Внутрішньолікарняні інфекції — ворог у тилу?

За оцінками експертів, перебування в лікарні завдає додаткової шкоди здоров’ю кожного десятого пацієнта. Особливо небезпечними щодо внутрішньолікарняної інфекції є хірургічні стаціонари, однак «підхопити» її можна й у звичайній амбулаторії чи санаторії. Що робити, аби, прийшовши на прийом до лікаря з однією хворобою, не вийти з двома, і чи можна захистити від подвійного удару самих медиків?

Світлана ДУДНИК, учений секретар ДУ «Український інститут стратегічних досліджень МОЗ України», кандидат медичних наук

Внутрішньолікарняні інфекції – вони повсюди?

Нині до ІПМД зараховують не лише ті інфекції, що приєднуються до основ­ного захворювання госпіталізованих пацієнтів, а й пов’язані з наданням інших видів медичної допомоги (в амбулаторно-поліклінічних, освітніх, санаторно-оздоровчих установах, зак­ладах соціального захисту населення, під час надання швидкої медичної допомоги, допомоги на дому тощо), а також випадки інфікування медичних працівників у результаті їх професійної діяльності.

За наполяганням ВООЗ, будь-яке клінічно виражене захворювання мікробного походження, що вражає хворого внаслідок звернення по медичну допомогою або ж госпіталізації (у тому числі й після виписування, незалежно від ступеня проявів симптомів), підлягає обліку і реєстрації. Це саме стосується і медичного персоналу, який інфікувався на робочому місці.

Поширеність ІПМД обумовлена переважно демографічними змінами (зростання чисельності осіб похилого віку), розширенням у популяції груп підвищеного ризику (людей із хронічними захворюваннями, інтоксикаціями, тих, хто вживає імунодепресанти, тощо), загальним зниженням неспецифічних захисних сил організму сучасної людини внаслідок її еволюційної неготовності до стрімких змін умов життя в епоху науково-технічної революції з її тіньовим боком — забрудненням навколишнього середовища, екологічною кризою, зміною способу життя (гіподинамією, стресами, нераціональним харчуванням).

Однак основними причинами розвитку внутрішньолікарняної інфекції визнано:

• формування госпітальних штамів мікроорганізмів з високою вірулентністю і множинною лікарською резистентністю до антибіотиків, які мають селективні переваги та високу стійкість до факторів навколишнього середовища (ультрафіолетового опромінення, висушування, дії дезінфекційних препаратів), — здатність до формування госпітальних штамів притаманна всім умовно-патогенним бактеріям;
• нераціональне використання антибіотиків і відсутність контролю за циркуляцією штамів із лікарською стійкістю;
• значну частоту носійства патогенної мікрофлори (наприклад, золотистого стафілокока) серед медичного персоналу (у середньому — 40%);
• створення великих лікарняних комплексів зі специфічною екологією — скупченістю у стаціонарах і поліклініках, особливостями їх контингенту (переважно ослаблені пацієнти), відносною замкнутістю приміщень (палати, процедурні кабінети тощо);
• порушення правил асептики й антисептики, відхилення від санітарно-гігієнічних норм для стаціонарів і поліклінік;
• наявність значної кількості пацієнтів, яких госпіталізують із нерозпізнаними інфекційними хворобами, носіїв стертих форм інфекцій;
• неподолані стереотипи клініцистів, які й досі розглядають більшість ІПМД (пневмонію, пієлонефрит, запальні захворювання шкіри, підшкірної жирової клітковини тощо) як неінфекційну патологію і своєчасно чи й зовсім не вживають необхідних профілактичних і протиепідемічних заходів.

Не останню роль у поширенні внут­рішньолікарняних інфекцій відіграє природний кругообіг умовно-патогенної мікрофлори за схемою «медичний персонал (або хворі) — зовнішнє середо­вище — медичний персонал (хворі)», що підтримує постійний епідемічний процес у закладах охорони здоров’я. Не менше значення мають медичні маніпуляції. Часто ІПМД виникають після оперативних втручань та інвазивних лікувальних і діагностичних процедур (наприклад, катетеризації вен і сечового міхура). Також робить свій внесок науково-технічний прогрес: у медицині дедалі ширше застосовують прилади й обладнання, які потребують особливих методів стерилізації. Тому ІПМД реєструють повсюдно, у вигляді спалахів або спорадичних випадків, у будь-яку пору року.

