можуть дозволити собі лікування у провідних клініках світу. Тобто це буде виключно іміджевий проект — для ефекту, а не для ефективності. І якщо це проходить у політиці, то в медицині потрібно, щоб наші зусилля приносили реальну користь людям. Державному бюджету такі закупівлі не по кишені. От якби в Україні була державна страхова медицина, це питання можна було б розв’язати. Приватне страхування — це не вихід, приватні компанії просто зароблятимуть на хворих за рахунок державних клінік. Втім, доки страхової медицини в Україні не запроваджено, ми не маємо сидіти склавши руки. Потрібно закуповувати сучасне обладнання, наближати ендоскопічну хірургію до хворого, готувати фахівців з умілими руками.
Я — хірург, який упродовж свого життя здійснив понад 15 000 операцій, і, не зважаючи на це, я переконаний, що скальпель — це крок відчаю для лікаря, який не впорався з хворобою, і крайній вихід для пацієнта. Найліпший лікар — це той, який уміє запобігти хворобі, потім той — хто може її вчасно розпізнати, і нарешті той, хто може вилікувати її консервативно. Але якщо операції вже не минути, слово — за хірургом, який має провести її майстерно і максимально щадно.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
