Від сімейних лікарів «відкупилися» підвищенням зарплат, далі їх проблеми нікого не турбують?

Як сьогодні працюється сімейному лікарю, особливо там, куди не дійшли хороші дороги, якісний інтернет, молоді кадри й увага місцевої влади?

Комунікація з місцевою владою — проблема

Найбільше сільські сімейні лікарі скаржаться на те, що місцеві органи влади не хочуть допомагати коштами амбулаторіям та ФАПам. На моїй дільниці таких проблем ніколи не виникало, але взагалі подібні непорозуміння — масове явище. Місцева влада не повинна стояти осторонь проблем медицини і має всіляко допомагати медикам первинки, адже здоров’я мешканців громади — пріоритет. Сьогодні сімейному лікарю недостатньо фонендоскопа, йому також потрібно мати портативний апарат УЗД, апарат вимірювання очного тиску, інше обладнання, завдяки якому значно швидше можна встановити діагноз, що, своєю чергою, зменшило б навантаження на «вузьких» спеціалістів. До того ж НСЗУ висуває вимоги до сімейних амбулаторій і ФАПів щодо доступності медицини для інклюзивних маломобільних груп пацієнтів. А у зв’язку з тим, що приміщення сімейних амбулаторій чи ФАПів є, як правило, застарілими радянськими будівлями, то, щоб забезпечити ці умови, ми змушені були проводити або їх реконструкції, або добудови. Добре, що місцеві органи влади виділили нам кошти на ці потреби, і ми виконали вимоги НСЗУ. Але ж так не скрізь.

Межі між ланками — умовні чи нездоланні?

Сімейний лікар може виявити в пацієнта проблему, котра потребує консультації «вузького» спеціаліста. І той повинен направити хворого на дообстеження, а не назад до сімейного лікаря для виписування безлічі направлень.

Наприклад, минулого року виникали проблеми з госпіталізацією пацієнтів із COVID-19 — сімейні лікарі вимушені були особисто шукати місця у стаціонарі й домовлятися про них для своїх пацієнтів.

Особисто в мене майже не виникало проблем із вторинкою, але сімейні лікарі з усієї Україні масово скаржаться на те, що не всі їхні колеги з вищих ланок медицини ідуть їм назустріч, мотивуючи це тим, що в сімейних лікарів високі зарплати, а у «вузьких» спеціалістів — значно нижчі, а завантаженість набагато більша.

Коли телемедицина дійде до села?

Наразі держава забезпечила нас усім необхідним для впровадження телемедицини, але, на жаль, ця система досі не відпрацьована через те, що «вузькі» спеціалісти мають дуже велике навантаження і просто не встигають надавати нам консультації для встановлення й уточнення діагнозу пацієнта, коли ми до них звертаємося.

Електронні функціонали — помічники чи клопіт?

Запровадження електронних рецептів і направлень мало полегшити роботу сімейних лікарів. Адже і лікарю, і пацієнту зручний такий функціонал. Зникла необхідність у постійному відвідувані сімейного лікаря, котрий добре знає своїх пацієнтів, комунікує з ними за допомогою різних засобів зв’язку і виписує необхідний рецепт. Однак при цьому виникають проблеми зі стабільністю роботи електронної системи. Вона не завжди справляється з навантаженням у робочий час, «зависає» в процесі оформлення документів, тож лікарям доводиться виписувати направлення у позаробочий час.

Також сімейний лікар не може виписати електронне направлення в разі невідкладних ситуацій, які, наприклад, трапляються вночі.

Та й взагалі, коли я приймаю за день велику кількість пацієнтів і на кожного з них маю оформити електронні документи, у мене деколи складається враження, що я від того комп’ютера зовсім не відходжу. Якби можна було якось систематизувати цю діяльність, то це набагато полегшило б роботу наших лікарів і підвищило б її якісь, та захистило від професійного вигорання.

За лікування ковідних хворих — ні копійки!

На сьогодні жодним чином не враховано, що ми, сімейні лікарі, проводимо лікування ковідних хворих. Їх дуже багато, і ця робота є тяжкою й небезпечною. Але держава не визнає, що сімейні лікарі працюють із такими хворими, контактують із ними в гострому періоді, бо не доплачує за цю роботу. Важко зрозуміти такий «підхід».

Дізнайтеся більше: Наталія Горьова: В умовах сьогодення все перекладено на сімейного лікаря

Сільські дороги не вписалися в реформу

Особливо болючою проблемою для сільської медицини є відсутність нормальних доріг. Наприклад, наше село розташоване за 15 км від райцентру,  і коли ми веземо роділлю до пологового будинку чи хворого з інфарктом, у нас є два варіанти: «долетіти» до спеціалізованого закладу по ямах за 30 хвилин, ризикуючи прийняти пологи в автомобілі чи втратити інфарктного хворого, або ж «повзти» довше, втрачаючи «золотий час» для порятунку ургентних пацієнтів.

Наприклад, я використовую власний старий комп’ютер (робочого немає), свій ото-офтальмоскоп; придбав за власні кошти тономерти артеріального та очного тиску, 2 кисневі концентратори випросив у друзів. 

ЕСОЗ «живе» у своєму вимірі

Велика проблема для сімейних лікарів — ЕСОЗ, яка часто «зависає». Окрім того медичні інформаційні системи (МІСи) модеруються айтішниками, а відповідь на потреби медиків у них одна: «Такі умови виставив МОЗ/НСЗУ, ми не можемо їх змінити».

Функціонал українських МІСів незручний, дані треба дублювати, постійно переходити з одного вікна в інше, для реєстрації пацієнтів потрібно отримати три смс-повідомлення.

У 2019 році ми з дружиною ознайомилися з організацією роботи таких систем у Нідерландах. Там вони спрощують роботу лікаря. Я за те, щоб розвивались наші ІТ-системи, але іноді кажу, нехай би вже закупили голландські аналоги, замість проводити експерименти на лікарях.

Роботу не вибирають?

Ще одна болюча тема — зарплати сільських сімейних лікарів, які є значно нижчими, ніж у наших колег у містах. Адже в нас немає вибору, куди влаштовуватися на роботу. Я працюю у своєму селі, де вже побудував будинок, тож навіть, якщо мене не влаштовує зарплата чи інші умови роботи, я звідси вже нікуди не поїду, бо «вріс корінням» разом із родиною. Тим більше, що я вже сприймаю односельчан як свою родину, і вони мені відповідають взаємністю. На кожному кроці відчуваю їхню підтримку. Коли потрібно провести дрібні ремонти в амбулаторії, вони допомагають. Без них я нічого не зміг би зробити, і це один із найбільших плюсів нелегкої роботи сільського лікаря.

Я спостерігав за роботою лікарів у США, Єгипті, Непалі, Індії, Ізраїлі, але завжди повертаюсь в рідне село, бо нікуди не хочу їхати з України. І всі знання, які здобув по світу, використовую для збереження здоров’я своєї громади.

Чи можна заздрити зарплаті сімейного лікаря?

Завдяки реформі на первинці в третини сімейних лікарів значно зросла зарплата, ще приблизно у 30% — середньо, у решти — по мінімуму або й взагалі не змінилася.

Наприклад, у моєму районі лікар заробляє 7-9 тис. грн у місяць, у Мукачеві — може заробити й 20 тис. грн, колеги з Херсонської області розповідали, що в окремих лікарів зарплата становить 25 тис. грн.

Особисто я ніколи не ставив на перше місце гроші, у професії — за покликом серця, люблю свою роботу і завжди виконуватиму її якнайкраще. Та, на жаль, капітаційна ставка не покриває всіх потреб сімейної медицини. До того ж на селі за ці кошти потрібно утримувати ще й ФАПи. Раціональніше на ці кошти збільшити мобільність медиків та покращити логістику в сільських населених пунктах.