Практично кожен пацієнт чи медпрацівник може стати жертвою внутрішньолікарняних інфекцій, які мають високу контагіозність, широкий спектр збудників і різноманітні шляхи передачі. За даними ВООЗ, у середньому налічується близько 100 нозологічних форм ІПМД, збудниками яких є понад 300 видів мікроорганізмів.

Внутрішньолікарняні інфекції «роз’їдають» економіку

Навіть у розвинених країнах ІПМД виникають у 5-10% госпіталізованих, а у відділеннях інтенсивної терапії — у понад 25% хворих. Кожен 12-й летальний випадок у лікарнях — результат госпітальної інфекції. У країнах Європи щорічно реєструють близько 5 млн випадків ІПМД (46-93 на 1 тис. госпіталізацій, у відділеннях реанімації та інтенсивної терапії — 97-318 на 1 тис.). Зокрема, у Німеччині ІПМД виявляють приблизно у 3,5% пацієнтів, у Франції — у 7,6%, Швеції та Великій Британії — у близько 7 і 10% відповідно. У США документують майже 2 млн таких захворювань у стаціонарах, тобто 5% пацієнтів і 1% населення країни потерпають від госпітальних інфекцій. За даними експертів ВООЗ, у країнах, що розвиваються, цей показник у деяких випадках перевищує 40%!

ІПМД відтягують на себе кошти, які можна було б спрямувати на планові заходи з поліпшення здоров’я людей. Адже тривалість стаціонарного лікування таких хворих у країнах Європи збільшується щонайменше на 25 млн ліжко-днів на рік, що завдає збитків приблизно на 13-24 млн Євро, у США — 5-10 млрд дол., у Великій Британії — майже на 1 млрд фунтів стерлінгів у рік.

Згідно з даними ВООЗ хворі з ІПМД вимушені перебувати в стаціонарі у 2-3 рази довше, ніж такі самі пацієнти без ознак інфекції, у 3-4 рази зростає вартість їх лікування і у 5-7 разів — ризик летального наслідку. Усього в країнах Європи від ІПМД помирають 25 тис. осіб на рік. У цілому ж додаткове лікування, догляд, реабілітація таких хворих потребують не менше 13-24 млн Євро щороку. У США від інфекцій, спричинених різними штамами нозокоміальних мікроорганізмів, щороку помирають 99 тис. осіб при загальній кількості зареєстрованих випадків таких інфекцій в 1,7 млн випадків. У США на 1 хворого з лікарняною інфекцією у хірургічному стаціонарі додатково припадає 7,4 ліжко-дня. Матеріальний збиток від госпітальних інфекцій у цій країні становить 5-10 млрд доларів на рік. І це при тому, що значній частині ІПМД можна запобігти, зокрема у країнах, що розвиваються, — більше ніж у 40% випадків.

Позиція страуса

В Україні тривалий час проблему внут­рішньолікарняних інфекцій узагалі замовчували, випадки ІПМД приховували або ж їх практично не реєстрували — переважно фіксували спалахи захворювань, на які вже неможливо було не реагувати. Сьогодні мало що змінилося, офіційна статистика захворюваності внутрішньолікарняними інфекціями в нашій країні абсолютно не відображає реальної картини. Щороку реєструють лише декілька тисяч таких випадків, що не відповідає ні світовому рівню, ні загальному стану матеріально-технічного, лабораторного та медикаментозного забезпечення вітчизняних закладів охорони здоров’я. Так, за даними ДУ «Український центр з контролю й моніторингу захворюваності МОЗ України» у 2015 році зафіксовано приб­лизно 4,5 тис. випадків ІПМД, при цьому найбільше зареєстровано не там, де реально існують об’єктивні передумови для їх виникнення, а там, де краще налагодили систему відстеження. Тож на тлі статистики країн Європи та США Україна взагалі практично не має проблем з ІПМД! Хоча насправді ситуація катастрофічна. До того ж у країнах колишнього СРСР причиною ІПМД досі є післяін’єкційні ускладнення, яких у країнах Європи майже не трапляється. Також спеціальні вибіркові дослідження у зак­ладах охорони здоров’я України свідчать, що реальна кількість ІПМД у 50-100 разів вища за офіційно зареєстровану. Найпоширенішими є інфекції сфери хірургічного втручання, які у загальній структурі ІПМД становлять за різними даними від 40 до 60% (як зазначає ВООЗ, у розвинених країнах цей показник сягає 15-20%, у державах, що розвиваються, наближається до 30-60%, а у країнах СНД у середньому становить 35-45%).

