Під патронатом Президента України реалізується Національний проект «Нове життя – нова якість материнства та дитинства». Його завдання – створення до 2014 року 27-ми перинатальних центрів в усіх регіонах України, мета – зниження рівня малюкової і материнської смертності, зменшення патології у дітей. Про те, чи впорається держава з наміченими термінами реалізації проекту і що ще потрібно зробити, аби перинатальна допомога в Україні вийшла на якісно новий рівень, – наша розмова з керівником Національного проекту «Нове життя – нова якість охорони материнства та дитинства» Віктором СІРМАНОМ.
– Народження нового проекту відбулося на тлі невтішної статистики: в Україні помирало 9 дітей з 1 тисячі народжених, високими були показники материнської смертності, вроджених вад у дітей… Щось змінилося?
– Підбивати остаточні підсумки рано, адже проект ще не завершено. Тому варто говорити лише про тенденції – а вони позитивні. Наприклад, уперше за останні роки можемо оприлюднювати не тільки сумну статистику стосовно демографічних показників. Не беру на себе сміливості сказати, що вона є результатом впровадження нашого проекту, але маю підстави вірити в те, що він також відіграв у цьому далеко не останню роль. Майже на всій території України намітилася тенденція до позитивного приросту населення – подружні пари готові народжувати більше дітей, а це означає, що вони впевнені в завтрашньому дні, почали довіряти державі, медицині, соціальній політиці. Хотілося б вірити, що ця тенденція буде стійкою і в нашій країні нарешті народжуватиметься більше, ніж помирає.
– Утім, старіння населення в розвинених країнах – загальносвітове явище…
– Так, наша країна в цьому не є унікальною. У вересні 2000 року Україна, приєднавшись до Декларації Тисячоліття ООН, разом з 189 країнами світу також узяла на себе зобов’язання досягти до 2015 року намічених цілей, серед яких зменшення материнської та дитячої смертності.
В Україні кожна четверта вагітність закінчується абортом, кожна 3–4-та пара неплідна. Коли ж до цього додати високі показники материнської та дитячої смертності, то стає зрозумілим – це серйозна загальнодержавна проблема. І хоча зусилля медичних працівників у розв’язанні цих питань є надзвичайно вагомими, однак їх недостатньо. Потрібен комплекс заходів, який включає і профілактику певних захворювань, і формування здорового способу життя, і створення належних умов, у яких підростає, а потім і працює майбутня мама – все суспільство повинне повернутися обличчям до цих важливих питань.
– Тож недаремно проблеми охорони материнства і дитинства потрапили під опіку Глави держави?
– Президент України задіяв дуже вагомі важелі впливу для реалізації ініційованого ним проекту – вся вертикаль влади у країні й губернатори особисто беруть участь у цьому процесі. Це явище, з одного боку, унікальне, з іншого – цілком зрозуміле, адже Президент узяв під опіку найменших і найслабших українців – новонароджених дітей, які, до того ж, «мають необережність» з’явитися на світ раніше визначеного природою терміну. Їм потрібно створити належні умови для розвитку – мають бути добре навчені медичні працівники, новітні перинатальні технології і сучасне обладнання, аби надавати весь обсяг необхідної допомоги. Держава взяла на себе зобов’язання профінансувати створення у кожному обласному центрі одного високоспеціалізованого лікувального закладу (перинатального центру ІІІ рівня), де все це буде забезпечено.
Реорганізуючи систему перинатальної допомоги, ми свідомо пішли шляхом першочергового реформування її високоспеціалізованого рівня, а не первинної ланки (як це заплановано у загальному реформуванні медичної галузі країни). Водночас разом із МОЗ України ми впроваджуємо нову модель надання допомоги дітям та матерям.
– Вона передбачає регіоналізацію перинатальної допомоги?
– Так, регіоналізація – це передусім комплекс заходів із визначення перинатального ризику для мами і дитини в даному регіоні. Коли, зваживши сукупність певних чинників, лікарі роблять висновок про те, чи може жінка отримати родопомічну допомогу за місцем її проживання, наприклад, в умовах, де немає цілодобового поста акушера-гінеколога, дитячої реанімації тощо. Власне, у таких умовах спокійно може народжувати жінка, здоров’ю якої нічого не загрожує. У випадку відхилень від норми чи ризику їх виникнення, вагітну повинні спрямувати до перинатального центру ІІ рівня. На жаль, у нашій країні дуже багато молодих жінок мають такі патології, які унеможливлюють нормальні пологи без певного комплексу медичних заходів, і вони прогнозовано можуть народити хвору дитину – щоб цьому запобігти, їх потрібно направляти до перинатальних центрів ІІІ рівня, де існує можливість перевести потенційно патологічні пологи в нормальні, зменшити кількість ускладнень і надати весь обсяг необхідної медичної допомоги матерям та новонародженим.
