Військовий хірург із Вінниці Анатолій Ордатій провів у зоні бойових дій дві ротації. На його рахунку — сотні врятованих життів. Він добре знається на хірургії в польових умовах, бо виконував найскладніші операції під час оточення Дебальцевого. Тоді на його операційному столі не помер жоден поранений. Лікар зізнається, що там, у «гарячій точці», йому довелося імпровізувати й робити те, чого він досі ніколи не робив.
Це були дитячі забавки порівняно з тим, що чекало на нас попереду
Анатолій ОРДАТІЙ, начальник клініки невідкладної хірургії і пошкоджень Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, підполковник медичної службиУже з початком активних дій на Донеччині та Луганщині наша бригада у складі 59-го військового мобільного госпіталю поїхала на Схід. Розташувалися в населеному пункті Оріховому, де надавали допомогу пораненим військовослужбовцям. Неодноразово виїжджали на передову, брали участь в аеромедичній евакуації хворих з поля бою. І вже залежно від складності поранень доправляли їх у мобільний госпіталь або ж одразу евакуювали до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, що у Харкові.
Власне, там, в Оріховому, я вперше наочно познайомився з польовою хірургією. Як зараз пам’ятаю: перша операція — видалення кулі зі стегнової кістки. Це був мій перший бойовий досвід. І я пишався собою. Та, як виявилося, то були дитячі забавки порівняно з тим, що чекало на нас попереду.
Поранені йшли конвеєром
Наприкінці січня 2015 року я вирушив в зону АТО вдруге. Був відкомандирований у сектор С. Спочатку ніс службу в Краматорську, а потім мене та мого колегу, військового лікаря-анестезіолога Олега Гончарова, закріпили безпосередньо за штабом сектора, який базувався під Дебальцевим, — ми були в прямому підпорядкування начмеда АТО.
Коли почали розгортатися активні бойові дії, працювали як медичні евакуатори: сідали в реанімобіль, забирали поранених з блокпостів чи з точок перетину, евакуювали в лікарню Артемівська, передавали місцевим і військовим лікарям. Коли бойовики почали перекривати так звану дорогу життя, нас перевели в найближчу лікарню в Артемівську. Якби ми залишилися в тих умовах, то не змогли б реалізувати своїх можливостей, бо в базовому таборі сектора пораненим надавалася тільки перша допомога, після чого їх відправляли до Артемівська. А наше місце мало бути в операційній.
Коли ми приїхали в лікарню, то побачили, що вона заповнена хворими і пораненими, а санітарний транспорт підвозив все нових і нових постраждалих. Багато цивільних людей везли із Дебальцевого, де вони стали жертвами обстрілів бойовиків, тут же надавалась допомога пораненим військовослужбовцям з передової. І тих, й інших привозили на чому завгодно: цивільних і військових швидких, власних автомобілях, військових вантажівках. Поранені йшли конвеєром, і якби не начмед Харківського авіаційного інституту, підполковник Сергій Мусієнко, який взяв на себе функцію координатора, ми потонули б у тому потоці пацієнтів.
Він зустрічав кожний транспорт, швидко проводив сортування та відправляв поранених у відповідні відділення. Він же потім організовував і подальшу евакуацію. За тієї кількості пацієнтів важливість його оперативної роботи переоцінити було дуже важко. Поділити постраждалих на тих, кого треба негайно прооперувати, і тих, хто може почекати, здається, просто, але в умовах, коли всі кричать від болю, усім погано, зорієнтуватися надзвичайно складно. Сортування поранених відіграло ключову роль, і на операційному столі ми не втратили жодного бійця.
Часу на розкачку не було. Уже через півгодини працювали в операційній. Єдине, що не могло не радувати після Дебальцевого, — тут не стріляли та не лунали вибухи, а отже, можна було зібратися з думками, зосередитися і якісно виконувати свою роботу.
Спали по кілька годин
Режим роботи був дуже напружений. Працювали від першого до останнього пораненого. Іноді доводилося спати по кілька годин на добу. Решту часу — оглядали, оперували, консультували… Щодня доводилося проводити по кілька операцій різної складності, в основному це були поранення верхніх і нижніх кінцівок, а також голови. Іноді вийдеш за прооперованим пацієнтом у палату, повертаєшся в операційну — а там уже новий на столі лежить.
