Не хочеться нарікати на колег, але сьогодні все частіше у ЗМІ медик зі швидкої — чомусь негативний персонаж фільму жахів, який навмисне не врятував комусь життя, не надав вчасно допомоги або взагалі приїхав на виклик напідпитку. І всі ці «блокбастери» закінчуються трагедіями — хворий у реанімації, став інвалідом, помер… Ніхто не наголошує, що це радше винятки, аніж правило. Ніхто не підраховує кількість врятованих медиками швидкої життів — завдяки їх професійності й відповідальності та всупереч обставинам і фінансуванню.
250-300 викликів на добу — такі цифри зафіксовані в журналі викликів Черкаської станції екстреної медичної допомоги. Зазвичай на зміні працюють 15-17 бригад (замість необхідних 29). Та, незважаючи на таке навантаження, медики КУ «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської обласної ради» іноді творять справжні дива.
«Коли надаєш допомогу, думаєш лише, як врятувати людину»
Людмила Приймак
«Виклик надійшов 26 травня о 19:00. Диспетчеру повідомили, що в районі черкаської дамби потонув 5-річний хлопчик. Наша реанімаційна бригада прибула на місце виклику за 4 хвилини. Коли ми з фельдшерами Олександром Осмаковським та Сергієм Темненком приїхали на місце події, дитина перебувала в термінальному стані. Дихання, свідомість і серцева діяльність були відсутні, зіниці максимально розширені. Ми відразу розпочали серцево-легеневу реанімацію: зовнішній масаж серця, штучну вентиляцію, медикаментозну підтримку у вигляді введення адреналіну», — згадує лікар медицини невідкладних станів Черкаської станції швидкої допомоги Людмила Приймак.
Минали хвилина за хвилиною та, на жаль, стан маленького Богдана не покращувався. Але медики продовжували робити все можливе задля порятунку хлопчика.
Вдалося дізнатися, що 5-річний Богдан відпочивав з ріднею на пляжі. На якийсь час він зник з поля зору, і батьки побачили його вже непритомним у воді. Тато витягнув сина, намагався привести його до тями і попросив оточуючих викликати швидку.
«Відтак ми навіть не знали, скільки хлопчик перебував у такому стані до нашого приїзду. Та, незважаючи на те що дитина не подавала ознак життя, ми вперто продовжували реанімаційні дії. Чітких нормативів, на якій хвилині за такої ситуації медики швидкої можуть припинити реанімацію, немає. Тут спрацювали професійна інтуїція і шалене бажання допомогти», — продовжує Людмила Іванівна.
Лише на 48-й хвилині реанімації вдалося запустити стійкий синусовий ритм. Але дихання так і не з’явилося, зіниці залишалися максимально розширеними, що свідчило: мозок постраждав.
«І це зрозуміло — майже годину в дитини не було серцевої діяльності. Ми швидко госпіталізували хлопчика в реанімацію Черкаської обласної дитячої лікарні, і боротьбу за життя маленького Богданчика продовжили вже фахівці цього закладу», — пригадує лікарка.
Вона також зауважила, що в таких випадках неможливо переоцінити підтримку колег. Тоді на допомогу їм під’їхала ще одна фельдшерська бригада, яка перебувала неподалік. На місце події прибув і директор КУ «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської обласної ради» Ігор Фесун, котрий допомагав вирішувати організаційні питання, викликав поліцію, попередив медичний заклад про госпіталізацію дитини. Поліцейські обмежили рух автотранспорту на дамбі, а потім супроводжували машину ЕМД до обласної лікарні. Адже кожна хвилина, без перебільшення, була на вагу золота.
«Завдяки злагодженій роботі всіх служб ми дуже швидко дісталися до реанімації, де на нас уже чекали. Поліція «розчищала» дорогу, щоб ми швидше доїхали. Це було дуже важливо, оскільки хлопчик перебував на штучній вентиляції, бо дихання тоді ще не відновилося», — говорить Людмила Приймак.
Родичі та свідки були в розпачі, що зрозуміло. Але Людмила Іванівна вдячна рідним хлопчика, які не заважали медикам надавати допомогу.
«Знаєте, часто в подібних ситуаціях роботу ускладнюють родичі потерпілого. Дехто в стані афекту заважає надавати допомогу, кричить на медиків. Інші наввипередки радять, що нам робити, хоча самі до прибуття швидкої чомусь не змогли надати навіть першої допомоги», — зазначає лікарка.
Вона розповіла, що, як правило, люди до приїзду лікарів екстреної медичної допомоги самостійно не проводять реанімаційних заходів, лише у 3% випадків потерпілий отримує якусь елементарну домедичну допомогу.
«Нині мало хто з населення знає, як надавати першу домедичну допомогу. А 5-7 хвилин до приїзду швидкої інколи коштують людині життя. Натомість навколо місця події десятки «глядачів», які знімають на телефони, засікають час доїзду швидкої, але… не допомагають потерпілому. На жаль, нині питанню домедичної підготовки на рівні держави приділяють мало уваги. Немає відповідної соціальної реклами, не проводять навчання на підприємствах, у навчальних закладах», — констатує Людмила Іванівна.
