Біобезпека — одна з найголовніших складових національної безпеки будь-якої країни. Це добре розуміють у сучасному світі, де набирає обертів біотероризм, де наука чи не щодня дарує нові технології, які можна застосувати як з добрими, так і з лихими намірами. Не меншими «терористами» сучасної цивілізації залишаються свого часу забуті й нові інфекційні хвороби, віруси — відомі і ще не розгадані людством. Як уникнути пандемій, епідемій, інших небажаних «сюрпризів» від природи і діяльності Homo sapiens? Чи варто сподіватися, що медицина — головний щит від біозагроз? І чи можна почуватися в безпеці там, де охорона здоров’я сама подає сигнали «SOS»?
Сергій Комісаренко: Рівень біобезпеки в Україні незадовільний
Про те, які біозагрози чатують на українців і як від них захиститися — наша розмова з Головою Комісії з біобезпеки та біологічного захисту РНБО України, академіком-секретарем Відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології НАН України, директором Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України, академіком НАН і НАМН України, доктором біологічних наук, Сергієм КОМІСАРЕНКОМ.
ВЗ Що нині може найбільше загрожувати біобезпеці нашої країни?
— Не можна відкидати жодної з існуючих у світі біозагроз. Здавалося б, людство вже не так страждає від чуми, холери, сибірки — спалахи цих хвороб обмежено, але вони постійно мають місце. Натомість нам загрожує поширення не таких загрозливих, але соціально й економічно небезпечних інфекцій — ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, грипу тощо. Пригадаймо події 10-річної давнини, коли велика кількість людей загинула від SARS-інфекції. Чи спалахи пташиного грипу H5N1, що поширився з Китаю у 2005 році, летальність якого досягала 60%! Добре, що цей вірус не передавався від людини до людини, інакше його наслідки навіть важко було б уявити. Втім, у 2011 році у 2-х лабораторіях (в Нідерландах та у США) вчені здійснили генетичну модифікацію цього вірусу, таким чином штучно створивши штам грипу, який може передаватися повітряно-крапельним шляхом від людини до людини (хоча, звичайно, таких експериментів на людях ніхто не проводив). Фактично була створена перфектна зброя. Штами цього вірусу зберігаються за жорстких умов, щоб вони не потрапили в атмосферу. Але в історії медико-біологічних досліджень не раз траплялися випадки, коли віруси або бактерії «тікали» від дослідників (останній приклад: нещодавно у Великій Британії з лабораторії «втік» збудник ящуру). Тож теоретично існує загроза людству від лабораторних біоагентів, зокрема вірусів-утікачів.
Зрештою, біозагрозу для біорозмаїття можуть нести ГМО, якщо вони створені з порушенням технологій та умов інтродукції. До джерел біозагроз належать неякісна їжа і питна вода, неякісні ліки — це також питання державної ваги. Ще однією небезпекою може бути (як це не дивно на перший погляд) прогрес у галузі біологічних наук. Ми є свідками бурхливого розвитку сучасної біології. Вже розшифровано не лише геном людини, але й тисячі інших організмів. Існує можливість синтезувати протеїни, які ніколи не існували в природі. Народження синтетичної біології відкриває шлях, коли людина зможе цілеспрямовано створювати нові види живих істот (нехай спочатку і на примітивному рівні). Для цього з набору певних хімікатів створюють штучну хромосому, яку потім вводять в мікроорганізм (приміром, бактерію), після чого він набуває зовсім інших властивостей. Так, у 2008 році групі вчених під керівництвом американського дослідника Крейга Вентера вдалося створити повну мікробіальну хромосому — найбільшу в світі штучну молекулу (з молекулярною вагою 300 млн), введення якої призвело до створення «нового виду» живої бактерії. Однак зараз у царині синтетичної біології працюють не лише професійні вчені. З’явилося покоління здебільшого зовсім молодих дослідників «зроби сам», і ніхто не може передбачити наміри декого з них, наприклад, перетворити непатогенні мікроорганізми в патогенні. Існує також і загроза створення небезпечних біоагентів за рахунок помилок, коли «те, що я створюю, я можу не зрозуміти або не передбачити». Наприклад, в Австралії вчені працювали над створенням протизаплідної вакцини для мишей, використовуючи конструкцію з вірусу віспи мишей та одного з імуномодуляторів. І замість вакцини відбулася така активація віспи, що загинули всі миші у віварії. А якщо б таке трапилося під час досліджень вакцини для людей!