Незважаючи на широке впровадження в клінічну практику великої кількості антибактеріальних препаратів, частка пацієнтів із гнійною хірургічною інфекцією — 35-40% хворих загального хірургічного профілю. Не зменшується і летальність при гнійній інфекції, яка, за даними різних авторів, коливається від 19 до 70%.

Спотворення статистики — наслідок відсутності злагодженої системи епідеміологічного контролю за ІПМД, який слід забезпечувати завдяки комплексу ефективних організаційних, профілактичних та протиепідемічних заходів.

Також багато наших медичних працівників не усвідомлюють глобальності проблеми внутрішньолікарняних інфекцій, вважаючи, що вона стосується винятково стаціонарів, або ж переконані, що причина біди — у «слабкому» пацієнті, а не в умовах їх лікарні. А оскільки ніхто не відстежує реальної ситуації, то й медичні працівники мають про вказану проблему віддалене уявлення, тому не знають, як на неї вплинути в умовах конкретного відділення, лікарні.

Профілактика внутрішньолікарняних інфекцій

Якщо хтось вбачає у подібному зак­лику іронію, нехай звернеться до Програми ВООЗ щодо забезпечення безпеки пацієнтів, де дотримання правил гігієни рук в установах охорони здоров’я визнано основним елементом цієї стратегії. Комплексна програма щодо гігієни рук уперше була впроваджена в університетських клініках Женеви, зав­дяки чому за п’ять років вдалося майже вдвічі знизити частоту ІПМД і рівень передачі метицилін-резистентного золотистого стафілококу (MRSA). При цьому традиційна техніка миття рук водою з милом була доповнена застосуванням спиртових антисептиків (їх почали використовувати майже в 5 разів більше). Ця програма стала основою для просування культури гігієни рук на глобальному рівні. Зокрема, застосування спиртових антисептиків та навчання медпрацівників правилам дотримання гігієни рук у лікарнях Англії й Уельсу дали унікальні результати: кожен фунт стерлінгів, вит­рачений на спиртовий антисептик, зекономив 9-20 фунтів стерлінгів за рахунок зниження вит­рат на тейкопланін (антибіотик, який використовують для лікування інфекцій, спричинених MRSA). Також аналіз ефективності кампанії «За чистоту рук» підтвердив, що програма була б економічно вигідною навіть у разі зниження рівня ІПМД лише на 0,1%. До речі, частка ІПМД, що виникають унаслідок недотримання правил антисептики рук, коливається в різних країнах від 30 до 80%.

Іще одна вимога — дотримання режиму стерилізації та дезінфекції медичного інструментарію, приладів, апаратури, оскільки останнім часом артифіціальний механізм передачі в поширенні внутрішньолікарняних інфекцій виходить на лідируючі позиції, та ще й приблизно 30% інвазивних втручань виконують без достатніх показань.

Медичні працівники повинні усвідомити, що ІПМД — це не лише проб­лема пацієнта, а й персональна загроза для всіх лікарів, медсестер і навіть немедичного персоналу. Тому МОЗ і професійні співтовариства мають просувати європейські рекомендації в цьому напрямку. Не так уже й складно запровадити їх у практику медичних закладів, розробити освітні програми для медпрацівників і, що найважливіше, — контролювати їх дотримання. Можливо, потрібно створити систему заохочення лікарень за надання звітів щодо ІПМД, оприлюднювати таку інформацію і хвалити не тих, хто «відрапортував» про псевдовідсутність інфекції, а тих, хто дійсно знижує рівень інфікування у своїй лікарні.

