Доктор медичних наук, професор, Народний герой України, Заслужений лікар України Всеволод Стеблюк більше відомий у військовому середовищі як док із позивним «Айболіт», що наприкінці літа 2014-го на старенькому евакуаційному автомобілі «Жужа» вивіз з іловайського «коридору смерті» понад 87 поранених бійців. Через два роки після тих страшних подій він отримав одну з найвищих державних нагород України — орден «Свободи».
Всеволод Стеблюк, заступник начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи, кавалер ордена «Народний герой України», Заслужений лікар України, доктор медичних наук, професорВЗ Багато втратили своїх під час виходу з Іловайська?
— Усього 10 із 80 — давалися взнаки і підготовка (ми наполовину були бійцями спецпідрозділів МВС, багато з нас пройшли миротворчі місії і мали навички тактичної медицини), й укомплектованість аптечками. В інших підрозділах втрати були набагато більшими, особливо у військових частинах ЗСУ, де бійці мали лише по перев’язувальному пакету і джгуту, й до того ж не вміли ними користуватися. Загалом те пекельне літо 2014 року оголило проблеми нашої військової медицини практично на всіх ланках.
ВЗ Які саме?
— По-перше, у 2010 році знищили єдину навчальну медичну роту з підготовки санітарних інструкторів. Це була загальна тенденція до скорочення кадрів у ЗСУ, у тому числі й у медичній службі. Тоді скоротили посади санітарних інструкторів у військовій ланці, а також єдиний навчальний підрозділ, де їх готували. Відповідно, ми не мали ані фахівців, ані навчених людей. Це призвело до того, що на початок війни майже ніхто не міг правильно накласти джгут, а тому масовані втрати в таких операціях, як Іловайська, були зумовлені смертями від кровотечі. На жаль, ця проблема і досі залишається актуальною — ми намагаємося навчати, але виникають певні труднощі в медичній підготовці. І якщо у ЗСУ нам вдалося повністю змінити систему медичиної підготовки і забезпечення, то в добровольчих підрозділах на передовій ще трапляються такі випадки. Наприклад, минулого літа один відомий боєць загинув через те, що не зумів правильно накласти собі джгут.
По-друге, не було аптечок. Уперше у 2014 році ми отримали аптечки, укомплектовані за стандартами НАТО, які дають змогу ефективно надавати само- та взаємодопомогу, від волонтерів, а не від офіційних структур.
По-третє, структура медичних рот на початок війни не могла задовольнити всі потреби, крім того, неправильно розпорядилися наявними силами та засобами. Як саме? Медичні роти й окремих фахівців кинули на передову: хірурги та анестезіологи сиділи в окопах, замість того, щоб надавати бійцям реальну допомогу в мобільних шпиталях (щоправда, вони на початок війни, як, напевно, й інші військові фонди, були дуже зношені. Пам’ятаю, зокрема намети в польовому шпиталі, через які можна було спостерігати зіркове небо). Проте, незважаючи ні на що, військові лікарі все ж надавали кваліфіковану медичну допомогу, оперували бійців «у полі». Зокрема Андрій Верба, нинішній керівник медичної служби Міністерства оборони України, уперше в польових умовах під обстрілами виконав лапаротомію. Після нього такі операції «у полі» почали робити й інші військові лікарі.
По-четверте, не була відпрацьована тактика хірургічного лікування. На сьогодні ми вже чітко знаємо етапність відповідно до досвіду і сучасних стандартів: стабілізація, демедж-контроль (хірургія контролю ушкодження, а не реконструктивна), евакуація, а потім — усі реконструктивні операції в стаціонарних шпиталях, у багатопрофільних лікувальних закладах. Тоді ж майже все робили на місцях завдячуючи героїзму й професіоналізму медиків.
І по-п’яте, не була налагоджена система евакуації. Проблема дуже велика, адже від своєчасного потрапляння пораненого на операційний стіл залежить, виживе він чи ні.
ВЗ Що змінилося (якщо змінилося) за три роки війни?
