Повага до автономії пацієнта має вирішальне значення у сучасній медичній етиці та втілюється у вимозі інформованої згоди на будь-яке медичне втручання. Однак лікарі часто вважають, що пацієнти не мають права відмовитися від лікування, яке є необхідним за життєвими показаннями. Чи це дійсно так?
Правило добровільної згоди на медичне втручання
Галина МИРОНОВА, старший науковий співробітник НДІ приватного права та підприємництва імені академіка Ф. Бурчака Національної академії правових наук УкраїниЗначним кроком на шляху до формування та запровадження європейських правових стандартів прав пацієнтів стала Конвенція «Про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» (Ов’єдо, 1997), яку підписала й Україна. Передумовами появи цього документа стали сучасні загрози гідності та правам людини у зв’язку з неналежним використанням досягнень біології та медицини, а відтак і необхідність охорони основних прав і свобод учасників правовідносин у сфері медицини.
Прийняття документа стало визнанням юридичного статусу пацієнта як суб’єкта права на вибір методів лікування в європейській юрисдикції. Відповідно і права пацієнта набули статусу юридичного обов’язку для держав, які зобов’язані забезпечити й захистити ці права. Правило згоди як право пацієнта погодитися на медичне втручання або відмовитися від лікування (окремого методу чи взагалі від будь-якого лікування) стало віднині юридичною гарантією автономії особи в умовах медичного втручання в європейській правовій традиції. Вихідним для сучасної медико-правової доктрини стає положення, що пацієнт є господарем власного тіла, і тільки він має право вирішувати, що є для нього прийнятним.
Принцип добровільності, який має стосуватися всіх медичних процедур за винятком обставин, спеціально вказаних у нормах законодавства, означає відсутність будь-яких форм прямого та непрямого тиску на процес і результат прийняття рішень. Добровільність згоди означає також правову можливість для пацієнта відмовитися від медичного втручання та в будь-який момент відкликати згоду (за винятком певних обставин, зокрема, в клінічних умовах уже початого медичного втручання й неможливості його призупинення без важких наслідків для життя і здоров’я пацієнта та в інших випадках, передбачених спеціальними нормами).
В Україні добровільна інформована згода пацієнта також є умовою правомірності проведення будь-якого медичного втручання. Принцип інформованої згоди знайшов вираження, зокрема, у статті 28 Конституції України. Права пацієнтів в Україні на вибір лікувального закладу, лікаря, методів лікування, а також на відмову від лікування закріплено у статі 284 Цивільного кодексу України (від 16 січня 2003 р. № 435-ІУ). У статті 43 Основ законодавства України з охорони здоров’я (від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ) також передбачено: « Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування». Отже, право погодитися на медичне втручання або відмовитися від окремих методів лікування підтверджено законодавчо.
Особливості вітчизняного законодавства
Втім, чинне законодавство України передбачає окремі винятки з цього правила — зокрема, це стосується невідкладних станів, коли існує реальна загроза життю хворого. Відповідно до п. 5 статті 284 Цивільного кодексу України у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, «медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника». Цю норму продубльовано й у ст. 6 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р. №1007-ХІУ: у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна. Чи можна трактувати ці положення таким чином, що лише сам факт загрози життю пацієнта є підставою для медичного втручання без його згоди, а, можливо, і всупереч його позиції? Очевидно, що так. Деякі лікарі вважають: якщо за їх суб’єктивною оцінкою відмова пацієнта від проведення маніпуляції або госпіталізації загрожує його життю, ці процедури однак потрібно проводити без отримання згоди хворого.
Обґрунтуванням невідповідності цієї норми основним засадам європейської концепції прав пацієнтів є точка зору Європейського суду з прав людини (його постанови є частиною внутрішнього законодавства України), який у своєму Рішенні 2010 року (скарга №302/02) зазначив: «При наданні медичної допомоги, навіть у тих випадках, коли відмова від конкретного методу лікування може призвести до летального наслідку, примусове медичне втручання без згоди повнолітнього дієздатного пацієнта є втручанням у його право на особисту недоторканість і посяганням на права, гарантовані Конвенцією» (Йдеться про Конвенцію «Про захист прав людини та основних свобод» (Рим, 1950). Отже, «свобода погодитись чи відмовитись від конкретного методу лікування чи обрати альтернативний метод лікування має першорядне значення для принципів самовизначення й особистої автономії. Хоча інтереси держави з охорони життя і здоров’я пацієнта є, безумовно, правомірними та значущими, пріоритет повинні мати більш значущі інтереси пацієнта, пов’язані із визначенням ним власного життєвого шляху».
Як бачимо, відповідно до міжнародних правових стандартів та законодавства України добровільність лікування стосується всіх медичних процедур — за винятком обставин, спеціально вказаних у нормах законодавства. Отже, пацієнт як людина, що має свої власні цінності й переконання, може відмовлятися від поліпшення здоров’я і навіть від підтримування життя, якщо для цього застосовуються неприйнятні в моральному плані, з його точки зору, способи (наприклад гемотрансфузія, використання ембріональних чи фетальних матеріалів тощо). Людина має право померти з гідністю, адже деякі цінності є для неї вищими за її соціальне благополуччя, здоров’я та життя.
Орієнтуємося на останні зміни
Значним кроком вперед стали зміни у статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я — у редакції Закону №5081-VI (5081-17) від 05.07.2012 р. було додано лише декілька слів, які докорінно змінили не тільки формулу згаданої статті, а й концепцію законодавства відносно пацієнтів, які опинилися у невідкладній ситуації. В останній редакції ст. 43 сформульована наступним чином: «Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників». Фактично нова формула статті наблизила Україну до сучасного цивілізованого світу, в якому визнано пріоритетність волі пацієнта, а не невідкладності ситуації. Цією нормою визначено, що пацієнт в Україні має право відмовитися від медичного втручання навіть тоді, коли відсутність медичної допомоги може призвести до істотного погіршення здоров’я або загрози для життя.
Сутність права на згоду полягає в тому, що будь-яке медичне втручання в організм людини можливе тільки за умови отримання від неї інформованої добровільної згоди на таке втручання. У протилежному разі дії медичного працівника можна розцінити як насилля над особою та вчинення тілесних ушкоджень.
Таким чином, основне правило європейського приватного права стосовно того, що нікого не може бути піддано медичному втручанню без його згоди, нині є чинним і в Україні. На практиці це означає, що людина як пацієнт має безумовне право на вибір методів лікування і на відмову від втручання, що спричиняє порушення цілісності її тіла та духовності її особистості, а медичні працівники повинні поважати її вибір. Автономія або самовизначення пацієнта в контексті цих принципів означає його право обрати або заборонити будь-які способи медичного втручання у свій організм.