За нинішньої системи в кожному закладі охорони здоров’я України має бути створена комісія з профілактики внутрішньолікарняних інфекцій, повноваження якої поширюються на всі підрозділи і служби клініки. У своїй діяльності комісія повинна керуватися положенням, розробленим і затвердженим для кожного конкретного зак­ладу. Її основні завдання: прийняття рішень за результатами епідеміологічного аналізу, розробка програм і планів епідеміологічного нагляду, координація заходів з керівництвом; забезпечення взаємодії всіх служб стаціонару (відділення), а також взаємодія з органами, уповноваженими здійснювати державний санітарно-епідеміологічний нагляд. Однак існування таких комісій не гарантує належного результату за наявності фінансових проблем, а також відсутності чіткої системи епідеміологічного нагляду та контролю, адекватних дієвих механізмів збору даних щодо ІПМД, можливостей дос­лідження інфекцій, моніторингу тощо.

Де тонко, там і рветься

Доведено тісний зв’язок між рівнем розвитку країни та поширеністю ІПМД: в економічно стабільних державах значно менше випадків внутрішньолікарняної інфекції.

Ситуація в Україні ускладнюється також через брак фінансування для відповідного утримання закладів охорони здоров’я, тривалу трансформацію всієї системи медичної допомоги, недосконалість нормативно-правової та методичної бази в напрямку вирішення проблеми, відсутність чіткої системи епідемічного нагляду за ІПМД, достовірної реєстрації та моніторингу.

Щоправда, в нашій державі розроблено окремі нормативно-правові документи, які прямо або опосередковано регулюють певні аспекти, пов’язані з ІПМД, однак цього вкрай недостатньо. Тому на часі приведення нормативно-правових актів щодо ІПМД у відповідність до міжнародних вимог, удосконалення методичного забезпечення, документальної складової тощо. Наразі навіть чинні закони і кілька десятків наказів МОЗ України, котрі покликані регулювати ці питання, не узгоджені між собою, а частина з них узагалі застаріла. Та й умови, у яких функціонують наші медичні заклади, аж ніяк не сприяють приборканню внут­рішньолікарняних інфекцій. Ще у 2004 році відбулася колегія МОЗ України, на якій було розглянуто це питання і озвучено факти реєстрації грубих порушень протиепідемічного режиму в закладах охорони здоров’я, у тому числі й через їх недостатнє матеріально-технічне забезпечення. Як гадаєте, ситуація змінилася на краще?

У 2015 році фахівці Держсанепідслужби України здійснили перевірку понад 3 тис. лікувально-профілактичних закладів і встановили, що кількість лікарень, які перебувають у незадовільному санітарно-технічному стані, порівняно з 2013 та 2014 роками збільшилася майже вдвічі! Серед основних проблем названо відсутність капітальних і поточних ремонтів приміщень, частина яких узагалі перебуває в аварійному стані і не підлягає ремонту, а також адекватного очищення і знезараження стічних вод інфекційних лікарень (відділень). У сільській місцевості медичні заклади не забезпечені цент­ралізованими інженерними мережами, у тому числі через відключення електропостачання та відсутність палива. Дезінфекційне і стерилізаційне обладнання здебільшого зношене, технічно застаріле, тому часто виходить з ладу. Усе це не дає змоги належним чином забезпечити необхідний режим дезінфекції та стерилізації виробів медичного призначення і зумовлює ризик виникнення внутрішньолікарняних інфекції.

Не все так безнадійно?

Утім, управу на внутрішньолікарняні інфекції знайти можна, але лише за умови впровадження сучасної ефективної системи епідеміологічного нагляду та контролю, своєчасного здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів. Фахівці стверд­жують: половині випадків ІПМД можна запобігти, особливо це стосується країн, що розвиваються, де «резерв» таких можливостей не використовують повною мірою.

З метою комплексного підходу до профілактики внутрішньолікарняних інфекцій у багатьох країнах Західної Європи і США ще на початку 80-х років минулого століття були розроблені та реалізовані національні програми інфекційного контролю за внутрішньолікарними інфекціями, завдяки чому вдалося значно знизити їх частоту. До того ж усі зрозуміли, що впровадження таких програм дає змогу окупити витрати на їх фінансування вже протягом року. Ефективність інфекційного контролю на національному рівні залежить від координованих зусиль фахівців санітарно-епідеміологічної служби та закладів охорони здоров’я, кожен з яких має свою специфіку, тож і програма епідеміологічного нагляду в конкретній лікарні має бути адаптована до її особливостей. Добре було б, аби це врахували в нинішніх реформах.

