Тисячі наукових робіт, статей, доповідей, повідомлень у ЗМІ містять посилання «за даними епідеміологічних досліджень», яке одразу робить цифри, наведені нижче, серйозними і вагомими. Саме на підставі результатів епідеміологічних досліджень формується державна політика щодо збереження здоров’я населення. Логічно, що зміни у загальній структурі захворюваності повинні знаходити відображення у методах вивчення епідемічної ситуації. Про те, як це реалізується на практиці, спеціалісти говорили у рамках науково-практичної конференції з міжнародною участю «Епідеміологічні дослідження в клінічній медицині: досягнення та перспективи», що відбулася в Харкові.
Тонкощі науки
До речі, основними змінами у картині здоров’я українське населення зобов’язане саме епідеміологічним дослідженням. Адже прогрес класичної епідеміології, яка відкрила закономірності поширення більшості збудників, методи їх вивчення і боротьби з ними, призвів до того, що проблеми інфекційних хвороб відійшли на 5-6 місця, у той час як на перший план вийшли онкологія, хвороби обміну, алергійні захворювання тощо. Звичайно, нові пріоритети вимагають інших методів дослідження з метою визначення причин і планування заходів для профілактики й боротьби з цими патологіями.
На Заході вже сьогодні епідеміологія сприймається як наука популяційна, а не лише пов’язана з інфекційними хворобами. У більш вузькому значенні використовується термін «інфекційний контроль». Тож, прийшов час змінитися й вітчизняній епідеміології.
«Чітка система епідеміологічного нагляду ґрунтується на аналізі встановлення особливостей і закономірностей проявів будь-якої інфекції на всіх рівнях епідемічного процесу, який ми вивчаємо від низів, а саме від характеристики збудника і його взаємодії з організмом людини на екосистемному рівні. Враховуючи це, ми запропонували при епідеміологічному оцінюванні використовувати новий показник — «індекс клінічної тяжкості хвороби». У процесі проведення аналізу захворюваності, порівняння та узагальнення результатів за ознакою тяжкості клінічного перебігу виникає необхідність порівнювати показники клінічної тяжкості однієї й тієї ж хвороби у різних груп населення (за віком, статтю, професією, місцем проживання, у щеплених/нещеплених, за дією різних чинників)», — розповіла Тамара Романенко, професор кафедри інфекційних хвороб епідеміології Донецького національного медичного університету ім. М. Горького, доктор медичних наук, доцент.
Доповідач нагадала, що сьогодні для епідеміологічного оцінювання використовуються показники «легка форма», «середньої тяжкості», «тяжка форма» хвороби. Але вони не дають можливості виявити якусь закономірність. З метою розв’язання цієї проблеми і був запропонований новий показник, що вираховується за формулою:
ІКТ = 1 – (Л/С – Т/С), де
ІКТ — індекс клінічної тяжкості;
Л — відсоток легких форм хвороби у клінічній структурі захворілих;
С — відсоток форм середньої тяжкості;
Т — відсоток тяжких форм.
Наведену формулу апробовано на прикладі оцінки тяжкості кашлюкової інфекції, і це дало змогу виявити сучасні закономірності у клініці кашлюку.
Кашлюк активно поширюється у світі, щорічно реєструється близько 1 млн хворих, із них 340 тис. помирають (переважно діти). В Україні рівень захворюваності в останнє десятиріччя теж має тенденцію до зростання. «Для розробки необхідних заходів потрібно виявити групу ризику. ІКТ довів, що у більш дорослому віці клінічна картина кашлюку є легшою, значення індексу клінічної тяжкості зменшується. У дорослих індекс — 0,41, у дітей — 1,13», — розповіла Т. Романенко.
Мікроорганізми на сімейному столі
Зміни в епідеміологічних дослідженнях відбуваються сьогодні не лише на рівні концепції, але й у самій методології їх проведення.
Таїсія Петренко, доцент кафедри гігієни та епідеміології Харківської медичної академії післядипломної освіти, розповіла про сучасні методи розслідування спалахів хвороб харчового і водного походження.
Згідно з визначенням ВООЗ, хвороби харчового і водного походження — це захворювання, спричинені патогенними мікроорганізмами або їх токсинами у результаті потрапляння до організму з харчовими продуктами/стравами чи водою.
Часто їх не вивчають і не розшифровують, і при несвоєчасному проведенні необхідних заходів виникає загроза швидкого, іноді міждержавного розповсюдження.
«На формування епідемічної ситуації впливають, зокрема, такі соціальні чинники, як глобалізація торгівлі харчовими продуктами, споживання харчових продуктів, що приготовлені не вдома, зростання внутрішньо- і позадержавної міграції населення. Вплинути на ці причини складно, і при сучасному розвитку комунікації, взаємозалежності і спілкуванні між країнами занесення будь-яких інфекційних хвороб є скоріше закономірністю, а не випадковістю», — пояснила Т. Петренко. Вона підкреслила: чим раніше проведено комплекс заходів із розслідування причин виникнення спалаху, тим швидше вдасться встановити джерело або чинник передачі патогену і тим ефективнішими будуть заходи щодо ліквідації осередку інфекції та запобігання інфікуванню осіб, яким загрожує зараження.
Основні етапи епідеміологічного розслідування спалаху захворювання включають:
- встановлення факту наявності спалаху в процесі проведення епідеміологічної діагностики;
- розробку стандартного визначення «випадок захворювання, що спричинив спалах»;
- інформацію, яка характеризує спалах;
- оцінку проявів епідемічного процесу (опис спалаху в часі, просторі і серед груп населення);
- розробку попередніх і робочих гіпотез про причини виникнення спалаху;
- перевірку гіпотез на достовірність;
- організацію проведення протиепідемічних заходів, спрямованих на ліквідацію спалаху, виявлення і нейтралізацію джерела інфекції або фактора передання та запобігання захворюванням людей, що знаходяться під загрозою зараження;
- підготовку повідомлення про результати розслідування спалаху.