А злагоджені та правильні дії — це врятоване життя. Цього разу дитяче. Сьогодні маленький Богданчик вийшов із коми третього рівня (перебуває в комі другого рівня). У нього відновилося дихання, звузилися зіниці. Людмила Іванівна провідує його, коли буває в обласній дитячій лікарні.
«Дитину ще підтримують на штучній вентиляції легень, бо через судоми, набряк мозку вводили відповідні препарати. Але загалом динаміка позитивна», — лікарка налаштована оптимістично.
Людмила Приймак працює на станції швидкої, а нині — екстреної медичної допомоги вже 23 роки. За цей час на її змінах було чимало складних випадків, усіх уже й не згадати.
«Колись нам вдалося «запустити» жінку з інфарктом міокарда на 70-й хвилині реанімації. А от дитячих реанімацій за мою практику було дві. Перший випадок, коли в місячної дитини сталася раптова смерть, і ми її повернули. Другий — цей 5-річний хлопчик», — згадує вона.
Вважається, що ця реанімаційна бригада Черкаської станції працює в дещо комфортніших умовах, ніж інші. Адже їх автомобіль, хоч і старенький, проте оснащений усім необхідним — апаратами штучної вентиляції легень, інтубації трахеї тощо. Медикаментами також завжди забезпечені.
«У нас зазвичай трапляється близько 10 викликів на 12-годинну зміну. Але із впровадженням медичної реформи роботи додалося. На жаль, нині сімейні лікарі мають право не ходити на виклики, тож населення все частіше телефонує на швидку. Тому за зміну може бути 70-80% непрофільних викликів, які взагалі-то повинні обслуговувати сімейні лікарі. Щоразу переживаєш, аби вчасно потрапити на екстрений виклик чи на ДТП, бо ти в цей час… міряєш тиск бабусі», — переймається медик.
Часто доводиться надавати паліативну допомогу, бо до таких хворих, як не прикро, більше ніхто не приходить. А от медики екстреної медичної допомоги безплатно і швидко приїдуть, обстежать, виконають необхідні призначення, зроблять уколи тощо. Така собі «поліклініка на колесах», зауважує Людмила Іванівна. До цього всього нерідко доводиться забирати осіб у стані алкогольного сп’яніння чи безхатченків і везти їх до притулку.
«Робота медика швидкої дуже емоційна, адже кожен виклик — це стрес, трагедія, — ділиться сокровенним лікарка. — До того ж ще й небезпечна, бо часто навіть не знаємо, до кого їдемо. На кримінальні виклики приїжджаємо раніше за поліцію. Особливо небезпечні виклики до ресторанів чи барів, оскільки в таких місцях люди часто бувають напідпитку або під дією наркотиків, що спричиняє додаткову агресію. При цьому в штаті станції більше жінок, оскільки чоловіки не дуже хочуть працювати на швидкій за мізерну зарплату у 2800-2900 грн. Мої рідні часто нарікають на мою складну, небезпечну, але низькооплачувану роботу. Але я її люблю. Люди, котрі зневажливо ставляться до своєї праці, у нас не затримуються».
Терміновий виклик перервав нашу розмову із Людмилою Приймак. Натомість вдалося поспілкуватися з виконувачкою обов’язків старшого лікаря Черкаської станції екстреної медичної допомоги Ольгою Пономаренко, яка 15 років відпрацювала в бригаді. Незважаючи на те що співрозмовниця — представник керівного складу, про специфіку роботи медиків швидкої вдалося почути без прикрас.
«Ми – не перевізники, ми працюємо на результат»
Ольга Пономаренко
«Інколи нас називають перевізниками. Мене це дуже ображає, адже ми рятуємо людські життя. Наша допомога надзвичайно важлива. Ми приїжджаємо на складні ДТП, рятуємо потопельників, людей із ножовими пораненнями, при ускладненнях певних хвороб тощо. Важливо надати вчасну допомогу під час інфаркту чи інсульту, коли вирішується питання життя і смерті, інвалідизації чи повного одужання пацієнта.
Ми працюємо за новітніми протоколами, вводимо сучасні препарати. У стаціонар привозимо пацієнта, вже підготовленого до спеціального кардіологічного обстеження й оперативного втручання. Саме медики швидкої вводять тромболітики й інші ліки, які дають можливість лікарям кардіологічного та нейросудинного центрів діяти швидко. У нас не вистачає лікарів, але наші фельдшери — висококваліфіковані спеціалісти, котрі теж усе це знають і вміють. Тож які ми перевізники?» — обурюється Ольга Пономаренко.
Нагадую про те, що реформа МОЗ передбачала заміну фельдшерів швидкої парамедиками, які мають надавати домедичну допомогу.
