Хвороба, спричинена вірусом Ебола, стала черговим викликом медицині світу. Відсутність вакцин та специфічних ліків, висока вірулентність вірусу в поєднанні з високою летальністю його жертв — усе це загрожує втратою контролю над поширенням хвороби та виникненням масштабної епідемії. Що робити, аби цього не сталося? Як мобілізувати суспільство і зусилля держави, щоб запобігти поширенню смертоносного вірусу на території України? Про це наша розмова з головним позаштатним спеціалістом МОЗ України за спеціальністю «Інфекційні хвороби», завідувачкою кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, професором Ольгою ГОЛУБОВСЬКОЮ.
ВЗ Коли вперше зафіксовано хворобу Ебола, і чи завжди вона була такою агресивною, як нині?
— Офіційно цю хворобу вперше зафіксували у 1976 році у Конго, в поселенні поблизу річки Ебола. Хоча деякі вчені вважають, що перші спалахи хвороби в цьому регіоні сталися у середині 1950-х років. Походження вірусу встановити не вдалося, однак основним джерелом цієї інфекції вважають криланів. Хоча вірус Ебола знайшли і в антилоп, коней, шимпанзе. Стійке джерело, тобто носії цього вірусу, від нього не гинуть і не хворіють, вірус просто живе в їхньому організмі. При контактах із людьми вірус адаптується до людської популяції (впродовж кількох років або й десятиліть).
Ольга ГОЛУБОВСЬКА, завідувачка кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, професорЕпіцентрами цьогорічного спалаху стали Ліберія, Гвінея, Сьєрра-Леоне та Нігерія. Ареал поширення вірусу активно збільшується — у цьому й полягає особливість нинішнього епідемічного процесу. Кількість хворих та летальних випадків невпинно зростає. Тому ВООЗ оголосила хворобу Ебола захворюванням міжнародного значення, тобто боротьба з ним регулюється міжнародними медико-санітарними правилами. Їх було прийнято у 2005 році, щоб на глобальному рівні координувати зусилля різних країн щодо подолання інфекційних недуг, які за сучасних умов життя (глобалізація, «розмивання» кордонів, активні міграційні процеси, швидке транспортне переміщення людей з однієї території на іншу тощо) можуть дуже швидко поширюватися у світі. І без чіткої координації дій трагедій не уникнути.
ВЗ Якщо орієнтуватися на повідомлення ЗМІ, то хворі, уражені вірусом, уже є у країнах Європи і навіть в Україні. Це паніка чи реальність?
— Щоб не впадати у паніку, я радила б орієнтуватися на офіційні дані ВООЗ. Нехай вони не такі оперативні, як чутки у ЗМІ, але там зафіксована підтверджена інформація. Приміром, повідомлення у пресі щодо виявлення хворого в Канаді згодом не підтвердилося. Наразі в Україні дійсно госпіталізовано пацієнта, у якого може виявитися вірус Ебола, — він контактував із чоловіком, котрий поїхав у Сьєрра-Леоне і там його госпіталізували з підозрою на цю хворобу. Наш пацієнт наразі здоровий, але його ізолювали до підтвердження чи спростування діагнозу у жителя Сьєрра-Леоне, з яким він контактував. Маємо надію, що підозри виявляться даремними, але пильність не буде зайвою.
Тож «сенсаційні» повідомлення в пресі здебільшого стосуються ймовірних діагнозів, які ще потрібно підтвердити. Хоча озвучені у ЗМІ цифри не є статистичними даними, але вони мають право на життя. Статистика ВООЗ може дещо відставати — потрібен час на те, аби зібрати матеріал, провести дослідження, а люди помирають щодня. Взагалі ж аналіз будь-якої епідемії здійснюється протягом кількох років після її завершення. Для цього задіюють у тому числі й ретроспективні дослідження. І така статистика також значно відрізняється від тієї, що оприлюднюють у період самих епідемій.
ВЗ Як запідозрити хворобу Ебола?