ВЗ Це зворотний бік будь-якого прогресу…
— Так. Хоча ніхто не закликає припиняти подальші наукові дослідження. Навпаки, успіхи сучасних біологічних наук — це запорука й основа сучасної та особливо майбутньої медицини — винайдення нових ефективних ліків від хвороб, які нині погано або зовсім не лікуються, розвитку персоналізованої медицини. В той же час людство, кожна країна повинні бути готовим до боротьби з будь-якими біозагрозами — мінімізувати ризики їхньої появи, а при виникненні — ефективно їх ліквідовувати. Існує загальноприйнята у світі теза: «Готовність країни до боротьби зі спалахами інфекційних захворювань — це свідчення її готовності до боротьби з можливими біозагрозами». Найкращий шлях — це попередження розвитку інфекційних захворювань, і вакцинація залишається найефективнішим профілактичним заходом у цьому напрямку. У разі ж виникнення інфекцій потрібно вміти їх вчасно виявити (а сучасне устаткування дозволяє зробити це за лічені години, як і виявити чутливість цих інфекцій до існуючих ліків) та подолати. Але робота з небезпечними та особливо небезпечними інфекціями потребує дотримання третього та четвертого рівнів біобезпеки (BSL3 чи BSL4 — за міжнародною, а не українською чи російською класифікацією). У США є десятки BSL4 лабораторій і сотні — BSL3, у Європі — 16 BSL4 лабораторій, в Африці (ПАР та Габоні) — їх 2, BSL3 та BSL3+ лабораторії — у Таїланді, Кореї, Лаосі, Аргентині, Кенії, інших країнах. Нові BSL4 лабораторії будуються в США, Китаї та Індії. На жаль, нині в Україні немає жодної сертифікованої лабораторії високого рівня біобезпеки (BSL3 чи BSL4). Тож як Україна збирається давати відсіч таким інфекціям у разі їх поширення на території країни? Що буде з медичними працівниками або іншими людьми, кому доведеться контактувати з особами, зараженими особливо небезпечними інфекціями? Пташиний грип H5N1 (2005 року) або H7N9 (2013 року) також потребують роботи за дотримання BSL3 рівня біобезпеки.
Нам вкрай потрібно створити цілісну, інтегровану, державну систему загальнодержавної біобезпеки. Така система може складатися з уже існуючих лабораторій (після відповідної модернізації), центрів та інших установ, які належать різним відомствам (зокрема: МОЗ, МО, МВС, Мінагрополітики, МНС, НАН, НАМН і НААН України), але для ефективної діяльності системи біобезпеки потрібна чітка й узгоджена міжвідомча координація та взаємодія. Ця ідея не нова, і, здавалося б, переконувати когось у її доцільності немає сенсу. Однак… В Україні дуже багато чого робиться лише на папері, і конструктивні рішення не реалізуються з різних причин. Це можуть бути, зокрема, брак фінансів, конфлікт політичних, відомчих чи особистих інтересів, фахова безграмотність, відсутність державного мислення або часто брак здорового глузду. Так, існувала Загальнодержавна програма імунопрофілактики та захисту населення на 2009-2015 роки, яка передбачала створення програми імунопрофілактики, розробку вакцин, імунодіагностикумів, випуск інших імунобіологічних препаратів. Але й досі нічого реального не зроблено. В Україні немає жодної вакцини власного виробництва. Ще у лютому 2009 року РНБО прийняла рішення, яке вкрай низько оцінювало рівень боротьби з біозагрозами в Україні і містило конкретні заходи щодо підвищення національної біобезпеки, зокрема, з боротьби з інфекційними захворюваннями, але рішення РНБО, введене в дію Указом Президента України, так і не було виконано тодішнім Урядом.
ВЗ Можливо, немає наукового потенціалу для таких розробок?
