15 січня 2016 року відбулися загальні збори НАМН України, під час яких було розглянуто основні результати діяльності академії та її державних установ у 2011-2015 роках, окреслено напрями роботи на наступні 5 років, а також обрано новий склад президії й президента НАМН України. За результатами таємного голосування на посаду президента НАМН України на 2016-2020 роки переважною більшістю голосів було обрано академіка НАМН України Віталія Цимбалюка. Про плани і перспективи розвитку академії — розмова з її новим очільником.
ВЗ Прихід нового керівника завжди передбачає зміни. Маєте чітку стратегію розвитку НАМН України чи закцентуєте увагу лише на вирішенні застарілих проблем?
Віталій ЦИМБАЛЮК, президент, академік НАМН України, професорВЗ А якщо отримаєте наказ згори реформуватися у кимось задуманому руслі?
— Наша академія — досить потужна структура, і ми не будемо чекати, коли нам хтось запропонує реформи згори, самі ініціюємо зміни, оскільки маємо власний план реформування установи. Без революцій (бо революції в медицині й науці означають їх руйнацію), але й без стримування нововведень, які вже давно назріли, а в умовах війни, інфляції та інших негараздів набули особливої актуальності. Коли в держави немає коштів, маємо шукати вихід самостійно. Але при цьому вона повинна забезпечити умови для такого пошуку, тобто надавати більше автономії науковим установам. Я можу запевнити: більшість наших інститутів (а їх в академії — 36) мають досвідчених керівників, які вже готові до самостійних кроків, більше того, оволоділи навичками «виживання» у складних умовах саме завдяки власним ініціативам. Їм потрібно не заважати, а допомагати стати справжніми господарями на «власній території», щоб це було на користь і їх колективам, і державі. Як приклад: надання закладами академії медичної допомоги населенню. Незважаючи на те, що вже другий рік поспіль наші інститути отримують обмежене фінансування, якого вистачає тільки на зарплату працівникам і оплату комунальних послуг, вони досить успішно працюють і визнані кращими медичними закладами країни. Але завдяки чому вони виживають? Десь «рятують» благодійні внески, хтось залучає певні страхові компанії, часом вдаються до інших методів отримання позабюджетних коштів. Але ж це неправильно! Так не має бути! Давно потрібно провести розрахунки за видами надання медичної допомоги, довести ці тарифи до керівників усіх закладів, зрештою — визначитися, що в нас законно, а що ні, аби не підводити лікарів, як-то кажуть, під монастир, аби медичні заклади могли легально отримувати додаткові кошти з різних джерел, якщо бюджетне фінансування не змінюється на краще. Держава врешті-решт має визначитися з впровадженням страхової медицини чи інших її моделей, вирішити питання гарантованого мінімуму надання медичної допомоги, узгодити перелік платних послуг та їх вартість, пришвидшити реформи в галузі, завдяки яким кошти нарешті «підуть» за пацієнтами. Роками про це говориться, але нічого не робиться.
ВЗ Останнім часом ми спостерігаємо за баталіями навколо прийняття нових законів щодо змін в системі охорони здоров’я. Вони вирішать згадані проблеми?
— Висувається багато ініціатив. Але МОЗ пропонує своє, профільний Комітет Верховної Ради — своє, хтось вкладає реформи у 12 кроків, хтось у 25. Кожний план містить цікаві пропозиції, однак реальних змін не відбувається. Безперечно, багато чого залежить від прийняття законів у Парламенті. Зокрема ніхто, крім нього, не вирішить долю 49-ї статті Конституції України, що гарантує безоплатність медицини, чого насправді не існує. Суспільство не може жити за подвійними стандартами — це дорога в нікуди. Потрібно шукати золоту середину: гарантувати отримання якісної медичної допомоги соціально незахищеним верствам населення й надати можливість лікуватися «з комфортом» тим, хто за це готовий і може заплатити. Так само не можна впадати в крайнощі: або стара радянська система, або суцільна комерціалізація медицини. Суспільство хоче компромісу в цьому питанні, а «борці» за свої ідеї роками воюють «стінка на стінку», тоді як в усьому світі домінують змішані системи — там є і розвинена приватна медицина, і державні гарантії для тих, хто не має відповідних статків, щоб оплатити своє лікування (а не лише невідкладну чи первинну допомогу, як дехто пропонує). Маємо рухатися шляхом, котрим іде увесь світ.
ВЗ Нині актуальна ще одна ідея — створення єдиного медичного простору, і дехто пропонує приєднати до нього й медичні заклади НАМН України, щоб вони не були окремою «державою в державі».