— Її інкубаційний період триває від 2 до 21 дня. Пацієнт стає контагіозним, коли у нього починають проявлятися симптоми хвороби, — під час інкубаційного періоду він не може заразити інших людей. На жаль, клінічні симптоми хвороби Ебола в першу добу не відрізняються від більшості інфекційних захворювань. Спочатку має місце лише висока температура (до 39-40°С) та загальний інтоксикаційний синдром, через кілька днів лихоманки виникає виражений біль у м’язах, з’являються різні висипання на шкірі (приміром, на зразок кору), може бути тяжкий діарейний синдром. На 4-5-й день з’являється геморагічний синдром (через це раніше хворобу називали геморагічною лихоманкою Ебола) — крововиливи у шкіру, слизову оболонку, кров втрачає здатність згортатися, що призводить до тяжкої поліорганної недостатності та смерті хворих. Це системне захворювання — воно вражає нирки, печінку, судини.
Взагалі вірус Ебола неоднорідний, існує кілька його штамів, один із яких (під назвою Рестон) перебігає не так тяжко. Решта різновидів вірусу дуже агресивні, спричиняють високу летальність (до 90%). Оскільки хвороба Ебола не має жодних проявів специфічних симптомів, які б допомогли чітко визначитися з діагнозом, передусім можна говорити про ймовірний діагноз, коли лікар лише допускає, що у пацієнта може бути ця хвороба. Подібні припущення базуються на особистому клінічному досвіді лікаря, його знаннях, розумінні того, що в діагностиці інфекційних хвороб важливий епідеміологічний аналіз, котрий інколи і є вирішальним.
Потрібно також враховувати, в яких країнах (чи транзитних зонах) хворий побував напередодні хвороби, з ким контактував. Про підтверджений діагноз можна говорити лише на підставі лабораторних даних. І тут я хочу зробити акцент на тому, що інфекційна служба дуже залежить від можливостей лабораторної діагностики.
Однак потрібно врахувати, що під час масових спалахів будь-якого інфекційного захворювання потрібно ставити клінічний діагноз без лабораторного підтвердження, оскільки в умовах епідемій чи пандемій нереально підтвердити всі випадки хвороби молекулярно-діагностичними методами. Приміром, коли в Румунії стався спалах лихоманки західного Нілу, там було приблизно 5000 хворих, а підтвердити діагнози вдалося лише у 1800 осіб (лабораторії не могли впоратися) — решті встановили діагноз на підставі клінічної картини.
ВЗ Як уникнути інфікування вірусом Ебола, в тому числі й медичним працівникам, які контактуватимуть із такими хворими?
— У тому й криється вся небезпека, що вірус Ебола надзвичайно контагіозний, у нього багато шляхів передачі. Хоча він не передається повітряно-крапельним шляхом, а лише при безпосередньому контакті з біологічними виділеннями організму хворих, однак достатньо незначного контакту, щоб цей вірус потрапив на слизову оболонку ока, носоглотки, пошкоджену шкіру.
Інфіковані люди є розповсюдниками захворювання доти, доки вірус циркулює в їхньому організмі, навіть після клінічного одужання (приміром, у спермі чоловіка вірус виявляється впродовж 7 тижнів після клінічного одужання!). Лише лабораторні аналізи можуть підтвердити, що вірусу в крові немає і такий хворий може контактувати з іншими людьми. Цей вірус настільки заразний, що передається через третіх осіб і навіть через хворих, які померли. Тому це важливо знати населенню.
Для медперсоналу — свої застереження. Достатньо сказати, що умови роботи з цим вірусом прирівнюються до 4-го, найвищого, рівня біологічної небезпеки. Тобто маскового режиму тут уже вочевидь недостатньо, потрібні респіратори, спеціальні костюми, сучасні бокси з повною ізоляцією хворих і з негативним тиском, щоб унеможливити поширення збудника. Наші фахівці обізнані з цими правилами роботи. До того ж ми користуємося рекомендаціями експертів ВООЗ, які працюють у різних регіонах.
ВЗ Чи є в Україні такі умови роботи для медиків і лікування хворих?
