Законодавство України гарантує медичним працівникам чимало професійних і соціальних прав. На жаль, частина з них залишаються на папері. А от порушення цих прав — не рідкість. Та чи не найбільша проблема — неспроможність їх відстояти з боку медиків. Чи повинні вони це робити самостійно? Хто є справжнім помічником лікаря у цій нелегкій справі? Про це — наша розмова з адвокатом, кандидатом юридичних наук, директором Інституту медичного і фармацевтичного права та біоетики Академії адвокатури України, заступником Голови Громадської Ради МОЗ України, президентом ВГО «Українська медико-правова асоціація», членом Ради директорів Всесвітньої асоціації медичного права Радмилою ГРЕВЦОВОЮ.
ВЗ Варто нагадати лікарю: які права він має?
— Закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи) містить окрему статтю, яка передбачає професійні права та пільги медичних працівників. Серед них: право на заняття медичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації; право на підвищення кваліфікації та перепідготовку у відповідних закладах та установах не рідше одного разу на п’ять років; право на належні умови професійної діяльності; право на обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди життю і здоров’ю медичного працівника у зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків у передбачених законодавством випадках; право на вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності та ін. Слід звернути особливу увагу на ще одне право, передбачене статтею 78 Основ, — право на судовий захист професійної честі та гідності медика. Окрім того, відповідно до зазначеної статті медичному працівникові надається чимало пільг. Наприклад, у встановлених законодавством випадках він має право на скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку, пільгові умови пенсійного забезпечення, пільгове надання житла та забезпечення телефоном тощо. Слід також відзначити, що права лікарів передбачені або випливають із норм законодавства, які регулюють відносини щодо надання медичної допомоги. Так, наприклад, згідно зі статтею 34 Основ лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. І, безперечно, лікар користується всіма іншими правами, які законодавство надає людині і громадянинові.
ВЗ З яких причин найчастіше порушуються права медичних працівників?
— На жаль, узагальнень статистичної інформації щодо порушень прав медичних працівників на разі — обмаль. Проте багато лікарів можуть пригадати такі випадки зі свого професійного досвіду. Причин, які призводять до порушень прав медиків, чимало. Серед них і недофінансування галузі охорони здоров’я, від якого вона потерпає вже багато років, і відсутність чітких законодавчих механізмів реалізації деяких прав, через яку ці права нерідко видаються декларативними. Не можна не згадати і про загалом недостатньо високий рівень правової культури громадян, який час від часу проявляється у випадках, коли громадянин стає пацієнтом, тобто вступає у взаємодію із системою охорони здоров’я та її працівниками. Не сприяє покращенню ситуації і штучне протиставлення прав та інтересів пацієнтів, з одного боку, і медичних працівників — з іншого, яке нерідко спостерігається у виступах окремих осіб чи публікаціях і сюжетах у засобах масової інформації. Я не говорю про необхідність інформування громадськості про кричущі випадки порушень прав пацієнта — це беззаперечно. Але при цьому не можна вдаватися до невиправданих узагальнень і кидати тінь на усю медичну професію. Також однією з умов, яка сприяє порушенню прав лікарів, є і недостатнє знання своїх прав самими лікарями, і відсутність вкоріненої традиції відстоювати свої права за допомогою юридичних засобів.
ВЗ Куди слід звертатися лікареві у таких випадках?
— На практичних семінарах із правових питань, які, починаючи з 1999 року, мені доводилося проводити для лікарів, я завжди раджу те, що лікарі радять своїм пацієнтам: «Не займатися самолікуванням». Тільки у даному випадку йдеться про «юридичні захворювання». Отже, коли у лікаря виникають підстави вважати, що порушено його права, медику слід насамперед звернутися до юриста. Фахівець у галузі права зможе дати правильну юридичну оцінку ситуації і якщо він дійде висновку, що дійсно мало місце порушення прав медичного працівника, порадить найбільш ефективний засіб юридичного захисту його прав. Це може бути, наприклад, звернення до правоохоронних органів чи до суду.
Варто відзначити, що захист прав медичних працівників і закладів охорони здоров’я має свою специфіку, особливо коли йдеться про захист прав у справах, пов’язаних із наданням лікарем медичної допомоги пацієнту. Найбільш ефективно це можуть зробити юристи, які спеціалізуються у медичному праві, розуміють характер медичної професії. Зараз ця сфера юридичної практики привертає все більше уваги юристів, вони все частіше виявляють бажання у ній спеціалізуватися, а відтак є сподівання на те, що покращиться і якість правової допомоги, на яку можуть розраховувати медичні працівники та заклади. Так, наприклад, в Академії адвокатури України, окрім постійних семінарів для адвокатів з питань медичного права, проводяться сертифікатні програми підвищення кваліфікації у цій галузі. Нещодавно мені довелося читати лекцію з питань юридичної відповідальності за правопорушення у сфері охорони здоров’я для суддів, які підвищували свою кваліфікацію у Вищій школі суддів України. Було приємно спостерігати, що вони все краще розуміють потребу захисту прав не тільки пацієнтів, а й медичних працівників.
