Усі дискусії на тему охорони здоров’я закінчуються тим, що центром будь-яких змін є особистість лікаря. В ідеалі це має бути висококваліфікований практик з науковим і філософським світоглядом, який сповідує високі моральні цінності та готовий поставити на карту служіння людям своє життя. Чи кожен, хто мріє стати лікарем, це усвідомлює?
ВЗ Вам належить вислів «Медицина — не професія, а спосіб життя». Такий висновок зроблено з огляду на власний досвід?
Валерій ЗАПОРОЖАН, академік НАМН України, лауреат Державної премії України, Заслужений винахідник України, доктор медичних наук, професорВЗ Чи готова людина на постійну самопожертву? Наші лікарі нарікають на те, що працюють «на межі»…
— Йдеться дещо про інше. Найбільша біда для лікаря, коли він знає, що потрібно для порятунку хворого, вміє це робити, але не може, бо позбавлений необхідних умов (обладнання, ліків тощо). Таке безсилля призводить до розчарування, іноді до професійного вигорання чи іншого вияву емоційного «протесту». Негативу додає низький соціальний статус медика та недостатній рівень поваги до цієї професії у суспільстві. Такого взагалі не повинно бути! В усі часи медицина суттєво впливала на розвиток суспільства, адже життя і здоров’я завжди були головними цінностями людства. Професія лікаря була й буде затребуваною в усі епохи, у будь-якій країні (ті держави, які приділятимуть більше уваги цій галузі, будуть успішнішими). А щодо того, чи є професія лікаря жертовною, то, можливо, це звучить пафосно, але я вважаю — так. Людина здатна на такі вчинки не тільки під час війни (як приклад — нинішній героїзм українських бійців на Сході України), а й у мирний час.
Завдання нашої професії — рятувати людей, і той, хто обирає її за покликанням, має відповідну «направленість» душі не на себе, а на людей. Історія знає багато прикладів справжнього героїзму медиків. Так, відомий радянський хірург Сергій Іванович Спасокукоцький, коли ще був молодим лікарем, рятуючи дитину, відсмоктав дифтерійну плівку з її горла, захворів сам й інфікував свого сина, який втратив слух унаслідок хвороби. А чи не є подвигом, коли лікар іде на ризик, роблячи щось уперше під час операції, чи, наприклад, застосовує електрошок для відновлення роботи серця, як А. Р. Вольперт? Це нині він і герой, і першовідкривач, і великий учитель. А як він почувався біля хворого, котрий був першим?
Багато вчених стали відомими, провівши небезпечні експерименти на собі, і найбільше таких саме серед медиків, які заражали себе тифом, туляремією тощо, випробовували на собі вакцини, ліки і навіть отрути. Так, американець Роджер Сміт у 1944 році під наглядом колег увів собі отруту кураре, унаслідок чого потрапив у реанімацію, але винайшов у такий спосіб метод розслаблення м’язів черевної порожнини під час операції. Та й у наш час це не рідкість. Австралійські вчені Робін Уоррен і Баррі Маршалл відкрили бактерію Helicobacter рylori й інфікували себе нею, після чого захворіли. Я навів ці приклади, аби всі зрозуміли: справжньому лікарю і вченому притаманні високі пориви служіння людям і невпинний пошук нового. Свого часу Микола Вавилов писав, що вченого творить «ген допитливості», а той, хто його втрачає, перетворюється на чиновника від науки.
ВЗ Що вплинуло на ваш вибір професії?
— В юності переді мною виникла дилема: стати біофізиком чи лікарем? Бажання допомагати хворим людям переважило, і я вступив до Одеського медичного інституту. Але ж юнацькі мрії не полишили мене, тому після закінчення другого курсу все-таки поїхав до Новосибірська, де на той час зосередилися найсильніші вчені-біофізики країни. Півроку працював лаборантом в одному із закладів, навіть отримав запрошення на навчання у Новосибірському університеті, однак повернувся до Одеси, до лікарського фаху і ніколи про це не пошкодував. Мабуть, таким було веління долі. Узагалі я вважаю, що юність — найкраща пора, бо більше ніколи так не мріється. Тоді я ще наївно вірив у те, що всі люди прагнуть допомагати один одному, особливо тим, хто цього потребує. Тепер я розумію, що крім чорного і білого в житті існує багато напівтонів, тому доводиться відстоювати свої позиції, іноді жорстко.