— Увесь цей досвід враховано. Як говорять, стандарти військової медицини пишуться кров’ю. Ми свою військову медицину в Україні саме на цій крові й відроджували. З 2015 року почалося становлення української військової медицини, завдяки чому зараз маємо одну з найефективніших систем у Європі. Чому? Бо врахували досвід війни, і тепер уже в нас вчаться натівські колеги. Зокрема незабаром у Києві відбудеться міжнародна військово-медична конференція, у якій візьмуть участь представники медичних служб збройних сил США та європейських країн — партнерів по НАТО. Сьогодні нас уже сприймають як рівноправних партнерів у військовій медицині.
Якщо порівнювати із країнами пострадянського простору, то ми маємо найбільший досвід в організації медичного забезпечення під час ведення оборонної війни. Зокрема у вересні 2015 року на базі навчального центру Сухопутних військ ми створили новий підрозділ — навчально-медичну роту. За цей час у ній підготовлено понад 1 тис. санітарних інструкторів і близько 1,5 тис. стрільців-санітарів, але зараз над нею нависла загроза скорочення — на догоду так званим медичним реформам у ЗСУ, які треба «відпрацьовувати».
ВЗ У вас теж реформи? А хто керує процесом?
— При ЗСУ існує Рада реформ, при ній — медична комісія, у якій купка дилетантів намагається реформувати військову медицину. Причому більшість із них не мають навіть медичної освіти, а половина — й закінченої вищої. Так от, на догоду створенню Навчального центру тактичної медицини Збройних сил України, на який виділені кошти (і їх треба відробляти, як і зарплати «реформаторам», що сидять на цих грантах), розгорнули широкомасштабну інформаційну кампанію. Мовляв, створили Центр, отже, навчально-медична рота вже не потрібна — скоротити. А цього робити не можна, адже в роті вже давно навчають за стандартами НАТО. Крім того, рівень знань наших випускників настільки високий, що вони можуть виконувати обов’язки керівників медичних служб батальйонів і бригад під час ротацій та демобілізацій.
Інформація для оцінки: за два роки діяльності навчальної медичної роти відбулося 10 випусків за повним курсом. Це, як я зазначав, — понад 1 тис. санітарних інструкторів. А ще — військова підготовка медичних сестер, санітарів для госпіталів, медичних рот ЗСУ. У роті постійно перебували на навчанні понад 100 курсантів (а в періоди мобілізації — до 200 одночасно). При цьому штат постійного складу — командування й інструктори — близько 30 осіб. І це дійсно професіонали!
У Навчальному центрі, який розрахований на 205 курсантів, перший набір становив 69, а випустилися — 30. Тобто майже половина відсіялися чи втекли. Командно-інструкторського складу в Центрі — 75 осіб: укомплектованість становить лише 20%. І постає питання: на що витрачено такі гроші, навіщо руйнується добре працююча система?
ВЗ Чому АТО навчила військову медицину?
— Створено госпітальні бази, тобто військова медицина використовує цивільні лікувальні заклади, які розташовані на відстані близько 20 км, а то й менше від передової. У таких лікарнях групи цивільних медиків підсилені військовими, і вони виконують роль стабілізаційних пунктів.
Також максимально наближені й налагоджені всі засоби та способи евакуації. По-перше, аеромобільна — вертольоти і посадкові майданчики розташовані майже біля всіх стабілізаційних пунктів.
По-друге, немає проблем з автомобільною евакуацією. З упевненістю можу сказати: на сьогодні правило «золотої години» виконується. Було дуже багато нарікань, що для автомобільної евакуації й досі використовують волонтерські бригади. І це правда. Ми дуже вдячні волонтерам за те, що вони допомагають з евакуацією поранених, але це не означає, що цим питанням не займається Міністерство оборони України.
По-третє, розроблені й зараз проходять бойові випробування гусеничний МТ-ЛБ С — санітарний транспортер, який створений для евакуації з переднього краю, та санітарний автомобіль Богдан-2251 на основі позашляховика Great Wall Vingle 5. Для української військової медицини це прорив, оскільки ми фактично не мали свого евакуаційного транспорту і застосовували російські УАЗики.