Останнім часом усе більш популярними стають альтернативні способи врегулювання спорів, наприклад, медіація, коли професійно підготовлений посередник допомагає сторонам конфлікту (скажімо, медичному працівнику і пацієнту) порозумітися та самим знайти варіант вирішення конфліктної ситуації, який враховуватиме інтереси обох сторін.
Необхідно відзначити і позитивну роль у захисті прав медичних працівників профспілок і фахових громадських організацій.
ВЗ Чи робиться щось для того, аби підвищити рівень захищеності прав лікарів?
— Безперечно. Певних зусиль докладає і держава, і професійна громадськість. Тут необхідно відзначити зусилля щодо реформування системи охорони здоров’я, спрямовані в тому числі на стимулювання праці медичних працівників, встановлення залежності розміру винагороди від якості роботи лікаря тощо. Звісно, не завжди все відбувається швидко і гладко, але є головне: розуміння необхідності відходу від «зрівнялівки», запровадження надбавок за якість та інтенсивність роботи, забезпечення житлом, зокрема за рахунок програм місцевих стимулів, що фінансуються місцевими бюджетами. Позитивним є і розуміння ролі медичної громадськості у процесах, пов’язаних зі зростанням якості медичної допомоги.
Проте для розв’язання проблем галузі та її працівників необхідні інституційні зміни. Однією з таких змін має стати запровадження лікарського самоврядування. Медико-правова громадськість уже давно звертала на це увагу. Про це йшлося у резолюціях трьох всеукраїнських конгресів із медичного права, біоетики і соціальної політики, які відбулися у Києві у 2007, 2011 та 2012 роках. Зараз необхідно визначатися з моделлю лікарського самоврядування — національна асоціація з обов’язковим членством у ній всіх лікарів або саморегулівні організації. За кордоном вони є ефективним інструментом самоорганізації лікарів, розв’язання багатьох питань, пов’язаних зі здійсненням професійної діяльності, участі у контролі за якістю медичних послуг і врешті-решт захисту прав лікарів.
Але є чимало такого, що можна зробити на «мікрорівні», не чекаючи змін законодавства. У першу чергу йдеться про медико-правову освіту, підвищення кваліфікації лікарів, аналіз та узагальнення практики захисту прав лікарів тощо. У цьому плані надзвичайно позитивним є об’єднання зусиль медичної і юридичної громадськості. Наприклад, Всеукраїнська громадська організація «Українська медико-правова асоціація», створена у 2006 році як національна асоціація з медичного права, у партнерстві з Всеукраїнським лікарським товариством, іншими громадськими організаціями та вищими навчальними закладами за час свого існування провела десятки семінарів та круглих столів, на яких лікарі отримали змогу більше дізнатися про свої права, обов’язки, відповідальність та юридичні засоби захисту. Адже, попри недосконалість чинного законодавства, воно надає і лікареві, і пацієнту чимало засобів захисту своїх прав. Головне — знати їх і вміти правильно ними користуватися, враховувати досвід розв’язання наявних правових проблем і запобігати виникненню юридичних помилок. Про те, як це робити, йтиметься, зокрема, на Міжнародній науково-практичній конференції «Захист прав медичних і фармацевтичних працівників як запорука захищеності прав пацієнтів», котра відбудеться 26-27 квітня 2013 року в м. Києві. І, безперечно, одним із важливих чинників підвищення рівня захищеності прав лікарів є співпраця держави, лікарських асоціацій, організацій пацієнтів, науки та юридичного співтовариства.
ВЗ Хто є організатором цієї конференції і які питання обговорюватимуться?
— Організатор — Академія адвокатури України. На заході планується приділити особливу увагу питанням удосконалення законодавчого визначення прав та обов’язків медичних і фармацевтичних працівників, правовим проблемам оцінки якості медичної допомоги та медичних послуг; юридичним аспектам проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, клінічних випробувань лікарських засобів, зокрема захисту прав дослідників; страхуванню професійної відповідальності медичних і фармацевтичних працівників та багатьом іншим цікавим і актуальним питанням. Адже останнім часом проблемам захисту прав пацієнтів приділяють достатньо уваги. І це цілком справедливо. Водночас захищеність професійних і соціальних прав медичних і фармацевтичних працівників, яка є важливою умовою належного виконання ними своїх професійних обов’язків, а відтак і дотримання прав пацієнтів, опинялася у фокусі уваги медико-правової громадськості значно рідше. Ця конференція покликана заповнити існуючу прогалину.
Наталія ВИШНЕВСЬКА, для «ВЗ»