Україні потрібно нарешті перейти на міжнародні стандарти профілактики інфекцій. Сучасні вимоги та рекомендації, якими нині керуються у світі, підготовлені різними професійними і науковими товариствами, засновані на доказовій медицині й обґрунтовані клінічними дослідженнями, до того ж їх кожні кілька років оновлюють. Нині одними з найновіших, визнаних в усьому світі, є національні рекомендації з профілактики ІПМД Великої Британії — epic3 (National Evidence-Based Guidelines for Preventing Healthcare-Associated Infections in NHS Hospitals in England). Однак в Україні їх до уваги не беруть, та й чинних процедур профілактики інфекцій практично не оновлюють.

За визначенням ВООЗ, епідеміологічний нагляд у закладі — це система збору, аналізу й інтерпретації даних про інфекції, пов’язані з наданням медичної допомоги, що передбачає періодичну звітність відносно зібраної інформації перед зацікавленими особами та групами. У переважній більшості країн відстеження ІПМД — це частина клінічної практики, там існують рекомендації або директиви, котрі вказують, який тип інфекції або мікроорганізмів потрібно контролювати і які звіти направляти в контро­люючі органи. До того ж інформація про рівень ІПМД у медичних закладах є абсолютно публічною, пацієнт може знайти її в інтернеті і вибрати безпечнішу в цьому плані лікарню.

Більшість медичних закладів Європи використовують системи контролю за окремими процедурами, наприклад, за введенням цент­ральних венозних катетерів і доглядом за ними. Такі системи сприяють ранньому виявленню інфекцій і встановленню їх причини та джерел. Останні тенденції в медичній практиці у Європі — запровадження контрольних листів для конкретних процедур та застосування правил Bundles of Care (покрокова інструкція з виконання конкретних процедур), що дало змогу значно знизити рівень ускладнень у пацієнтів. Контро­льні листи пропонують багато організацій, зокрема ВООЗ (хірургічний контрольний лист), CDC (контрольний список для запобігання розвитку сепсису) тощо, оскільки не може бути єдиної уніфікованої форми інфекційного контролю для всіх відділень і зак­ладів охорони здоров’я.

Розробка адаптованої програми епідеміологічного нагляду має бути суспільною справою епідеміолога і лікаря клінічної спеціальності, оскільки це елемент нагляду та моніторингу, а не інспекція. Тож високий рівень захворюваності ІПМД не може бути приводом для покарання медичних працівників. Передусім потрібно знайти «збій» у системі і відкоригувати її, бо мета — не захищатися, а гарантувати безпеку пацієнтів і персоналу.

Аби запровадити подібні програми в Україні, знову ж таки потрібно спочатку перейняти міжнародні стандарти (щодо удосконалення лабораторної діагностики, визначення випадку ІПМД різних нозологічних форм, епідеміологічного нагляду, протиепідемічних заходів, виявлення госпітальних штамів збудників ІПМД тощо). За даними дослідників США, завдяки ефективним програмам епідеміологічного нагляду можна запобігти виникненню третини всіх випадків ІПМД. Та навіть якщо вдасться зменшити їх кількість на 6%, витрати на програму окупляться. Найефективнішим підходом у боротьбі з ІПМД може бути система, що складається з епідеміологічного, бактеріологічного і клінічного моніторингу. Особливо важливо відстежувати захворюваність на ІПМД і смертність від них за допомогою ретроспективного й оперативного епідеміологічного аналізу, епідеміологічного обстеження, діагностики та оцінки ефективності проведених заходів.

Стрілочники чи потерпілі?