– Здавалося б, це можна зробити у хорошому сучасному пологовому будинку, а не обов’язково у перинатальному центрі…
– В останньому акцент зміщено на перинатальний період – тобто завдання полягає не лише в тому, щоб провести пологи, а й у тому, щоб отримати здорову дитину, навіть якщо вона народилася масою тіла 500 грамів – тобто виходити її і, як кажуть, поставити на ноги. Така дитина залишить центр лише тоді, коли її можна передати під нагляд батьків чи у спеціалізований заклад, якщо це необхідно (наприклад, для проведення специфічного хірургічного втручання). Тож головне, щоб вагітних вчасно розподілили на ті рівні перинатальної допомоги, де їм нададуть адекватну допомогу.
– Зрозуміло, перинатальні центри – радість для батьків.
– І не лише для батьків, а й для лікарів. Адже вони отримають нові знання і вміння, а також чудові умови роботи, щоб їх реалізувати. З відкриттям ПЦ наші лікарі мають можливість працювати на рівні світових стандартів. А щоб цього досягти – Держінвестпроект, МОЗ України та Федеральне МОЗ Німеччини підписали спільний меморандум про координацію підготовки українських фахівців у цій галузі. На сьогодні вже маємо конкретні домовленості з 3-ма кращими клініками Німеччини (Мюнхен, Бонн, Франкфурт) і вже відбувся перший тренінг (на базі Дніпропетровського перинатального центру) з перинатальних технологій, акушерства і неонатології. Українські медики мають можливість ознайомитися зі світовими здобутками і застосовувати їх безпосередньо на практиці. Професори зі світовими іменами, які проводять тренінги для українських фахівців, відмовилися від гонорарів за свою роботу. Більше того – вони запрошують на стажування наших лікарів у свої клініки. Світ відкриває перед нами двері, і не скористатися цим буде невиправданою помилкою. У нас є три роки до закінчення проекту, і тому, гадаю, ми реалізуємо ці плани. Хоча навчання лікаря – постійний процес. Кожний день у світі з’являються нові технології, ліки, методи лікування. Знання медика оцінити неможливо, тому це також великі інвестиції у проект.
– Чи не спіткає цих лікарів доля їхніх колег, які шукають застосування своїх знань за кордоном?
– Це дуже складне питання. Ми покладаємося на моральну вмотивованість такого лікаря – адже він отримує великі можливості професійного росту. В той час, як, виїхавши на роботу за кордон, наші висококваліфіковані лікарі (інші не приживаються) заповнюють там низькорейтингові вакансії. Тож я впевнений що випадки «втечі» будуть спорадичними, хоча це не означає, що ми відкидаємо можливість додаткової мотивації таких фахівців. До того ж я сподіваюся, що в найближчій перспективі в Україні ситуація зміниться настільки, що лікарю не потрібно буде їхати за «довгим» карбованцем за кордон.
– А як фінансується сам проект?
– Спочатку передбачалися загальні обсяги його фінансування у розмірі 320 млн грн. У 2011 році держава інвестувала у проект 110 млн грн, у 2012 році – ще 379 млн грн. З місцевих бюджетів проект фінансується на 20–30%. Також Фонд Віктора Пінчука інвестує приблизно 100 млн грн. Окрім цього, відпрацьовується питання про окреме державне фінансування на підтримку діяльності перинатальних центрів ІІІ рівня, що дуже важливо для дотаційних регіонів.
– З якими ще проблемами стикаєтеся в процесі реалізації проекту?
– Найперше – це мотивація керівництва регіонів до особистої відповідальності за реалізацію проекту на підвідомчих їм територіях. Найкращих результатів досягають саме там, де така відповідальність існує. Частина проблем пов’язана з організацією співпраці органів влади на різних рівнях. Подолати їх допомагає набутий уже досвід. Ми готові поділитися ним із кожним регіоном – на сьогодні вже не існує питань стосовно організації ПЦ ІІІ рівня, на які б ми не знали відповідей.
– Наскільки враховано міжнародний досвід під час формування нової моделі перинатальної допомоги в Україні?
– Починаючи з 2011 року, ми підписали спільний меморандум з 8-ма міжнародними організаціями, які займаються здоров’ям матері та дитини – всі вони підтримали проект, що свідчить про правильність обраного нами шляху. Більшість країн світу почали впроваджувати систему регіоналізації перинатальної допомоги раніше за нас – відтоді показники перинатальних і материнських втрат у них зменшилися в рази. Відмінність моделі в різних країнах лише в деталях – з огляду на адміністративно-територіальний устрій чи організацію системи медичної допомоги. Наприклад, у Німеччині рівень високоспеціалізованої медичної допомоги представлений університетськими клініками, які не «закріплені» територіально. Регіони відрізняються один від одного і за віддаленістю населених пунктів (подекуди доставлення породіллі до ПЦ ІІІ рівня стає головною проблемою). Тож кожна країна враховує свої нюанси, але принципи залишаються незмінними. Я переконаний, що Україна також їх дотримуватиметься. Тільки так ми зможемо позбутися залежності від тягаря високої дитячої та материнської смертності, захворюваності, інвалідності. Я дуже хочу, щоб Україна була залежною лише від великої кількості дитячого сміху і щоб держава переймалася приємними проблемами – будівництвом нових садочків, шкіл, таборів для великої кількості своїх маленьких громадян. Якщо в цьому бажанні об’єднається все суспільство – ми неодмінно подолаємо сьогоднішні проблеми.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