— У нас достатньо наукового потенціалу і в НАН, і в НАМН України, і в інших відомствах. Звичайно, ми не можемо забезпечити всю палітру імунобіологічних препаратів власного виробництва. Напевне, цього не робить жодна країна, але більшість із найважливіших препаратів ми не тільки можемо, але й зобов’язані виробляти з огляду на інтереси національної безпеки та згідно з рекомендаціями ВООЗ. Проте для цього потрібне соціальне замовлення, яке мають скласти вітчизняні медики. Зрозуміло, що імпортозаміщення доцільне лише тоді, коли вітчизняні препарати будуть не гіршими, а, можливо, і кращими (напевне і дешевшими) за закордонні. Треба також мати на увазі, що перебіг захворювань та реакція організму на ліки у деяких людей в Україні може відрізнятися від населення інших країн. Установи НАН України створили багато цікавих і корисних розробок для медицини, незважаючи на те, що не мали соціального замовлення. Наприклад, вчені нашого інституту розробили сучасні та ефективні імунодіагностикуми на туберкульоз, на дифтерію, на загрози тромбоутворення, розробили технологію отримання вірус- та пріонбезпечних протеїнів крові для боротьби з гемофіліями А і В. Ми хотіли б, щоб наші медики взяли ці технології на озброєння. Але поки «зустрічного руху» не спостерігаємо. Свого часу в НАН України разом із Комісією з біобезпеки і біозахисту РНБО України із залученням інших міністерств і відомств було створено Концепцію Державної програми з біозахисту і біобезпеки. Але пізніше МОЗ перебрало на себе створення цієї Державної програми та її координацію. Думаю, що це було помилкою. Насправді, МОЗ має бути чи не найголовнішим виконавцем цієї програми разом із Мінагрополітики, (оскільки більшість інфекцій є спільними для людей і тварин), а також із іншими міністерствами й відомствами, зокрема, з прикордонною службою, Міноборони, МВС, Мінтрансом, СБУ тощо. Розробка й реалізація такої програми потребує системного та мультидисциплінарного підходу з урахуванням великої кількості біологічних, хімічних, економічних, соціальних, правових та інших чинників, що в нашій країні може забезпечити лише НАН України. Водночас програма повинна бути конкретною й добре обрахованою, з визначенням пріоритетів, бо чим менші фінансові ресурси країни, тим ретельніше треба їх планувати, використовувати та обов’язково звітувати реальними результатами. Коли ж я побачив варіант Програми, розробленої МОЗ, то був глибоко розчарований. Вона складена не фахово, в ній не було конкретних і реальних завдань. Такі собі загальні фрази, не підкріплені фінансовими розрахунками.
ВЗ Схоже, в Україні зовсім не бояться біотерористів…
— На щастя, зараз Україна, здається, не є мішенню для терористів, зокрема, біотерористів. Сподіватимемося, що так буде й надалі, але повторюю, що готовність боротьби з біотерористами базується на нашій готовності долати спалахи інфекцій. Пригадаймо яка була паніка в Україні та розгубленість чиновників МОЗ під час виникнення епідемії свинячого грипу АH1N1 у 2009 році. А його не можна порівняти за летальністю ні з пташиним грипом АH5N1, ні з сумнозвісною «іспанкою» АH1N1 1918-1920 років. Тобто Україна виявилася не готовою у боротьбі з небезпечною, але й досить тривіальною вірусною інфекцією.
