Українські вчені не раз дивували світ своїми винаходами. Однак здебільшого їх унікальні ідеї «підхоплює» світова, а не вітчизняна медицина.
ВЗ Від моменту проведення вами першої в Україні ендоваскулярної операції минуло сорок років. Що ви відчували як автор-винахідник тоді, і які ваші враження сьогодні?
— Безперечно, тоді я відчував неймовірне натхнення і гордість за такий успіх. Адже, коли я провів понад 500 найскладніших ендоваскулярних нейрохірургічних операцій, у провідних країнах світу тільки починали їх робити, зокрема в США було виконано 5 таких втручань, у Японії — лише одне. У той час відомі фахівці світу їхали запозичувати досвід першої у світі школи внутрішньосудинної нейрорентгенохірургії в Україну, до нашого центру, а не навпаки, як це відбувається зараз, коли українські лікарі, щоб навчитися чомусь новому і перспективному, їдуть за кордон.
Віктор Щеглов, головний лікар ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України», Заслужений лікар України, професор ВЗ Можливо, часи змінилися?
— Думаєте, 40 років тому винахідників хтось носив на руках? Я вважаю, що автору будь-якої наукової ідеї не потрібно заважати (якщо вже не підтримуєте), тоді він неодмінно заявить про себе. Але з власного досвіду скажу — заважали, ще й як! Поважні доктори наук казали, що в клініці, яку я очолював, роблять операції на людях, як на тваринах. Деякі професори взагалі не визнавали ендоваскулярні втручання операціями, бо останні в їх розумінні — це коли в руках у хірурга скальпель, молоток, коли порушується цілість тканин. До речі, як відгук на перші мої ендоваскулярні операції з’явилася наукова стаття на цю тему, автором якої був професор, що не тільки їх не виконував, а навіть не заходив в операційну подивитися, як це відбувається.
Байдуже, недоброзичливе, навіть блюзнірське ставлення до інтелекту — це мерзенна спадщина СРСР. 75 років «совка» просто так не минулися, а знівечили наше суспільство настільки, що воно ще довго житиме за спотвореними принципами. До того ж, нині знищується найкраще із того, що було раніше, а найогидніше залишається. Це саме можна сказати і про вітчизняну науку. Її стан вкрай незадовільний. Ви часто чуєте про українські ноу-хау? Ні. А це пульс науки. Певною мірою їх відсутність можна пояснити незадовільним фінансуванням з боку держави. Особисто я не відчув, що таке в Україні взагалі існує. Необхідні для своїх розробок матеріали купував за власні кошти. За кордоном держава фінансує медичну науку належним чином і тому вона швидко просувається вперед.
Але головне питання навіть не фінансове, а організаційне. Наприклад, на посади керівників наукових проектів слід призначати лише науковців, які компетентні у своїй галузі, працюють у практичній медицині, оперують хворих, тобто знають, кому і для чого потрібні їх наукові розробки. Також нарешті потрібно навести лад у присвоєнні наукових звань. Нині всі хочуть бути академіками. Свого часу в Україні в галузі медицини їх було лише три — Амосов, Шалімов і Ромоданов, і наука від того не втрачала. Якщо ми й надалі, як сьогодні, «робитимемо» академіками адміністраторів, чиновників чи профспілкових діячів, наша наука та й медицина взагалі просто загинуть. А от почесне звання для талановитих лікарів-практиків (за конкретні досягнення, винаходи) потрібно запровадити — це справжні академіки, хоча й без портфелів.
ВЗ Чи не станеться так: де два таланти, там три медичні гетьмани?
— Так, контроль діяльності науково-практичних установ потрібен. Але він має бути в розумних межах, щоб не заважав працювати, не порушував діяльності медичного закладу. Він повинен стосуватися всіх без винятку, у тому числі й керівників. Та і контролери мають бути передусім компетентними: потрібно залучати провідних спеціалістів з різних профільних клінік і кафедр. Найголовніше — контролювати результати діяльності установи: які сучасні методи використовуються на практиці, які наукові розробки дійсно актуальні в цій медичній галузі, як підвищується якість надання медичної допомоги, які виникають ускладнення, який рівень смертності тощо. Так само настав час навести лад у підготовці наукових кадрів, бо багато дисертантів просто переписують «наукоподібні» вислови, якими підміняється значущість дослідження.