На жаль, медичний персонал зазвичай сприймають як джерело або фактор передачі внутрішньолікарняної інфекції, а під час епідеміологічного розслідування майже завжди «приз­начають» основним порушником протиепідемічного режиму. Дещиця правди в цьому є, однак медики першими потерпають від інфекцій «рідної» лікарні. На жаль, в Україні не проводять моніторингу й обов’язкової реєстрації випадків ІПМД серед медичних працівників. Під час досліджень професійних захворювань медичного персоналу зазвичай звертають увагу на «класичні» інфекції (у структурі професійної захворюваності домінують туберкульоз органів дихання і вірусні гепатити). Однак медичні працівники ризикують заразитися й інфекціями, зумовленими умовно-патогенними мікроорганізмами, які циркулюють у закладах охорони здоров’я. Цю проблему належним чином не досліджують. Умовно-патогенні мікроорганізми здатні спричинити такі нозологічні форми, як ГРІ, ангіна, фарингіт, гайморит, тонзиліт, пневмонія, цистит, пієлонефрит, інфекційний міокардит та інші хвороби, частка яких у структурі професійної захворюваності перевищує 90%. Але в Україні не розроблені параметри санітарно-епідеміологічного нагляду за ІПМД медичних працівників, як і система відповідних профілактичних та протиепідемічних заходів. Вона має передбачати застосування засобів імунопрофілактики для зниження захворюваності серед медичних працівників із порушенням імунного статусу, розробку уніфікованих критеріїв захворювання медичного працівника на ІПМД з урахуванням напрямку діяльності, порядок встановлення діагнозу «професійне захворювання» (докази епідеміологічних зв’язків з інфекційним хворим чи матеріалом, наявність умов, що сприяють внутрішньолікарняному зараженню, тощо).

На жаль, в Україні немає достовірної статистики професійної захворюваності медиків, тож і відповідних даних щодо внутрішньолікарняних інфекцій у них. Передусім це обумовлено недостатнім рівнем соціального та матеріального забезпечення професійної непрацездатності в державі, а також недосконалою системою страхування та виплат компенсацій з професійної непрацездатності фондами соціального захисту й страхування. Не останню роль відграє і страх медиків втратити роботу, а отже, й намагання приховати свої хвороби, несумісні з професійною діяльністю, чи вилікувати їх самотужки. Ще одна причина — формальне проведення медичних оглядів і складність процедури підтвердження професійної етіології захворювання у медиків. Отож, чоботар — без чобіт, а лікар — без здоров’я.

За даними ДУ «Інститут медицини праці НАМН України», рівень смертності медичних працівників віком до 50 років на 32% вищий, ніж у середньому по країні. Проте виявлення профзахворювань у них не перевищує 10% від загальної кількості. Зокрема, медики перебувають у групі підвищеного ризику зараження гемоконтактними інфекціями. У світі офіційно задокументовано професійне зараження ВІЛ-інфекцією 350 медичних працівників, натомість випадків захворюваності на вірусні гепатити В і С серед них — десятки тисяч. Однак Україна знову йде «не в ногу». Зокрема, з 2006 року спостерігається стійка тенденція до зменшення кількості випадків та зниження рівня професійної захворюваності медиків, що не корелює ані зі світовою статистикою, ані з вітчизняними умовами їх праці (у 2006 році цей показник становив 0,74 на 10 тис. працюючих, у 2015 році — 0,31!). Цікаво, що таке «покращення» збіглося в часі з ліквідацією санітарно-епідеміологічної служби, передачею її функцій різним структурам, знищенням системи санепіднагляду за умовами праці на законодавчому рівні.

Ризики зростають

Останнім часом боротьбу з внутрішньолікарняними інфекціями ускладнює їх стійкість до антибіотиків. Мультирезистентні інфекції перетворюються на справжню загрозу людст­ва. Доведено, що багато стійких мікроорганізмів «народжуються» і нарощують свою стійкість саме в установах охорони здоров’я. Так, MRSA спочатку з’явився в кількох клініках, а вже через деякий час його виявили в багатьох лікувальних установах по всьому світу, нині деякі його штами вільно «гуляють» за межами лікарень, чатуючи на нові жертви. Поширенню резистентних бактерій сприяє переведення пацієнтів з палати в палату або ж в інші лікарні. Медичні туристи «розвозять» їх по всьому світу, який не встигає рахувати економічні збитки від ІПМД з антимікробною резистентністю (АМР). Зокрема, у країнах ЄС такі витрати щорічно оцінюють щонайменше в 1,5 млрд Євро.