Також відомо, що кожні 8-9 місяців на Землі виникає нова інфекція, часто повертаються і ті, які вважали зниклими. Чорне і, особливо, Азовське море є сприятливими для розмноження холерного вібріону. Наші санаторії (які нині перебувають переважно у приватній власності), приватні будинки часто скидають у моря стічні води без відповідної (напевне, дорогої для них) обробки. Приватному господарю дешевше купити «липову» довідку, ніж спорудити очисні споруди. Отак ми дбаємо про екологію та власне здоров’я. Південь України є зоною ризику виникнення чуми. Теплішає клімат, і в Україні можуть виникнути нові умови розвитку інфекцій, які, звичайно, притаманні південним країнам, зокрема, країнам Африки, аж до лихоманки Ебола. Тому створення ефективних систем біобезпеки — в інтересах кожної країни. Недарма два роки тому головним питанням на зустрічі Великої вісімки була проблема біозагроз у світі. У разі спалаху особливо небезпечного захворювання кожна країна повинна мати розписаний і затверджений детальний перелік заходів, що потрібно робити на всіх рівнях (уряду, місцевій владі, правоохоронним органам, службі безпеки, школам, аеропортам тощо). У багатьох країнах дуже добре усвідомлюють, що треба серйозно дбати про рівень національної біобезпеки. У нас, схоже, не дуже. Санепідслужба України, яка була на високому рівні за радянських часів, не тільки не стала сучаснішою, але, як на мене, знаходиться у досить жалюгідному стані. Під час грипу 2009 року наші надії були пов’язані з ВООЗ (що правильно), але не із вітчизняною санепідслужбою. Єдиною ефективною організацією у 2009 році була Центральна СЕС МОЗ України, завдяки тому, що за фінансової підтримки США там було встановлено сучасне діагностичне устаткування та проведено навчання персоналу. На жаль, то була крапля в морі.
За умови обмеженого власного фінансування реальною основою для системи біобезпеки в Україні могло б бути ефективне виконання Угоди 2005 року між Департаментом (міністерством) оборони США та МОЗ України, до якого пізніше приєдналися українські ветеринари. Угода передбачала будівництво за рахунок фінансів США двох центральних референс-лабораторій (по одній для медиків та ветеринарів) рівня BSL3+ та оснащення всіх обласних СЕС і відповідних станцій ветеринарної служби сучасним устаткуванням, а також навчання персоналу. За 8 років виконання (точніше, невиконання) Угоди українською стороною навіть не були призначені відповідальні за її виконання особи. Здається, Україна втратила реальний шанс створити матеріальну основу для власної системи біобезпеки.
Часто запитують, чому раптом США стали настільки добрими, що готові витратити півмільярда доларів на біобезпеку в Україні, яка так географічно далека від них? Бо гарантією біобезпеки кожної країни є зменшення біозагроз у всьому світі. Після біотерористичної атаки сибіркою у 2001 році в США було прийнято закон, у якому наголошувалося на необхідності боротьби з біозагрозами не лише всередині країни, а й за її межами. З цією метою було виділено 50-60 млрд доларів на підвищення рівня біобезпеки в інших країнах, які не можуть забезпечити її власними силами. Завдяки такій підтримці, у Грузії побудовано потужну лабораторію — спільну для медиків та ветеринарів, вартістю 250 млн доларів США. В лабораторії, оснащеній сучасним устаткуванням, створено умови для безпечного зберігання і дослідження колекцій патогенів (наприклад, для забезпечення фізичної безпеки патогенів до лабораторії можуть потрапити лише її працівники після сканування райдужки ока). Наші ж колекції охороняються застарілими методами (якщо взагалі охороняються).
ВЗ Хто має бути основним «мисливцем» за інфекційними агентами?
— Згідно з Конвенцією про заборону біологічної та токсичної зброї кожна країна-учасник Конвенції (а такою є і Україна) повинна мати центральний орган виконавчої влади, який опікується питаннями біобезпеки. Це не профільне міністерство, а спеціальна державна агенція чи служба. Вона може бути невеликою, але повинна забезпечувати аналіз можливих чи існуючих біозагроз та координувати зусилля щодо їх попередження та боротьби з ними (у разі виникнення). У рішенні РНБО 2009 року це було оговорено, але й досі такого органу в Україні не створено. А власне «мисливцями» мають бути відповідні медичні та ветеринарні служби. На жаль у нас поки не налагоджена міжвідомча співпраця з проблем біобезпеки, хоча різні відомства мають активно взаємодіяти, обмінюватися інформацією, досвідом, повинні мати стандарті підходи з оцінки біозагроз. СЕС нині також виокремлені з системи МОЗ, і це не на користь боротьбі з інфекційними хворобами. В цілому ж рівень біобезпеки в Україні можна оцінити на трійку з мінусом.
ВЗ Все упирається в кошти?