ВЗ Сьогодні ви — відомий вчений, хірург, педагог. У якій іпостасі почуваєтесь найкомфортніше?
— Для мене вони нероздільні та гармонійно поєднані. Річ не у комфорті, а в тому, що обраний мною життєвий шлях передбачає необхідність бути і вченим, і лікарем, і наставником. Працюю в такому режимі 45 років, й іншого не хотів би. До всього, що робив і роблю в усіх іпостасях і на всіх посадах, я підходив і підходжу творчо. Мене завжди цікавило широке коло наукових питань. Узагалі я вважаю, що сучасний вчений має бути багатогранним фахівцем, адже тільки на стику різних наук можна насправді зробити вагомий крок уперед. Таких прикладів багато — від винаходів, народжених у Силіконовій долині, до створення Великого адронного колайдера. Місія науки — визначати розвиток суспільства. Близько 80% приросту ВВП економічно розвинених країн відбувається за рахунок високих технологій, здобутих завдяки науковим досягненням. Змінюються підходи, методологія наукового пошуку, поліпшується оснащення наукових установ, відтак і можливостей з’являється більше. Сучасна медицина також може розвиватися тільки дотично до інших сфер науки. Це стосується як класичних, так і новітніх напрямків, зокрема генетичної медицини, імунології, онкології.
ВЗ Ви стали доктором наук у 35 років. На той час це було небаченою «зухвалістю», адже «молодо» вважалося «зелено». Виникало багато перешкод?
— Я не зустрічав людей, яким щось далося легко. Як казав О. Генрі, життя складається зі сліз, зітхань і посмішок, причому зітхання переважають. Тому труднощі — це норма життя. До того ж я завжди думаю про людей краще, ніж вони є насправді, через що часто потерпаю. А оскільки не володію «мистецтвом інтриги», маю доводити свою правоту винятково результатами праці.
Так сталося й тоді, коли захистив докторську дисертацію і коли першим в Україні зробив ендоскопічну операцію. Однодумців було мало, більшість медичної спільноти України не сприймала цей метод, хоча за кордоном такі операції вже набули популярності. Я був переконаний, що за ендоскопічною хірургією — майбутнє, тому оперував, писав багато наукових статей і книг, виступав на конференціях. Нині тішуся з того, що в Україні немає жодної хірургічної клініки, де б не застосовували цей метод. А відчувши на собі, що таке бути наймолодшим професором, нині дбаю, аби мої учні були ще успішнішими. Головне — не думати про почесті, а отримувати задоволення від творчого процесу. Сподіваюся, вони повірять моєму уроку.
ВЗ За наших реалій доводиться не лише творити, а й боротися за свої ідеї?
— Не можу сказати, що я такий уже непримиримий борець. Довго вагаюся перед прийняттям рішень, раджуся з однодумцями і колегами, але якщо все зважено і є мета, йду до кінця. Так, «відвойовував», наприклад, ідею навчання іноземних студентів англійською мовою у 90-ті роки минулого століття. Тоді мене називали авантюристом, казали, що це нонсенс, а зараз усі виші країни (і не тільки медичні) наввипередки змагаються в цьому. І це чудовий шанс для розвитку університетів, особливо в теперішні нелегкі часи.
ВЗ Що для вас означає «створити себе» — ламати через «не можу» чи лише розвивати природні здібності?
— Мені пощастило: я правильно обрав професію, де зміг розкрити себе повною мірою. Тому ламати нічого не довелося, лише постійно самовдосконалювався, адже стояти на місці означає згубити себе як особистість і як професіонала. Тому й учням завжди раджу: отримуйте радість від творчості, тоді життя буде повноцінним. Для успіху в житті дуже важливо мати друзів — людей, на яких можна покластися. У мене багато друзів, я завжди хочу бачити поряд людей, котрі сповідують такі самі принципи й ідеали, із якими в мене є емоційна й інтелектуальна близкість. Найбільше задоволення для мене — спілкуватися з непересічними особистостями. Тому я товаришував з Кристіаном Барнардом, Рольфом Цинкернагелем та Аароном Цехановером. Коли ти робиш щось важливе для людей, коли тебе оточують друзі й однодумці, можна не звертати уваги на недоброзичливців. Узагалі останніх потрібно сприймати як інструмент огранки, коли вони нападають — іще більше працюй і доведи, на що здатний. Я завжди вірю в себе, тому мені не бракує сили відстоювати власні принципи і погляди. До того ж аби реалізувати себе, потрібно мати не тільки цікаві ідеї, а й справжню пристрасть, щоб втілити їх у життя. Інакше це фантазії, схожі на мильні бульбашки.