— Дуже дивне в них розуміння єдиного медичного простору… На сьогодні клініки НАМН вирізняються найкращими кадрами, матеріально-технічними можливостями й надають спеціалізовану високотехнологічну медичну допомогу, тобто це найвищий рівень, який на сьогодні існує в нашій системі охорони здоров’я. То ідея полягає в тому, аби єдиний медичний простір «підтягнувся» до високої планки, чи навпаки — найкращі клініки маємо опустити до того рівня медицини, який на сьогодні існує в цілому? У такому разі забрати клініки в НАМН України й «прирівняти» їх до інших означає знищити те краще, що маємо. Від цього виграють пацієнти? Ні! Тому такого «простору» створювати не потрібно, як його не назви. І не треба перекручувати поняття, прикриваючись модерновими термінами.
Єдиний медичний простір полягає не в урівнялівці закладів і «прив’язуванні» до них пацієнтів, а в тому, що хворому має бути надано можливість вільно пересуватися в цьому просторі, обирати той заклад, який він вважає кращим, який йому надасть якісну допомогу і лікування в якому буде доступне не лише фізично, а й матеріально. Відправте за пацієнтом кошти, і він сам вирішить, куди їх віддати. Оце і буде єдиний медичний простір. Я відвідував Францію — вивчав принципи роботи військової та цивільної медицини. Так от: там хворий дійсно вибирає лікаря в єдиному просторі. Хоче лікуватися в цивільному медичному закладі — страхова компанія оплачує таке лікування, хоче у військовому госпіталі — за ним також підуть страхові кошти. І ніхто нічого не знищує, нікого ні до чого не приєднує, аби лише не допустити конкуренції в охороні здоров’я. Безперечно, це сподобається не всім, хтось втратить через невміння працювати в нових умовах, особливо якщо керівники закладів виявляться неефективними менеджерами. Та й доходи лікарів, до яких не буде черг, також зменшаться. Але висококваліфіковані фахівці нарешті отримуватимуть гідні зарплати, і залишаться кращі заклади, що надаватимуть якісні послуги. У світі система працює саме так, і не треба ховати голову в пісок, вигадуючи якісь доморощені ідеї. Просто маємо адаптувати світовий досвід, який найкраще підходить для нашої країни.
ВЗ А поки цього не сталося, доки відповідні закони не прийнято, можемо лише чекати?
— У нас немає на це часу. Тому наша академія вирішила проявити ініціативу: у тих інститутах, де директори вже довели спроможність працювати по-новому, реалізуємо власні пілотні проекти з впровадження нових методів господарювання. Відтак з’являться і прогресивні методи оплати праці. Це також допоможе позбутися тієї «сірої маси», котра працює абияк. Нині вже обираємо інститути для запровадження згаданих проектів. Коли до кінця року виявиться, що «проба пера» пройшла успішно, сподіваюся, на нові механізми господарювання перейдуть усі заклади НАМН України. Адже ми самоврядна організація і можемо розпоряджатися власними коштами.
ВЗ Які пріоритети діяльності академії визначено на найближчу перспективу?
— Цього року ми отримали не найгірший бюджет (порівняно з іншими академіями), особливо на клінічні інститути. Це пов’язано передусім із тим, що наші установи надають медичну допомогу пораненим у зоні АТО. Тож і надалі цей напрям однозначно залишатиметься пріоритетним. Зрештою, лікувальна діяльність завжди потребувала особливої уваги, адже наші вузькопрофільні інститути — це острівці високотехнологічної допомоги в системі охорони здоров’я країни. Утім, це лише одне «крило» академії.
Інше — наукова діяльність. Тут також накопичилося чимало проблем. І не лише фінансових. Передбачаю, що із частиною наукових співробітників нам таки доведеться розпрощатися, аби не утримувати тих, хто не вносить у науку своєї лепти. Це по-перше. По-друге, щоб забезпечити повноцінне виконання наукової тематики, потрібно її належним чином фінансувати. Тож ми вирішили зменшити кількість наукових тем, які розробляють наші інститути. При цьому виберемо найцікавіші, найактуальніші та найперспективніші напрямки. Наприклад, увесь світ нині цікавить досвід Чорнобиля. Минуло 30 років від моменту аварії на ЧАЕС, тож можемо отримати цінні для світової науки напрацювання. Тут не потрібен науковий експеримент, на жаль, нам його влаштувало саме життя, залишається вивчити наслідки й зробити висновки. Такого великого досвіду в цьому плані, як Україна, не має жодна країна, тож коли розробити відповідну програму, можна отримати під неї кошти міжнародних дослідних установ. Наші науковці готові «підставити плече» МОЗ України, якщо воно замовить певні дослідження. Адже у вітчизняній охороні здоров’я дуже багато проблем, котрі потребують наукового супроводу. Сподіваюся, МОЗ зацікавлене у фінансуванні наукових тем у галузі інфекційних хвороб, епідеміології, онкології. Будемо співпрацювати з іншими відомствами в оборонній сфері — минули часи, коли в Україні знищували армію, військову медицину, життя змусило все відновлювати й виводити на новий рівень, за стандартами НАТО. Тож нині фахівці інститутів НАМН України разом з відповідними науковими закладами інших відомств працюють над новими розробками, наприклад, пов’язками-покриттями для ран, опіків, сучасними ефективними гемостатиками, шприцами-тюбиками для введення знеболювальних засобів. Тобто сьогодні важливо зосереджуватися на тих наукових темах, які потрібні нашому суспільству.
Навіщо витрачати величезні кошти на те, що ми могли б виробляти у власній країні. Це стосується і розробки окремих вакцин, котрих сьогодні катастрофічно не вистачає в нашій державі (як і коштів на їх придбання). Свого часу Україна виготовляла вакцини для всього СРСР, сьогодні ж ходить з простягнутою рукою.
ВЗ Це вже не вина науки, це результат багаторічної відсутності державницького підходу або й зумисна руйнація…
— Я також часто замислююсь над цим. Багата країна, розумні люди — чому ми не рухаємося вперед? Напевно, нам потрібно навчитися патріотизму — не на словах, а на ділі. Пригадаймо історію успішних країн. Щойно траплялася біда, війна, усі колишні опоненти та конкуренти забували про суперечки й об’єднувалися заради спільної перемоги. У нас цього поки що немає навіть у царині науки. Коли навчимося об’єднуватися, рухатися в одному напрямку, незважаючи на різні погляди, збудуємо міцну державу. Нам ще багато чому варто повчитися. І найкращі учні — це молоде покоління. Тому великі надії покладаю на навчання нашої молоді за кордоном, щоб їх знання та зв’язки послужили вітчизняній науці. Маю на увазі залучення грантів на наукові розробки. Деякі з них, як-то кажуть, лежать на поверхні: існує чимало різних структур, діаспор, готових допомагати Україні. Проте повинні довести світу: ми можемо запропонувати щось цікаве, під що кошти виділять не як допомогу, а на розвиток, на виконання певних робіт чи фрагментів міжнародних досліджень, до яких буде залучено наших науковців. Перші такі кроки вже робить Інститут фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України. Вони відправляють своїх співробітників за кордон, де ті протягом певного часу (1-2 роки) працюють, вивчають нові методи діагностики, проводять наукові дослідження. Безперечно, дехто може не повернутися з такого перспективного відрядження. Однак для цього потрібно юридично оформляти контракт, у якому закласти зобов’язання відпрацювати три роки в Україні. На таких людей — особлива надія, адже під них можна буде отримати гранти: їх знатимуть відомі закордонні вчені, вони володітимуть найсучаснішими методиками та зможуть рухати вітчизняну науку. Але для цього знову ж таки потрібна певна самостійність директорів наукових закладів для прийняття подібних рішень (у рамках автономізації), а також вміння працювати в сучасних умовах. Інакше ми так і не дочекаємося, що в нашу науку прийде молодь. А чому не йде? Бо не престижно! Бо нікого не спокушають мізерні зарплати і відсутність перспективи. У США на науку щороку виділяють понад 450 млрд дол.
ВЗ Але там ще й ретельно слідкують за використанням кожного «наукового» долара. Чому така практика не прижилася в Україні?
— Таке поняття, як моніторинг використання коштів, в Україні також існує, зокрема і в нашій академії. Але нам потрібно навчитися обраховувати наукові дослідження, котрі проводимо, — у скільки вони обходяться і які кошти отримуємо в результаті їх використання. Бо ж ніхто в Україні чомусь, наприклад, не рахує, скільки коштує врятоване людське життя (за допомогою того чи іншого методу лікування, розробленого нашими вченими) чи запобігання інвалідності при певних захворюваннях. Врятували — й добре. У крайньому разі почуєте подяку. А потім — звинувачення, що медицина в нас збиткова, а від науки ніякої користі. Особливо важко прорахувати віддачу фундаментальних наук (а медицина належить саме до таких, адже вона вивчає основи життя і потребує багато фундаментальних досліджень). Тому нині всі тяжіють до прикладних досліджень — щось конкретно вивчили, винайшли і швидко отримали певний результат. Фундаментальні ж дослідження можуть «вистрілити» через десятки років, натомість потребують значних витрат уже сьогодні — у вигляді дороговартісного обладнання, витратних матеріалів тощо. Виходить, що, заощаджуючи на фундаментальній науці сьогодні, завтра втратимо набагато більше. Тому ми неодмінно винесемо цей напрям у пріоритети, щойно в країні настане мир.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