— Слабкість економіки не є головною перешкодою для біобезпеки країни, бо ми однак витрачаємо великі кошти на «гасіння вогнищ», розпорошуємо їх на неконкретні цілі тощо. Цікавим і позитивним прикладом є Куба, економіка якої значно слабша за українську, яка живе за умов економічної та інформаційної блокади, але має хорошу систему охорони здоров’я і досить ефективну біотехнологічну промисловість. На основі сучасних біотехнологій на Кубі виготовляють багато власних ліків, вакцин. Політична воля стала запорукою того, що медицина на Кубі — пріоритет держави.
ТОЧКА ЗОРУ
Віктор ЛЯШКО, Директор ДУ «Київський обласний лабораторний центр Держсанепідслужби України»
Останнім часом міжнародна спільнота спрямувала значні зусилля на аналіз ефективності дотримання національних законодавств, кодексів поведінки та етики, спостереження за хворобами та реагування на них, біозахист і біобезпеку.
Біологічна безпека має стати вагомим важелем у зміцненні глобальної безпеки в охороні здоров’я, відповідно до якої дії в Україні повинні поширюватися на всі ситуації з урахуванням їх загрози для міжнародної спільноти.
Однак після прийняття в 2007 році Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» у нашій країні поняття біобезпеки для пересічних громадян підмінялося тим чи іншим чином поняттям ГМО. А після підписання Угоди між МОЗ України та Міністерством оборони США стосовно співробітництва у галузі запобігання поширенню технологій, патогенів та знань, які можуть бути використані в ході розробки біологічної зброї, серед працівників охорони здоров’я поняття біобезпеки ототожнюється лише з безпекою в лабораторіях мікробіологічного профілю.
У той же час ГОСТ 12.1.008-76 «ССБТ. Биологическая безопасность. Общие требования», який до цього часу не переглянуто, передбачає, що для запобігання шкідливій дії мікроорганізмів і продуктів їх життєдіяльності вимоги безпеки слід пред’являти до виробництва і контролю біологічних ознак, основою або продуцентами яких є мікроорганізми, біологічні рідини, тканини й органи, а також культури клітин тканин; використання біологічних препаратів для профілактики, лікування, діагностики та інших цілей у медицині, ветеринарії та сільському господарстві; локалізації і ліквідації вогнищ інфекційних хвороб; використання культур мікроорганізмів у науково-дослідних, навчальних та практичних установах; роботи в природних осередках інфекційних та інвазійних хвороб; робіт, де є контакт з ґрунтом і водою — джерелами можливого перебування мікроорганізмів (незалежно від їх кількості); лікування та догляду за тваринами і людьми — хворими та носіями; дослідження матеріалів від людей і тварин, а також трупного матеріалу в діагностичних і науково-дослідних цілях.
Як бачимо, поняття біобезпеки доволі розмаїте. Але я особисто як фахівець системи державної санітарно-епідеміологічної служби в це поняття включаю всі протиепідемічні заходи, які здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб.
Приміром, чи не є питанням біобезпеки діагностика мультирезистентного туберкульозу у 16% хворих, у яких вперше виявлено захворювання, та 44% хворих із його рецидивом? Нагадаю, що основною причиною розвитку мультирезистентного туберкульозу для всіх країн світу є суттєві прогалини в реалізації програми контролю за туберкульозом, а саме: відсутність швидкої лабораторної діагностики туберкульозу і мультирезистентного туберкульозу; відсутність адекватного інфекційного контролю в медичних закладах; низька якість контрольованого лікування та низька прихильність до лікування з боку хворих; нерегулярні поставки протитуберкульозних препаратів та недостатня кількість протитуберкульозних препаратів ІІ ряду для лікування хворих на мультирезистентний туберкульоз.
Усі ці хиби притаманні Україні і доповнюються ще специфічними для нашої держави причинами, які пов’язані з системою охорони здоров’я: відсутністю підходу у ведені випадку туберкульозу, що орієнтований на хворого, через існуючу систему фінансування закладів на ліжко, а не на медичні послуги; перевагою стаціонарного лікування над амбулаторним і тривалим перебуванням в умовах стаціонару хворих на туберкульоз, що сприяє внутрішньолікарняному поширенню хвороби.
