Мабуть, у кожного фахівця є наболілі теми, які так чи інакше пов’язані з його роботою. «ВЗ» вирішила започаткувати нову рубрику — своєрідний лікарський блог, де кожен бажаючий може висловити й аргументувати свою думку. Почати вирішили з найважливішого: першим було слово!
Тетяна ПОПОВА, акушер-гінеколог клініки «Медична династія», кандидат медичних наук Комунікація «лікар-пацієнт» може бути як інтуїтивним даром лікаря, так і вмінням, котре можна опанувати з роками. Одне напевне — має бути щире бажання достукатись до кожної людини. На жаль, у виші ніхто цьому не вчить. На мою думку, до кожного пацієнта слід ставитися так, як ти хотів би, щоб поставилися до тебе й твоїх родичів. Важливі, звісно, професіональні якості, але не менш важливо бути чесною і щирою людиною. Звичайно, ідеальні стосунки складаються не з усіма, але з роками я зрозуміла, що не можна бути для всіх хорошою. І це усвідомлення також допомагає в роботі.
Останніми роками правила ринку (зокрема поява приватних клінік) змінили ситуацію. Пацієнт перетворився на клієнта, став більш вибагливим, а лікарі мусили стати більш відповідальними. Але, на жаль, ця ситуація дещо спотворюється багаторічним конфліктом сторін: пацієнти в нас не звикли поважати лікарів, а деякі лікарі вважають, що не повинні спускатися з Олімпу для спілкування, бо слово Бога має бути законом і керівництвом до дії, а не предметом для обговорень. І коли в одному кабінеті сходяться дві такі особистості, то вибух неминучий. Сподіватися, що сама по собі наявність приватних клінік виправить ці викривлення, — утопія. Тут потрібна копітка багаторічна робота як лікарів, так і їх керівників та пацієнтів. Але правила ринку й закордонний досвід доводять: з великої кількості платних клінік залишаться лише ті, які найбільш вдало побудують стосунки зі своїми пацієнтами.
Найтиповіша помилка пострадянських лікарів — ставлення до хворих як до людей «другого сорту», що повинні без жодного заперечення виконувати призначення та не забувати дякувати, і бажано не лише словами. Лікарі не звикли бачити в пацієнтах рівних собі, не хочуть докладати зусиль і витрачати час на пояснення суті захворювання та змісту призначень. Багато хто й досі не усвідомлює, що перемогти в боротьбі за здоров’я і життя можна лише тоді, коли хворий стає партнером лікаря, а приниження робить його супротивником. Інша крайність, як на мою думку, ще гірша: це фамільярність і «сюсюкання». Хіба до партнера звертаються: «Зайчику, що трапилось?» або «Мамашо, слухайте мене уважно!»? Це також демонстрація зухвальства по відношенню до пацієнта.
Щиро вважаю: залякування і зневага повинні зникнути разом з радянською медициною, адже це саме її методи. Однак, на жаль, вони й досі живуть, навіть серед молодих лікарів, які народилися й вчилися уже в часи незалежності. Чому ж ці недоліки виявилися такими живучими? Корінь зла, мабуть, таки в небажанні або невмінні будувати комунікації. Деякі лікарі вважають, що головне — це серйозно пацієнта налякати, тоді він стане слухняним і не буде заважати в процесі лікування, а потім ще й «дякую» скаже своєму псевдорятівнику. Однак сьогодні, коли майже в кожному селі люди мають вільний доступ до мережі інтернет, цей механізм не спрацьовує. Більше того, інколи тиск на пацієнта змушує його вдаватися до онлайн-консультацій, спілкування на форумах, спростовування діагнозів і пошуку інших лікарів, принаймні з іншою манерою спілкування.
Так, інколи «підкований» інтернетом пацієнт сперечається з лікарем щодо методики лікування. Потрібно прийняти це як факт. Майже всі пацієнти сьогодні приходять з готовими діагнозами й пропозиціями щодо лікування. Я завжди роблю комплімент і дякую за копітку роботу, але прошу дати мені можливість самій розібратися в проблемі й вислухати скарги, зібрати анамнез, оглянути, а вже потім обговорюю діагнози. Зазвичай однієї подяки за роботу з літературою буває достатньо, щоб пацієнт пригальмував і надав можливість зробити стосовно його стану власні висновки.
І ще важливо усвідомити: не буває дурних запитань, існують лише дурні відповіді. Коли пацієнт ставить запитання, то це означає, що йому важливо розібратися. На них слід завжди відповідати — з повагою та терпінням. Інколи готової відповіді немає, тоді не треба соромитися, просто відкладіть відповідь до наступного разу. Аргументацією може бути: «Я повинен почитати», «Мені потрібно порадитись з колегами», «Ми повернемось до цього після отримання результатів обстеження» тощо. Занадто обізнані пацієнти — твердий горішок на початку, але якщо вдасться його розкусити, вони стають найгарячішими шанувальниками!
Закінчити хочу тим самим, із чого починала: про важливість слова. Наведу приклад з власної практики. Звернулась якось до мене з проблемою багаторічної неплідності одна пара: обидва дивилися один на одного так, що мурахи по шкірі, та завжди приходили на консультацію разом. Здаємо аналізи — наче все добре в обох, причина незрозуміла. І ось на третю чи четверту консультацію жінка приходить сама, плаче й зізнається: у 17 років зробила аборт, про що страшенно шкодує, ночами не спить. Вона впевнена — саме той аборт у всьому винен. Звичайно, коханий нічого не знає. Довго розмовляємо, пояснюю, що потрібно якось порозумітися із собою й пробачити себе: проговорити це із психологом чи духівником. Слід усвідомити, що повернути час назад і щось змінити в минулому неможливо, й нарешті вибачити себе. Жінка пішла вже без сліз. Через місяць повернулись удвох: усміхнені та щасливі, з позитивним тестом на вагітність. Жодних ліків призначено не було, а від душевної розмови зародилося нове життя!