«Дехто вважає, що цим покращать роботу нашої служби. Я хочу наголосити: функції фельдшера і парамедика докорінно відрізняються. Адже фельдшер може встановити діагноз і призначити лікування, а парамедик має лише навички з надання екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі. Він не вміє і не може встановлювати діагноз і надавати медичну допомогу — на відміну від наших фельдшерів. Це дійсно перевізники, головне завдання яких — доправити потерпілого живим до лікарні. То як це покращить роботу швидкої? Чи підвищить якість надання медичної допомоги пацієнтам, чи сприятиме зростанню зарплат наших фахівців, чи поліпшить умови праці?» — розмірковує лікарка.
Вона наголошує: робота медика швидкої складна, постійно доводиться працювати в стресових умовах. Статистика свідчить, що смертність серед лікарів цієї професії — на другому місці після хірургів. Звикнути до стресової ситуації практично не вдається, адже кожен випадок специфічний. До того ж інколи трапляються ситуації, коли стрес медики отримують, іще не діставшись до пацієнта.
Найбільше їй запам’ятався випадок, коли вони разом із фельдшером приїхали на виклик, а в дверях їх зустрів чоловік із… пістолетом у руках і почав погрожувати, що всіх перестріляє. У його дружини піднявся тиск, стався неускладнений гіпертонічний криз. А чоловіку здалося, ніби швидка довго не їхала.
«Я йому сказала: «Можете стріляти, але хто тоді надаватиме допомогу вашій дружині?» Зовні виглядала спокійною, але в душі… Ми тоді пережили такий стрес!» — пригадує Ольга Пономаренко.
Незважаючи на цей неприємний інцидент, до пацієнтки медики поставилися уважно й турботливо, втім, як і до всіх інших. Близько 45 хвилин надавали їй допомогу. Жінка попросила пробачити чоловіка за його поведінку.
«Одразу після цього приїхали на інший виклик, а там чоловік із палицею бігає і кричить: «Ось ці нікчеми приїхали, не зрозуміло, де лазили!» Отака вдячність. Ми, лікарі, — теж люди і теж буваємо втомлені, але не зганяємо на пацієнтах свою злість. На швидкій працюють лише ті, хто дуже любить свою роботу», — додає Ольга Володимирівна.
Кадри і транспорт – найболючіші проблеми ЕМД
Ігор Фесун, директор КУ «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської обласної ради»Через низьку заробітну плату працівники звільняються, а знайти їм заміну важко. Багато медиків у пошуках кращої долі їдуть на роботу за кордон. А як їх утримати, коли в нас вони працюють за мінімальну заробітну плату? І водій, і фельдшер, і лікар, і санітар отримують практично однаково. Різниця в зарплаті у 200-300 грн — не більше. А відповідальність же не порівняти!
Проблема забезпечення належної роботи служби ЕМД пов’язана ще й із транспортом. Так, бригадам доводиться виїжджати на стареньких швидких: 70% машин працюють по 10-15 років, а є авто, яким уже понад 20 років. Подекуди в селах ще їздять УАЗи. Всього в області працюють 130 автомобілів, більшу частину яких необхідно замінити. Не так давно з ініціативи Черкаської ОДА на умовах співфінансування обласного та районних бюджетів вдалося закупили 8 машин, а цього року служба завдяки меценатам отримала один автомобіль швидкої допомоги класу «В» на базі автомобіля Peugeot Boxer.
Однак не лише в моторах і швидкості машин проблема. На старих УАЗах і «Газелях» немає відповідного обладнання, зокрема не вистачає 40 дефібриляторів, 80 кисневих інгаляторів тощо. Загалом треба приблизно 20 млн грн, аби закупити устаткування, життєво необхідне пацієнтам, адже найнаполегливіші реанімаційні заходи без цього «озброєння» можуть зійти нанівець.
Державне фінансування — украй недостатнє, тому основні сподівання покладаємо на місцеву владу. Так, торік з обласного бюджету було додатково виділено 10 млн грн. Саме із цих коштів вдалося трохи збільшити зарплату нашим працівникам, інакше люди вже всі розбіглися б. Ремонт автопарку, заміну «резини» теж дофінансовує область. Якби не ця допомога, ми давно вже припинили б роботу, бо просто не втрималися б на плаву. Але, попри всі наші зусилля, нам постійно встромляють палиці в колеса. Наприклад, уже рік просимо, аби МОЗ передало на баланс нашої установи старі машини санепідстанції, які хочуть… порізати на металобрухт. Ми хоча б якісь деталі повибирали б для ремонту швидких. Проте чиновники вважають, що на металобрухт краще, ніж віддати нам…
Нам у приклад ставлять роботу парамедиків за кордоном. Я хотів би посадити такого фахівця на наш старий УАЗ без обладнання й апаратури і побачити, чи далеко він на ньому заїде і яку допомогу зможе надати. Ми ж рятуємо людські життя радше не завдяки належному забезпеченню й підтримці, а всупереч обставинам. Однак це наша робота, і ми виконуємо її на совість.
Інна Хімічук, спеціально для «ВЗ»
Чітко написано! Нажаль , наші депутати оцінюють людське життя в розмірі нашої зарплати!