Коли почався активний наступ бойовиків на Дебальцеве, роботи в лікарні побільшало. Поранених було багато — до лікарні під’їжджали переповнені санітарні автомобілі й вантажівки. Лікарня Артемівська, що став, фактично, прифронтовим містом, явно не була розрахована на таку кількість пацієнтів. Тому для вивільнення палат поранених, тільки-но вони ставали транспортабельними, відправляли в тил, переважно до Дніпропетровська чи Харкова, а також в інші міста, де були військові госпіталі. Зазвичай поранені не затримувалися в нас більше трьох діб. Операція, стабілізація стану — і на відправку, бо на його місце вже чекав інший пацієнт.
Окрім нас у лікарні працювали ще дві лікарських бригади: полковник Володимир Хіль і підполковник Віктор Колесник із Головного військового клінічного госпіталю (м. Київ) та Віктор Козачков і Денис Кравцов з Державної служби медицини катастроф. Не згадати їх не можу, бо разом робили одну справу, працювали як одна команда. Періодично, для допомоги та консультацій, залучали вузьких спеціалістів з Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Ще дві бригади з Нацгвардії надавали допомогу в проведенні подальшої евакуації. Рятували життя військовим усі разом.
Час був не на нашому боці
Порівнюючи із ситуацією, яку спостерігали півроку тому, ми із задоволенням (якщо тут доречне таке слово) відзначали значно вищий рівень тактичної медицини медиків у підрозділах, тобто санінструкторів і фельдшерів. Пов’язки зроблені правильно, джгути та шини, незалежно від того, які вони — штатні чи з підручних матеріалів, якісно накладені, ретельно оброблені рани. Напевно, коли б до війни ми приділяли медичній підготовці належну увагу, втрат особового складу в початковий період було б значно менше.
У великій кількості загиблих, які не вийшли з Дебальцівського котла, винен час. Він був не на нашому боці. Інтер- і післяопераційна смертність була нульовою, а от із доставкою поранених виникли серйозні проблеми. Для надання медичної допомоги в зоні АТО були розроблені відповідні рівні. Санінспектори і фельдшери працювали у так званій червоній зоні, надавали першу медичну допомогу, після чого пораненого мали б евакуювати в спокійну, так звану зелену, зону — на той час це був Артемівськ. Між Дебальцевим і Артемівськом відстань — 60 кілометрів. Подолати її під суцільними шквальними обстрілами було вкрай важко. Тому в першу чергу до лікарні привозили тих, хто міг витримати дорогу й операцію, хто мав шанс на життя.
Морально найважче було ампутувати руку чи ногу
Знаєте, як це — дивитися в очі бійцю, якому ти ампутував кінцівку? Розумієш і переконуєш себе, що іншого виходу не було, але все одно не можеш заспокоїтися. З усіх операцій, проведених у зоні АТО, мені морально найважче було ампутувати руку чи ногу. Тому ми дуже прискіпливо ставилися до цього. Незважаючи на необхідність швидкого прийняття рішення, якщо була хоч найменша можливість врятувати людині кінцівку, ми завжди це робили. Навіть коли здавалося, що ампутація — єдиний вихід, терпляче намагалися скласти понівечені органи. І в більшості випадків наш вибір був правильним! Тому найуспішнішими, як на мене, були операції, пов’язані із зашиванням магістральних судин, що убезпечувало людину від інвалідності.
Бойова хірургічна травма має свої особливості, відрізняється і лікування. У військових умовах у тебе набагато менші шанси. Без помилок не обходилося, ми ж не боги. Вчитися доводилося швидко. Узагалі військова хірургія — це велика імпровізація. У твоїй «домашній» операційній все під рукою, знаєш, що втручання пройде успішно, бо інакше не може бути. На війні ситуація в будь-який момент може вийти з-під контролю. Це, зізнаюся, навіть заводить і, як би дивно не звучало, надихає на самовдосконалення.
Досвід, який не втратиш
Врятувати чиєсь життя — це навіть не просто задоволення, це неймовірний вибух адреналіну. А якщо шанси нульові, а тобі вдалося здійснити неможливе, то відчуваєш свою значущість. Якось надійшов поранений з ушкодженням загальної сонної артерії. Щоб урятувати йому життя, потрібне було чудо. Але судину вдалося зашити, і бійця з ознаками ішемічного інсульту, хоча й у стабільному стані відправили на подальше лікування. І він одужав. Це досвід, який не втратиш. І дай Бог, щоб надалі ми користувалися ним лише в мирному житті.
У березні 2015 року Анатолія Ордатія перевели з Артемівська у Сєверодонецьк, а потім — у Лисичанськ, де він продовжив надавати медичну допомогу й організовувати евакуацію поранених військовослужбовців. Додому, у Вінницю, повернувся торік, у квітні. Зараз виконує свої повсякденні обов’язки, а вже влітку збирається на третю ротацію — знову на передову.
Записала Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця
