Хірург Влад Ковальов загинув під Іловайськом. У Вікіпедії є про нього кілька коротких рядків. Доля визначила йому тільки тридцять років життя. У цей термін вмістилося так багато: улюблена справа, врятовані життя, кохання, народження дітей. А потім прийшла війна…
Як ти підеш на війну?..
Сестра Влада, Алевтина Ковальова, якось розповіла журналістам, що її брату з дитинства снився сон — він іде на війну. Звичайно, сестра та дружина не сприймали його серйозно. Хто ж вірить снам? І з ким могли воювати мирні українці?
Майдан став несподіванкою для всіх… Чи міг сидіти вдома лікар Влад Ковальов, коли на Майдані вирувала революція? Звичайно ж, ні. Він очолив медичну службу херсонського Євромайдану, створив загін медиків-волонтерів, сконструював медичний жилет, у якому було не тільки зручно розміщувати медикаменти, а й значно легше евакуювати поранених. Про ту розгрузку пам’ятають всі, хто знав Влада, він учив своїх добровільних помічників, як правильно нею користуватися. Зараз його винаходом послуговуються медики, котрі працюють в екстремальних та бойових умовах. Українці-волонтери із США взялися за виробництво того медичного жилета для України. Це було лише три роки тому. Та ми живемо в шаленому темпі, і те, що відбувалося у 2014-му, здається такою давниною… Анексія Криму, початок війни на Донбасі, росіяни-«добровольці», формування наших добровольчих батальйонів, перші смерті, Іловайський котел із проклятим «зеленим коридором»…
Історію короткого воєнного періоду бійця Ковальова довелося збирати по крихтах. Ось що розповідають рідні, знайомі та друзі Влада про те спекотне і страшне літо 2014 року.
Згадує сестра, Алевтина Ковальова: «19 серпня зателефонувала Вікторія, дружина Владислава. Батальйон «Херсон» проводжали в зону АТО. Влад вийшов в повному екіпіруванні, з автоматом. На формі в нього була нашита мітка з групою крові, а на рукаві — червоний хрест. Я запитала: «Владику, як же ти міг залишити дітей — вони такі маленькі, маму, мене?» Запитувала як старша сестра, бо завжди вважала: життя знаю краще… Але несподівано зрозуміла, що переді мною стоїть уже зовсім інший Влад: мужній і суворий. Він сказав, що мусить виконати свій обов’язок, бо що ми робитимемо, коли вони прийдуть сюди? І додав: обов’язково повернеться — тоді вип’ємо коньяку й про все поговоримо».
Вікторія навіть не знала, що він опинився в самісінькому епіцентрі війни. Вона із маленькими дітьми була в той час за містом. Не знала навіть, що він телефонував з Іловайська. Влад розповідав, що в нього все добре — ми поїли, смажимо картоплю, купив собі морозиво. І жодного слова про бої, поранених. Вікторія не знала, що ж там реально відбувається. Влад не хотів, аби рідні хвилювалися. А вони в той час відслідковували всю інформацію, котра з’являлася щохвилини в інтернеті.
Полковник Всеволод Стеблюк з батальйону «Миротворець» згадує, як під постійним артобстрілом в Іловайському депо Владислав Ковальов в оглядовій ямі зробив надзвичайно складну операцію — пришив бійцю розтрощену вибухом кисть. Боєць «Кот» вижив. Рука вціліла.
Всеволод Стеблюк писав у Facebook: «Ми разом сиділи під «Градами» та мінами, разом оперували поранених, розкурювали одну сигарету, ділили одну консерву на всіх… Останній раз ми бачилися в «коридорі смерті», коли Влад передав мені тяжко пораненого і побіг до «зеленки», бо там були інші наші бійці».
Коли по рації повідомили, що вибухом поранено бійця батальйону «Херсон» з позивним «Юг», Владислав під артобстрілом побіг рятувати товариша. Вправляючи вивернутий лікоть і виймаючи осколки, жартував. Боєць «Юг» згадує: «У мене було ще кілька осколкових поранень і контузія, але лікоть після того, як його вправив Влад, не болить зовсім. Просто якась містика. І Влад був як зачарований, нічого не боявся».
Учасник бойових дій Андрій Шраменко говорить, що Влад хотів, аби хлопці сприймали його не лише як медика: «У бойових умовах він був повноцінним стрілком, заступав на бойові чергування, ходив «на рубіж». Навіть під час мінометного обстрілу йшов у небезпечну зону, щоб витягнути пораненого бійця. Ми його відмовляли, але він казав, що допомогти треба якнайшвидше, бо потім може бути пізно. Завжди міг підняти настрій хлопцям, хоч як би скрутно і часом страшно там не було. Останній раз я бачив Влада на БМП, ми перезирнулись, показали один одному, що все гаразд».
«Зелений коридор» під Іловайськом. Саме там Влада бачили останній раз. Потім був вибух…
Вікторія Вагнер, дружина Влада, за рік після його загибелі в одному з інтерв’ю сказала: «У мене два протилежних відчуття: скорбота і гордість. Я безмежно сумую за Владом і водночас пишаюся, що мій чоловік, маючи як лікар «бронь» від мобілізації, залишив перспективну роботу, записався рядовим бійцем добровольчого батальйону і пішов захищати Україну і свою родину. Він загинув як герой. Влад залишив мені двох дітей. Це сенс мого життя, це його продовження, і я хочу, аби вони стали достойними людьми, знали, хто їх батько, і своїми справами довели, що він загинув немарно».
Двоє хірургів в одній родині
Вікторія зустрічає мене в маленькому кабінеті, пропонує каву, напрочуд мило всміхається, сідає на стілець навпроти. Сонце б’є у вікно і висвітлює обличчя молодої жінки. Запитую в неї, чому обрала саме медицину. Вікторія говорить, що з трьох рочків, тобто скільки себе пам’ятає, мріяла стати лікарем. І не просто лікарем — хірургом. Вона завжди вважала, що медики — особливі люди, трішечки інші, інколи цинічні, але рятують життя, виправляючи помилки долі. Вони досконало знають людське тіло, вміють запустити механіку життя, відновити поламане, видалити зайве, і саме тому не бачать у тілі нічого божественого чи сакрального. Вікторія вважає, що лікарі в рангу людських професій точно другі після бога, хоча більшість із них матеріалісти. А ще лікарі — містики, принаймні, ті, із якими їй доводилося працювати.
Історія її подружнього життя теж майже містична. Вона про війну і кохання, людську пам’ять і вічну вдячність тим, хто два роки тому зупинив криваву війну на невеличкій цяточці донбаської землі.
Вони познайомилися в медичному інституті, їм було добре разом, могли говорити багато і про різне. Влад завжди ставав центром будь-якої компанії, його фірмовий високоінтелектуальний гумор відзначали всі знайомі. Вони мріяли і будували своє майбутнє. Багато працювали. Поступово, крок за кроком, йшли до вершин своєї професії. В одній родині — двоє хірургів. Пацієнти, операції, гострий присмак перемог. Народились діти. Життя йшло далі, даруючи маленькі радощі: першу посмішку доньки, перший крок синочка. Спокійне, мирне, щасливе життя…
Реанімобіль «Влад Ковальов»
Молоді лікарі підробляли на швидкій допомозі. Автомобіль був із Черкас, відпрацьовував у Херсоні проект приватної швидкої допомоги. Подружжя медиків Ковальових було задіяне в тому самому проекті. Потім реанімобіль повернувся в Черкаси. Наприкінці 2014 року програма телеканалу «1+1» «Хоробрі серця» подарувала реанімобіль батальйону «Херсон». Вікторія одразу ж впізнала в машині ту швидку, на котрій вони працювали з Владом. Бійці «Херсону» передали автомобіль Вікторії Вагнер, яка на той час крім основної роботи в лікарні очолила ще й комунальне некомерційне соціальне підприємство (КНСП) «Оберіг», що займалося справами херсонців, котрі воювали в АТО, та допомогою рідним загиблих на війні. На загальних зборах вирішили, що автомобіль буде названо «Влад Ковальов». Вікторія укомплектувала машину медикаментами, підібрала команду. Зголосився їхати в АТО хірург Кирило Чумарін. Він взяв відпустку й поїхав на війну. З ним у самісіньке пекло відправилися бійці батальйону «Херсон» — вони були водіями й охоронниками медичної бригади. Реанімобіль потрапив під Дебальцево. У лютому 2015-го побував під обстрілами. Медична бригада тоді перевозила поранених. Таких поїздок було багато — вивезли чимало бійців. До госпіталю, слава богу, довезли всіх. Ця бойова машина також брала участь в обміні полонених — заїжджала на бік супротивника та забирала наших хлопців. За два роки понад десять херсонських лікарів відслужили в зоні АТО.
Реанімобіль пройшов багато кілометрів донбаських доріг. Після важкої воєнної роботи його доводиться постійно ремонтувати. Погано те, що автомобіль американського виробництва. Важко знайти відповідні деталі, та й коштують вони дорого. Але «Оберегу» допомагають херсонські волонтери. Нещодавно реанімобіль «Влад Ковальов» після чергового ремонту, повністю укомплектований медикаментами, знову вирушив на Донбас. У складі екіпажу швидкої допомоги добровольці: лікар із Бердянська (він дуже хотів працювати на цій машині) та водій-санітар — херсонець. Реанімобілів у зоні бойових дій не вистачає. Крім транспортування поранених у належних умовах, тут можна зробити невеличку операцію. Тому, уже неодноразово ремонтований, з кульовими відмітинами, бойовий автомобіль вкотре вирушає на війну. І знову «Влад Ковальов» рятуватиме людей.
Вікторія розповідає, що Влад йшов на війну не як лікар. У батальйоні «Херсон» не було такої вакансії, тому його зарахували рядовим, але виконував він функції начмеда. Зараз медики вирушають на фронт у складі госпіталів. Вони не бігають по окопах, а перебувають у госпіталі, який обслуговує відповідну територію. А у 2014 році, коли українська армія тільки формувалася, Владиславу Ковальову потрібно було стати бійцем добровольчого батальйону, а обов’язки лікаря виконувати на волонтерських засадах. Тож аптечку він зібрав за свій рахунок, узяв хірургічні інструменти, медичну розгрузку. Воював, як і всі, надаючи, окрім того, першу медичну допомогу своїм пораненим побратимам, ставив крапельниці, робив операції. Влад був хірургом від бога.
Саме такі лікарі їдуть у зону АТО. А повернувшись додому, знову хочуть туди, бо їм здається, що там вони потрібніші. Коли реанімобіль був на ремонті, лікар Кирило Чумарін та його колега, судинний хірург, поїхали працювати у воєнний госпіталь у Маріуполі — не могли довго чекати. У Маріуполі двох херсонських лікарів прийняли та забезпечили роботою. Про це домовилася Вікторія Вагнер. До речі, працювали вони там як волонтери, тобто не отримуючи ні копійки, взявши на основному місці роботи відпустку.
Вікторія каже, що звідти люди повертаються іншими. Хтось погано спить, хтось на межі нервового зриву. Лікарі, хоч і циніки (професійна девіація), але бачать стільки понівечених людських тіл, такі тяжкі поранення, що навіть їм, людям, які постійно воюють зі смертю, це важко витримати.
Мрії збуваються: реабілітаційний центр у Херсоні буде
У Вікторії є мрія. Вона розповідає, як багато зусиль доклали працівники її організації (КНПС «Оберіг»), щоб відправити поранених на реабілітацію. Скільки б не говорили про фізичну та психологічну реабілітацію в Україні, нею, на думку Вікторії, займаються одиниці. В основному це роблять у Києві та частково у Львові. Вона їздила до спеціалістів, зустрічалася з професорами, і вони сказали: «Це все так складно, реабілітація — довгий процес, не менше шести місяців. У радянські часи цим займалися, а зараз вся система розвалилася, ти берешся за вирішення дуже складної проблеми, невже це тебе не лякає?» Але, як жартує Вікторія, у хірургів є одне прислів’я-девіз: «Очі бояться, а руки роблять», тому і вважає, що фізичну та психологічну реабілітацію потрібно проводити одночасно. Результативність — на сто відсотків вища. Дуже потрібен реабілітаційний центр, який займався б не тільки військовими і їх родинами, а й інвалідами.