— Інфекційну службу називають армією мирного часу. На жаль, у нас уже так повелося, що на армію звертають увагу, коли біда на порозі. Втім, в Україні ще з радянської системи охорони здоров’я збереглися інфекційні стаціонари, де можна ізолювати хворих. У нас є заклади з мельцерівськими боксами (індивідуальні, з найбільш досконалим захистом). У нас є госпітальні бази, які можуть працювати з особливо небезпечними інфекціями, і спеціально навчений медперсонал. Якщо ж потрібно підтвердити чи спростувати діагноз хвороби Ебола, ми можемо звернутися до референт-лабораторій ВООЗ у Ліоні та в Гамбурзі.
Окрім дотримання стандартних медико-санітарних норм безпеки, медичні працівники повинні уникати контактів з інфікованими кров’ю і рідинами або забрудненими навколишніми предметами (використана постільна білизна пацієнта чи використані голки), а також використовувати засоби індивідуального захисту. Дуже важливо дотримуватися особливих правил гігієни рук. Це якраз ті «прості речі», які рятують життя.
ВЗ Що повинні знати й уміти лікарі первинної ланки, щоб не проґавити таких хворих?
— По-перше, лікарі первинної ланки мають бути обізнані з цією проблемою і розповідати про неї пацієнтам. І якщо вони бачать, що у хворого серед літа з’явилася висока температура тіла, а ще він був напередодні в країнах Африки чи в транзитній зоні або ж контактував із якимось туристом, лікарі повинні направити такого хворого у стаціонар. На жаль, більшість хворих «геройствують» з високою температурою вдома і погоджуються на госпіталізацію, коли вже справи зовсім кепські — на 3-4-ту добу, а лікарі часто «потурають» їм у цьому.
Хвороба Ебола тяжко піддається лікуванню, і воно може бути тільки симптоматичним, щоб допомогти організму побороти вірусну інфекцію та не загинути від ускладнень, оскільки специфічних засобів лікування цієї недуги не існує. Тож головне, щоб таке симптоматичне, патогенетичне лікування розпочалося якомога раніше. Тяжкі хворі потребують інтенсивної симптоматичної терапії. Щоправда, нині з’явилися деякі ЛЗ для специфічного лікування хвороби Ебола, але вони ще не пройшли клінічних досліджень. Деякі хворі добровільно погоджуються їх приймати. Але говорити про те, що ми знайшли панацею від Ебола, поки що зарано. До того ж вірус має здатність до мутацій і їх ніхто не зможе передбачити — в цьому підступність вірусу. Тобто ми не знаємо, як він поведе себе і які виклики він нам підкине.
Свого часу англійський біолог, Нобелівський лауреат Пітер Медавар сказав, що вірус — це нуклеїнова кислота, загорнута в погані новини. На жаль, ми не знаємо, які будуть наступні новини від вірусу Ебола, наука поки що не проникла в тонкощі взаємовідносин мікро- та макроорганізмів.
ВЗ Вакцини проти вірусу також не знайдено… Що повинна робити наша держава для захисту населення від смертоносної епідемії?
— Те, що роблять інші цивілізовані держави: інформувати населення, лікарів, проводити навчання з протиінфекційної безпеки, опікуватися заходами протиінфекційного контролю. Країни заходу можуть похвалитися гарною системою моніторингу та координацією дій різних служб і відомств у цьому питанні. До того ж у розвинених країнах виділяють значні кошти на контроль за інфекційними хворобами.
Краще мати добре підготовлену армію, яка не буде задіяна, ніж не мати її, коли в цьому виникає гостра потреба, — так вважають у всьому світі. Відомий центр з контролю за захворюваністю в Атланті має річний бюджет в 4 млрд доларів. Експерти центру можуть виїжджати в найвіддаленіші куточки світу для проведення досліджень, у них є все необхідне для цього — сучасні мобільні лабораторії, надійні засоби захисту. Результати їхніх досліджень допоможуть захистити від небезпеки не тільки громадян окремої країни, а й усе населення світу (це, до речі, найнадійніший захист — жити у благополучному світі).
Наша країна має обмежені фінансові можливості, тож врятувати планету в нас не вийде, а от захищати себе, неухильно дотримуючись рекомендацій ВООЗ, нам потрібно вчитися.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