По-четверте, уже відпрацьовані медичні стандарти аеромобільної евакуації. Зокрема в нас для цього використовують літаки АН-26 Vita та пристосований транспортний.
По-п’яте, відпрацьовано евакуацію залізничним транспортом. За договором із ПАТ «Укрзалізниця» та ДП «Українська швидкісна залізнична компанія» вивозимо поранених із Константинівки, Сєвєродонецька, Краматорська.
ВЗ У грудні 2014 року вас призначили помічником міністра оборони України з медичного напрямку та реабілітації. Чому ви звільнилися?
— Я перейшов із посади помічника заступника міністра оборони на посаду заступника начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи. Я все ж таки професор, доктор наук, науковець і педагог. Треба було зі зброєю в руках захищати країну — пішов на фронт, треба було почати реформи — пішов у Міністерство оборони України, а нині необхідно займатися освітою, підготовкою кадрів і військово-медичною наукою.
Підготовка військових лікарів — надзвичайно важлива справа! Зокрема цього року ми набрали в Українську військово-медичну академію 142 слухача. Це випускники медичних університетів, які вирішили обрати шлях військового лікаря. Уперше нам вдалося домогтися того, що літню практику бажаючі могли пройти в зоні АТО у мобільних шпиталях. Крім того, що намагаємося відстояти створену нами навчально-медичну роту, займаємося й питанням підготовки фельдшерів на базі училищ і коледжів. Також прагнемо максимально наблизити програми навчання до вимог часу. Для цього треба обробляти великі масиви інформації, проводити наукові клінічні дослідження. Ми зокрема консультуємо всіх бажаючих із контузією, і займаємося її лікуванням уже майже рік. Є певні здобутки: розробили пам’ятку для бійців, де розказано, як поводитися в разі отримання контузії, клінічні настанови з нейротравми, медико-психологічної реабілітації, об’їхали всю зону АТО з лекціями і заняттями за цими методичними рекомендаціями. Зараз займаємося питаннями медико-психологічної реабілітації цієї категорії пацієнтів, так само співпрацюючи із Центром травмотерапії «Повернення».
ВЗ В одному зі своїх блогів за 2015 рік ви розвінчували міфи військової медицини: мовляв, не так у нас все погано із тактичною медициною, у бійців є аптечки, у зоні АТО забезпечені евакуаційним транспортом, не така страшна ситуація з гепатитом С, як нам про це розповідають… Минув рік. Міфів побільшало чи, навпаки, вони зникають?
— Зараз, на мою думку, суспільство в переважній більшості втомилося від того, що відбувається. Тут триває абсолютно мирне життя. Багато військових, які повернулися, знаходять себе в інших напрямках діяльності. Я нових міфів не чув. Ми зробили все, щоб не було причин для їх появи. З тим же гепатитом С — зараз є сучасні препарати, які дають змогу ефективно лікувати таких хворих, не тими програмами з інтерферонами, а іншими, що абсолютно безкоштовно діють на базі обласних центрів. Створення цих програм — заслуга наших медичних фахівців, зокрема професора Ольги Голубовської, яка надзвичайно багато зробила для того, аби це стало доступним.
Нині більше лякає невизначеність стосовно реформ, які пропонує МОЗ. Люди не розуміють, а їм ніхто не пояснює. От знищили інститут позаштатних спеціалістів МОЗ, а хто візьме на себе відповідальність за поточну та перспективну діяльність галузі? Вони були лідерами, до яких можна було достукатися, які збирали всю інформацію, аналізували стан роботи в галузі, планували її розвиток. Запропоноване створення експертних рад оптимізму не викликає…
ВЗ В одному з інтерв’ю ви зізналися, що через півтора року після Іловайська на собі відчули дію посттравматичного синдрому. Як вам вдалося справитися з ним?