У Херсоні можна створити такий заклад. Є гарне приміщення — залізнична відомча лікарня, що перебуває в процесі реорганізації. Підготовлено проект перетворення її в обласну лікарню відновного лікування. Зараз там 70 ліжок. Але, як стверджує Вікторія, потрібно трішечки додати. Утім, усе це залежить від Міністерства охорони здоров’я України. Щодо фінансування, то обласна влада обіцяє допомогти. Вікторію Вагнер обрано Головою комісії з реорганізації залізничної лікарні. Вона розповідає про плани відносно нового лікувального закладу. Ця лікарня обслуговуватиме й населення мікрорайону, що було приписане до залізничної лікарні (це приблизно 11 тис. херсонців), але там отримуватимуть допомогу всі мешканці Херсонської області, які потребують особливого відновного лікування.
Для реабілітаційного центру необхідно придбати нове обладнання, навчити працювати з ним медиків, а це — великі кошти. Вікторія вже думала над цим питанням. Вона говорить, що є гранти для фінансування відповідних програм з реабілітації, але левова частка із забезпечення реабілітаційного закладу ляже на міський та обласний бюджети. Попередня домовленість із місцевою владою є. Добре, що влада розуміє всю важливість відкриття такого закладу в регіоні. Реабілітації в трьох напрямках — медичному, фізіологічному та психологічному — у Херсонській області потребують понад 1800 учасників бойових дій на Донбасі та кілька тисяч інвалідів і членів їх родин.
Зараз цей проект займає більшу частину часу Вікторії. Колись разом із чоловіком вони мріяли про такий реабілітаційний центр, де комплексну медико-психологічну допомогу отримуватимуть усі, кому вона необхідна, і в першу чергу люди із малозабезпечених сімей. Крім роботи над цим проектом Вікторія опікується родинами загиблих в АТО (це дуже важка робота, яка виснажує психологічно), займається ремонтом і забезпеченням медикаментами реанімобіля, що носить ім’я її чоловіка, а вдома на неї чекають чотирирічна донечка та трирічний синочок.
З дітьми допомагає мама Влада, але вечорами Вікторія не має ані хвилинки вільного часу. А зранку знову на роботу — треба вирішити безліч проблем людей, які втратили рідну людину і потребують допомоги — грошової, юридичної, реабілітаційної тощо. А ще — пробивати ідею створення лікарні відновного лікування, а це безкінечні наради, вивчення документів, зустрічі з людьми. І так щодня, у світі, де немає тієї єдиної людини, якій можна поскаржитися на втому.
Уже коли ми закінчили розмову, і я виключила диктофон, Вікторія розповіла мені про лист, який написав Влад. З її дозволу я розповім цю історію читачам. Вона знайшла його через рік, коли трохи вщух біль і вона змогла, нарешті, розібрати речі, що принесли з роботи Владислава. Там був конверт, адресований їй. На конверті дата — 12 березня 2014 року. Тобто ще не було кримського референдуму, ще не запалав Схід. У листі до дружини Влад писав, що відчуває: скоро почнеться війна, буде багато крові, він піде на ту війну, бо лікар і потрібно буде рятувати людей, і він відчуває, що загине… Він усе знав, і пішов на війну, яку бачив у своїх снах. Бо був мужньою людиною.
На одній з вулиць Херсона висять білборди з портретами тих, хто загинув, захищаючи Україну. На одному з них — фотографія Владислава Ковальова і напис: «Дякуємо за мужність, док!» А тепер сильною і мужньою треба бути Вікторії, бо в неї багато справ: виростити двох діточок і створити великий реабілітаційний центр, про який вони мріяли разом із Владом.
Ксенія КЕЛЄБЕРДА, спеціально для «ВЗ», м. Херсон