ВЗ У свої 70 ви можете похвалитися багатьма реалізованими ідеями, які «зробили» вам ім’я в науці та вагомий внесок у розвиток вітчизняної медицини. Які досягнення вважаєте головними?
— Дійсно, ювілей — це завжди привід оглянутися назад і чесно сказати собі, що вдалося, що потрібно доробити, а що планувати надалі. Я заснував вітчизняні наукові школи акушерів-гінекологів та ендоскопічних хірургів, створив професійні асоціації акушерів-гінекологів і фахівців з малоінвазивних, ендоскопічних і лазерних технологій, які й донині очолюю. І пишаюся цим. Особливим успіхом вважаю відродження нашого університету в його первісному вигляді. Заклад створювали з усвідомленням того, що лікаря потрібно вчити біля ліжка хворого, тож існувало ціле медичне містечко з університетськими клініками, які в 50-ті роки минулого століття в нас відібрали. Упродовж 20 років ми боролися за відновлення справедливості й таки повернули історію університету «на круги своя» — місто передало нам колишні клініки закладу. Хоча це сталося аж у 2014 році, коли нам вдалося відкрити ще три нові клініки. Згідно з міжнародними стандартами їх всі об’єднано в одну університетську клініку, яку ми нині намагаємося довести до європейського рівня.
А ще я пишаюся своїми учнями. Навчаю молодих хірургів не тільки оперувати, а й бути гуманними. Я згоден з Бехтерєвим: якщо в присутності лікаря хворому не стає краще, це — поганий лікар. На жаль, медицина робиться дедалі технократичнішою, і це накладає свій відбиток на особистість лікаря. Але ми маємо пам’ятати не лише клятву Гіппократа, а і його вислів: «Лікар — філософ, Богу подібний». Тобто він має не тільки вправно володіти скальпелем, а й дарувати людині доброту, підтримку, своїми моральними принципами й духовністю завоювати довіру пацієнтів і повагу до української медицини.
ВЗ Чого ви очікуєте від завтра? Що хочете ще зробити у своєму житті?
— Переконаний: життя вимірюється не роками, а справами. Помирати не страшно, найжахливіше — усвідомити, що ти не реалізувався в житті, не виконав свого призначення. Тому я маю завершити задумане. Програма-мінімум — створити в університеті європейську модель підготовки медичних кадрів, коли освіта, наука і лікувальна практика поєднані та доповнюють одна одну. А щодо очікувань, то хотілося б, аби учні успішно продовжили справу мого життя, а вітчизняна медицина нарешті досягла належного рівня. Принаймні, я особисто роблю для цього все від мене залежне.
На жаль, сьогодні в Україні триває війна, яка породжує нові випробування для галузі охорони здоров’я, а отже, й нові завдання в плані підготовки медичних кадрів. Ми повинні націлювати її на потреби фронту, до того ж змушені вчити й лікувати у складних умовах недофінансування. Безумовно, це колись закінчиться. Але зараз, як ніколи, важливо, аби кожен медичний працівник зберіг відданість своїй професії та моральні засади, щоб потім не було соромно за слабкість і незрілість.
ВЗ Чи змінилося ваше кредо впродовж життя?
— Це природно, коли людина з віком «трансформується». Адже змінюється й світ, умови життя, соціальні виклики. До того ж молодими ми, мабуть, рідко замислюємося над своїм «девізом» — його відшліфовує мудрість років. Бог дає кожній людині безмежний простір можливостей, для кожного віку — свої. Життя — це сплата боргу перед Творцем, яка полягає у саморозвитку й самореалізації. Щоб з віком не впертися у стіну нереалізованих можливостей, потрібно наполегливо працювати. Кожен з нас накопичує власний досвід життя. У моєму віці найбільшою цінністю є репутація, і я нею дорожу. Як писав Джавахарлал Неру: «Наші переконання визначають наші думки. Наші думки визначають наші вчинки. Наші вчинки формують наші звички. Наші звички — це наші цінності. Наші цінності — наша доля». Тобто слід, який ми залишаємо на землі, — це справи, що народжуються з нашої віри, помислів і поривань. Я щасливий, бо мої життєві принципи вписалися в моральні постулати, які рухають людство вперед.
Розмовляла Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