— У мене через півтора року, у когось — пізніше, в інших — раніше. Думаю, він мене наздогнав, бо я виснажився. Я довго тримався, а потім… Щоб вийти із цього стану, довелося три місяці приймати спеціальні препарати. Тому я на власному досвіді переконався, наскільки важливий розвиток системи медико-психологічної реабілітації, адже вчасно надана психологічна і психіатрична допомога може врятувати людське життя, повернути ветерана в суспільство.
ВЗ А як у нашій державі взагалі налагоджена система реабілітаційної допомоги учасникам бойових дій? Ви бачите реальні зміни в цій галузі, чи вони декларуються лише на папері?
— В Україні система реабілітації створюється заново. На зміну санаторно-курортному лікуванню повинна прийти дієва система реабілітації, заснована на функціональному підході. Наразі ми тільки маємо рекомендацію МОЗ переходити на Міжнародну класифікацію функціонування та обмеження здоров’я (ICF), а офіційного перекладу документа немає. Потрібно готувати кадри лікарів фізичної та реабілітаційної медицини, фізичних терапевтів, ерготерапевтів. Однієї сподвижницької діяльності ГО «Українське товариство фізичної та реабілітаційної медицини» замало, потрібна державна допомога.
Щодо медико-психологічної реабілітації ветеранів, то тут на перший план виходять проблеми сімейного мікросоціуму. Сімейні дисгармонії, які були до початку війни, після повернення звідти (додайте ще посттравматичний стресовий розлад) загострюються, і людей просто прориває. І це, можливо, не найгірше, що могло статися в такій ситуації. Війна нікого не робить кращим, але і гіршим не робить. Вона просто змінює людину. Ми матимемо проблеми із соціальною адаптацією ветеранів, і займатися цим треба дуже серйозно. У першу чергу варто зосередити увагу на родинній реабілітації. Чому? Бо на сьогодні пропонується лише реабілітація учасників АТО. Їх збирають у санаторіях, де вони починають згадувати пережите, і як наслідок — повторна ретравматизація. Знову ж таки з’являються алкоголь, наркотики… Мали місце випадки, коли поліція затримувала ветерана АТО, хорошого хлопця, з марихуаною. Питають: «Навіщо тобі стільки? Ти ж стільки не викуриш?» Відповідає: «Везу хлопцям, вони проходять психологічну реабілітацію, попросили». Це нормально? Хіба такою повинна бути психологічна реабілітація?
Реабілітація має бути родинною, а в нас держава на це поки що коштів не виділяє. Зараз є спроби створити перший Центр психологічної реабілітації родинного типу в ЗСУ на військово-спортивній базі «Тисовець» у Карпатах. Із цим нам допомагає Психологічна кризова служба ГО «Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій». Уже навіть розробили відповідну програму. Реабілітація такого типу спрямована на гармонізацію відносин у сім’ї та навколишньому соціумі. Родини спілкуються між собою, діти граються, разом виконують психологічні вправи, тести тощо.
Нам просто необхідно почати роботу в цьому напрямку, оскільки йде четвертий рік війни. Увесь цей час родини перебувають у стані хронічного стресу, агресія накопичується.
ВЗ Нещодавно ви презентували книгу «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта». Про що вона і чим зумовлено її написання?
— Хотілося залишити ці спогади: чим далі від подій, тим менше зберігається в пам’яті деталей, які можуть бути важливими. Зберегти спогади про товаришів, яких уже з нами немає, про події, проаналізувати, що сталося. Мені сподобалося, як письменник і видавець В. Капранов на презентації сказав: «Згадайте, скільки художніх книг написано про Революцію на граніті. Одна — більше немає. Про Помаранчеву революцію? Немає. Про Революцію Гідності? Немає». Те, що зараз з’являються такі книжки про цю війну, фільми — це надзвичайно важливо. Мистецтво зберігає спогади, дух епохи набагато краще, ніж суха статистика.
Розмовляла Тетяна КОЛІСНИК, «ВЗ»