Підтримка громад украй необхідна

Також вважаю доцільним виділяти із місцевого бюджету хоча б 3% загальної кількості коштів на первинку. Це істотно покращило б її матеріально-технічне забезпечення. Ми мали б можливість придбати нову апаратуру та провести вкрай необхідні ремонти в амбулаторіях, бо багато приміщень збудовані ще за радянських часів.

Взагалі останнім часом світова Асоціація сімейної медицини наполягає на тому, щоб 30% державного медичного фінансування йшло на первинну ланку. Аби Україна дотримувала цієї настанови, наша сільська первинка зазнала б стрімкого росту і розвитку. Сьогодні говорять про необхідність місцевих стимулів для сільського лікаря. Це добре. Бо я працював у трьох селах, і тільки в одному з них мені запропонували житло, а в інших я мав жити в амбулаторії.

Чому навчають в інституті?

Однак турбота про повноцінну сімейну медицину має починатися з навчання студентів у медвишах. На жаль, в Україні студенти й інтерни потрапляють на коротку екскурсію до сімейного лікаря чи на короткочасну практику, тільки якщо пощастить.

Я ж вважаю, що майбутніх сімейних лікарів треба вже з перших курсів навчання залучати до роботи на селі, де вони мали б можливість спостерігати за роботою сільського лікаря.

Також інтерни мають проводити там половину свого часу навчання в інтернатурі. Потім їм буде набагато легше практикувати.

До того ж, слід подбати про ефективнішу роботу кафедр медичних університетів. Викладачі повинні мати клінічні навички роботи і розвивати критичне мислення у майбутніх медиків, викладати найсучасніші знання, ділитися власним практичним досвідом, а не тільки викладати теорію. До речі, у Канаді до складу комісій із розробки клінічних протоколів обов’язково входять 50% практикуючих лікарів. Бо міністерські та кафедральні працівники сильніші за лікарів у документотворенні, але практичні аспекти вони знають значно гірше. Тож потрібно, щоб думка практиків була обов’язково врахована.

Разом — сила?

Звичайно, сільському лікареві легше проводити обстеження, встановлювати діагноз і лікувати пацієнта у співпраці із «вузькими» спеціалістами. На жаль, сьогодні комунікація із вторинною та третинною ланками вкрай недостатня.

Тим більше, що сімейний лікар не семижильний, і не повинен працювати в режимі 24/7, хоча я дійсно працюю саме так. Це тяжко і морально і фізично, але що робити, коли люди потребують допомоги.

Завдання на завтра

На мою думку, Міністерству слід пам’ятати про первинку і довести до кінця медичну реформу на вторинній та третинній ланках.

Хотілося б, щоб на державному рівні були прийняті закони, які дозволили б медичному самоврядуванню та громадським організаціям більше впливати на медичну систему. В ЕСОЗ мають бути відкриті дані (без оприлюднення персоналізованих даних пацієнтів) про схеми і протоколи, за якими медики лікують хворих, встановлені ними діагнози, а також про наявність медикаментів у кожному лікувальному закладі. Зараз ці дані лише частково відкриті.

Також усі лікарі повинні бачити щоденну інформацію про кількість вільних місць у лікарнях для госпіталізації пацієнтів. Бо трапляється, що сімейний лікар має домовлятися і про це. І не завжди отримує достовірну інформацію про те, чи є вільне місце для госпіталізації його пацієнта. Це неприпустимо, особливо в період пандемії ковіду.

Щодо зарплати лікаря, то вона повинна залежати від обсягу та якості виконаної ним роботи, а не від його категорії. У сімейній медицині критерієм для нарахування зарплати має бути кількість задекларованих пацієнтів та їхня задоволеність результатами лікування. У колективних договорах також повинні бути більше враховані інтереси лікарів, а не керівників установ.

Галина КОЗАР, спеціально для «ВЗ»