Пропонують різні шляхи боротьби з цією «стихією». Наприклад, ізолювати пацієнтів, інфікованих бактеріями з АМР, і використовувати особливі запобіжні заходи під час контакту з ними. Однак не в усіх лікарнях (особливо у країнах, що розвиваються) є для цього необхідні умови. В якості альтернативи пропонують «сортувати» хворих з однаковою інфекцією в окремих зонах або палатах, інвестувавши додаткові кошти в інфраструктуру приміщень-ізоляторів. У Нідерландах та деяких інших країнах Європи успішно реалізували програму поєднання ізоляції пацієнтів і скринінгу у групах високого та низького ризику. Обов’язковим компонентом має бути епідеміологічне спостереження за ІПМД й обмін інформацією в рамках мереж на національному та регіональному рівнях.

Особливі надії покладають на інновації. Тому у світі зростають інвестиції в наукові дослідження й програми, спрямовані на посилення профілактики та контролю інфекцій і нагляду за застосуванням антибіотиків. Утім, в очікуванні дива від учених уряди вдаються до більш приземлених кроків, наприклад, розробляють національні програми та мережі з профілактики й контролю інфекцій, причому деякі з них вже довели свою ефективність. Національні стратегії зазвичай передбачають визначення цільових показників щодо зниження рівня інфекцій, внесення відповідних змін до законодавства, акредитацію, інспекцію з боку «груп удосконалення», а також різні види перевірок і надання зворотного зв’язку. У деяких країнах впроваджено санкції за невиконання приписів стратегій, зокрема з лікарні стягується оплата за лікування пацієнта, який став жертвою ІПМД у її стінах, до того ж може бути накладено штраф чи й закрито певне відділення або службу. В інших — обрали методику «пряника», тобто внесли елементи профілактики та контролю інфекцій у правила акредитації лікарень. У США наявність такої програми є обов’язковою умовою акредитації. У Франції та деяких країнах Європи всі заклади охорони здоров’я мають сформувати комітет з профілактики та контролю інфекцій, який відповідає за розробку і впровадження такої програми. У Бразилії всі установи охорони здоров’я зобов’язані забезпечити медиків спиртовими антисептиками для рук. Китай опублікував директиву, згідно з якою на кожні 200-250 ліжко-місць передбачено одного медичного працівника, відповідального за нагляд і контроль за інфекціями. У Німеччині пішли ще далі: у 2011 році набув чинності спеціальний закон про профілактику інфекцій, оскільки запроваджена там система фінансування клініко-статистичних груп не поліпшила ситуації з АМР. У разі застосування гонорарного методу оплати медики також не дуже зацікавлені у скороченні рівня передачі інфекцій в установах охорони здоров’я, адже будь-які додаткові діагностичні процедури, як і лікування пацієнтів, забезпечують дохід надавачу медичних послуг.

Бар’єри буде подолано?

Ефективній боротьбі з внутрішньолікарняними інфекціями заважає чимало факторів, передусім пов’язаних з фінансовим забезпеченням закладів: недостатньо високий рівень розвитку інфраструктури і обмежений доступ до необхідних матеріалів, незадовільний стан будівель лікарень, дефіцит кадрів, відсутність сучасних систем подачі чистої води та об’єктів для проведення достовірних мікробіологічних досліджень. Ще однією серйозною проблемою для багатьох країн є дефіцит кваліфікованих кадрів, адже профілактика та контроль інфекцій лише недавно були включені до переліку клінічних дисциплін медичних вишів, і тому жоден напрямок клінічної медицини не несе чіткої відповідальності за цю сферу (коли відповідальні всі — вважай, що ніхто).

Зрештою, Україні також настав час усвідомити: ефективність протидії внутрішньолікарняним інфекціям залежить від своєчасних і якісних протиепідемічних заходів, які можуть бути результативними лише в разі проведення всебічного моніторингу за епідемічними процесами, що важливо для керування системою і прийняття управлінських рішень.

Також слід зазначити: ефективність такої системи багато в чому залежить від координації зусиль із фахівцями санітарно-епідеміологічних служб, але в Україні цю інституцію ліквідовано. Нині її функції забезпечують Міністерство охорони здоров’я, Державна служба з питань праці та Держпродспоживслужба. Чи впораються вони із цим завданням, покаже час. Однак інфекції не чекатимуть, тож боротьба з ними — доволі динамічний процес, система епідемічного нагляду та контролю повинна постійно змінюватися, адаптуючись до нових досягнень медичної науки і викликів. А останніх в Україні — хоч відбавляй.