Згадавши внутрішньолікарняне поширення туберкульозу, хочу запитати: «А епідемічна безпека хворих при наданні їм медичної допомоги — це не поняття біобезпеки?» На сьогодні кожен пацієнт під час перебування в закладі охорони здоров’я наражається на небезпеку зараження внутрішньолікарняними інфекціями.
Протягом останніх десятиріч внутрішньолікарняні інфекції в Україні посідають одне з провідних місць в інфекційній патології людини, поступово набуваючи масштабу глобальної медико-соціальної проблеми. Причинами цього є нехтування вимогами щодо дотримання правил асептики, безконтрольне придбання і використання стерилізаційного обладнання та дезінфікуючих засобів, відсутність системного підходу до організації протиепідемічного режиму в лікувально-профілактичних закладах, недосконала нормативно-правова база з питань здійснення контролю за поширенням внутрішньолікарняних інфекцій, відсутність засобів специфічної профілактики та недостатній рівень спеціальних знань серед фахівців.
Тож за таких умов і біозброя не потрібна — загроз і без неї вистачає. До того ж попри зусилля медицини мікроорганізми та віруси пристосовуються до засобів боротьби з ними. Безперечно, я підтримую всі заходи протидії загрозам розповсюдження зброї та матеріалів масового знищення, а також пов’язаних із ними терористичних загроз, але, на мою думку, не можна їх виконувати, залишивши осторонь інші питання, які мають безпосереднє відношення до біологічної безпеки країни.
А до них я зарахував би й рівень охоплення профілактичними щепленнями. Адже вже сьогодні ВООЗ внесла Україну до переліку країн з високим ризиком поширення дикого штаму поліовірусу в разі його завезення. Бо протягом останніх років рівень охоплення дитячих контингентів плановими профілактичними щепленнями проти поліомієліту в нашій країні є недостатнім. Зокрема, охоплення вакцинацією дітей першого року життя становило : у 2009р. — 80,6%, у 2010 р. — 57,3%, у
2011 р. — 54,3%, у 2012 р. — 73,7%.
Критичним, на мою думку, є і рівень модернізації біологічних лабораторій Державної санітарно-епідеміологічної служби України, кошти на яку в держбюджеті з року в рік відсутні.
Зокрема, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.11.2009 №1685-р «Деякі питання розвитку та переоснащення установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби України на 2010-2012 роки» затверджено відповідний план заходів та перелік сучасного лабораторного обладнання, необхідного для проведення бактеріологічних, молекулярно-генетичних, вірусологічних, санітарно-хімічних, радіологічних досліджень з урахуванням міжнародних вимог. Загальний обсяг фінансування заходів, передбачених зазначеним розпорядженням, становить понад 2 млрд грн. Однак кошти на реалізацію заходів, визначених зазначеним розпорядженням у Державному бюджеті на 2010-2012 роки, передбачені не були. Законом України «Про Державний бюджет на 2013 рік» коштів на капітальні ремонти лабораторій не передбачено зовсім.
То ж чи варто за таких умов відмовлятися від міжнародних проектів, завдяки яким відбувається капітальна модернізація лабораторної бази мікробіологічного профілю закладів? До речі, завдяки реалізації вже згаданої Угоди (між МОЗ України та Міністерством оборони США стосовно співробітництва у галузі запобігання розповсюдженню технологій, патогенів та знань, які можуть бути використані в ході розробки біологічної зброї) на базі Українського науково-дослідного протичумного інституту ім. І.І. Мечникова (м. Одеса) було відкрито тимчасову Центральну референс-лабораторію, надійшло сучасне лабораторне обладнання до Центральної СЕС МОЗ, у Львівському науково-дослідному інституті епідеміології та гігієни встановлено систему фізичної безпеки для забезпечення захисту біологічних патогенних агентів від несанкціонованого доступу і реконструйовано діагностичну лабораторію, яку прийнято на балансовий рахунок; відкрито діагностичні лабораторії на базі Вінницької, Дніпропетровської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, Харківської обласних санітарно-епідеміологічних станцій та на базі Кримської республіканської санітарно-епідеміологічної станції.