ВЗ Час від часу в Україні виникають ідеї «злиття» закладів МОЗ і НАМН України, підпорядкування медичних вишів МОН України. Може, краще таки об’єднати зусилля?
— Цього робити не варто. Я вкрай негативно ставлюся до підпорядкування медичних навчальних закладів Міністерству освіти та науки. Це негативно позначиться і на без того недосконалій системі підготовки медичних кадрів в Україні й остаточно знищить острівці розробки нових технологій, які ще існують. Попри всі проблеми, у нас є талановиті вчені та перспективна молодь, потрібно тільки відкрити їм шлях у науку. Так ми підвищимо і статус НАМН України (а її злиття з МОЗ нічого не дасть), бо сьогодні кадровий потенціал академії — це переважно люди похилого віку. Молодь же, не знайшовши підтримки в Україні, або йде з науки, або виїздить працювати за кордон. І надалі це робитиме, доки над одним молодим науковцем стоятиме шеренга професорів і академіків, які «підминають» його наукові напрацювання під себе. Ні для кого не секрет, що до одного автора винаходу (чи наукової праці) «прилипає» ціла група так званих співавторів — тільки на тій підставі, що вони старші за науковими званнями. Ну як можна оновити науку, коли стара гвардія не дає дорогу молодим? Про який науковий потенціал можна говорити, якщо регалії деяких професорів чи академіків не вміщуються на трьох сторінках, а оперувати вони не можуть?
Звичайно, для «красного слівця» у нас кажуть, що молоді науковці мають в Україні перспективи, що перед ними відчинені всі двері. Але це лицемірство, яке тягнеться ще з часів СРСР. Поки вчений тримається у рамках системи, він усіх задовольняє. Тільки-но він здійснює науковий прорив, його намагаються «поставити на місце», у ті самі сірі рамки, якщо це не вдається — починають недолюблювати або й відверто цькувати (залежно від того, наскільки вчений опирається). Натомість за кордоном до молодих науковців ставляться більш доброзичливо. Маєш бажання робити винахід — будь ласка, тобі ще й посприяють у наукових починаннях: нададуть лабораторію, засоби, створять умови для досліджень. Хочеш взяти помічників — бери, ні — працюй сам, ніхто не втручатиметься.
На жаль, у нас почасти відсутнє навіть бажання поділитися досвідом із молодими фахівцями — їх сприймають не як учнів, а як майбутніх конкурентів. Але навіщо тоді винаходити нові методи, якщо ними не користуватимуться інші люди? Одна людина не здатна охопити все. Хірург у змозі зробити 200-300 операцій на рік, але ще залишаться тисячі пацієнтів, яким має хтось допомогти. І це будуть мої учні, нехай вони й конкуренти, але в них тече кров моїх наукових ідей. І вони їх реалізують, і, сподіваюся, додадуть ще й свої.
ВЗ Їм буде легше впровадити ці ідеї в практику, ніж 40 років тому?
— А що змінилося? Щоб скоротити шлях від наукової ідеї до практичної охорони здоров’я, потрібно навести лад в установах, які курують це питання. Натомість маємо практику блокування винаходів під найменшим приводом, щоб отримати «подяку» за «перепустку». В нашій державі ці кола дуже корумповані, там занадто багато «посередників». Якщо вчений підрахує, у скільки обійдуться такі «подарунки» (у тисячі доларів), то дійде висновку, що йому вигідніше залишити ці гроші собі (якщо, звичайно, вони в нього є). Для прискорення впровадження винаходів у практику потрібно змінити систему контролю за цим процесом (менше контролю — більше провадження і сприяння). До складу контролюючих комісій мають увійти нові люди. Також потрібно сприяти налагодженню в Україні виробництва сучасних медичних інструментів, у тому числі й для таких складних операцій, як ендоваскулярні. Поки що це нереально, і Україна витрачає багато коштів на їх закупівлю за кордоном. Потрібні нові підходи до розвитку медичної науки і практики. Тоді від медицини можна очікувати дива та сподіватися на її якість і ефективність. А закликами й наказами нікого не покараєш і не врятуєш.
Наталія ВИШНЕВСЬКА, спеціально для «ВЗ»