«Зазвичай на практиці успішне розслідування епідеміологічного неблагополуччя являє собою значні труднощі. Як наслідок, результати розслідування та висновки про причини виникнення спалахів захворювання часто непереконливі, а їх достовірність і об’єктивність викликають сумнів. Тому практичне застосування перерахованих вище методів дозволить поліпшити роботу з розшифровки епідеміологічного неблагополуччя населення», — вважає Т. Петренко.
Кір та довкілля — зв’язок існує?
Як і раніше, увагу сучасної науки привертає взаємозв’язок між факторами довкілля та поширеними інфекційними хворобами. Зокрема, зацікавленість у вчених викликає кір. Відомо, що рік тому за змінами у структурі захворюваності на кір уся країна слідкувала, як за зведеннями з фронту. Тож, Анжеліка Мохамед, співробітник кафедри клінічної лабораторної діагностики Харківської медичної академії післядипломної освіти, презентувала епідеміологічне дослідження з цього приводу.
За її словами, в Україні до 2010 р. планувалося довести показник захворюваності на кір менш ніж 1 на 100 тис. населення, а до 2015 р. зупинити місцеву передачу вірусу кору. Проте у реальності не тільки не вдалося знизити цей показник, але й спостерігалося його зростання у 2012 р. майже у 10 разів.
«Вважається, що насамперед це пов’язано з низьким охопленням українців щепленням — у 2012 р. цей показник склав 70-80%, а достатнім рівнем вважається 95% і більше. Але у 2006 р. був спалах захворюваності на кір при достатньо високому рівні охоплення щепленням. Щоб встановити причини ускладнення епідемічної ситуації, ми провели дослідження у Харківській, Луганській, Кіровоградській, Сумській, Полтавській і Рівненській областях», — розповіла А. Мохамед.
За її словами, в Україні приблизно 60% територій характеризуються значним забрудненням довкілля. Близько 1,70% — територія екологічного лиха. Здебільшого населення проживає у несприятливих, а певна частина — у небезпечних екологічних умовах. Тому визначити екологічно чисті або забруднені адміністративні території для проведення дослідження практично неможливо. На сході країни забруднення у повітря вносять більше стаціонарні джерела, а на заході — більше пересувні.
«У роботі ми використовували матеріали головних управлінь Держсанепідслужби України, завдяки яким проводили аналіз захворюваності на кір у визначених областях за 1985-2013 рр., враховуючи також охоплення щепленнями у цих областях за визначений період. Ми брали до уваги як теоретичні, так і фактичні темпи зростання захворюваності, і не в усіх областях ці величини співпадали, що, зокрема, говорить про недостовірну реєстрацію всіх випадків кору», — відмітила доповідач.
Згідно з результатами дослідження, у Кіровоградській, Полтавській і Рівненській областях розмах показників захворюваності на кір був майже удвічі вищий, ніж у Харківській, Сумській і Луганській областях, що може свідчити про дію в цих регіонах випадкових чинників, які стали причиною стихійного характеру поширення кору.
«Безумовно, рівень захворюваності контрольованими інфекціями залежить від якості й ефективності імунопрофілактики населення, що у свою чергу пов’язано з організацією проведення профілактичних щеплень у конкретній області. Проте зворотній середній кореляційний зв’язок був встановлений тільки в Харківській і Сумській областях. Соціальний фактор (щільність населення) чинить найбільший вплив на поширення кору, про що говорять результати кореляційного аналізу», — представила дані А. Мохамед.
У Кіровоградській, Полтавській і Харківській областях встановлений середньої сили прямий зв’язок між захворюваністю і щільністю населення, а в Луганській і Сумській — виявлений сильний прямий взаємозв’язок.
У всіх досліджених областях, окрім Сумської, встановлена пряма залежність від стаціонарних джерел забруднення. А у Сумській області — залежність рівня захворюваності на кір від пересувних джерел пилу, оксиду азоту та оксиду вуглеводу.
«Таким чином, дослідження є підтвердженням гіпотези про можливий вплив забруднення атмосферного повітря і соціальних факторів, але не є доказом причинно-наслідкового зв’язку з ними», — підсумувала А. Мохамед.
Пріоритетним завданням епідеміології залишається контроль масових інфекцій-«убивць». Серед них особливу увагу спеціалістів привертає тандем СНІД–туберкульоз.
Ольга Шевченко, завідувач кафедри фтизіатрії і пульмонології Харківського національного медичного університету, доктор медичних наук, поділилася даними про епідемічну ситуацію з ВІЛ-асоційованого туберкульозу в Україні. Цифри дуже тривожні: відомо, що наприкінці 2010 р. у світі нараховувалося 34 млн ВІЛ-інфікованих людей. У Східній Європі і Середній Азії смертність, пов’язана зі СНІДом, з 2001 р. зросла більше ніж в 11 разів (із 7,8 тис. до 90 тис. випадків).
Ризик виникнення туберкульозу у ВІЛ-негативних пацієнтів, інфікованих мікобактерією туберкульозу, — 5-10% протягом усього життя, а у ВІЛ-інфікованих — 10% на рік.
Туберкульоз серед хворих на ВІЛ-інфекцію у Західній Європі реєструється у 22%, а у Східній — у 52% випадків.
Отже, сьогодні епідеміологія займається не лише зупиненням «добрих знайомих» — грипу, кору, кашлюку тощо. Серед її завдань — розв’язання проблем неінфекційних хвороб та соціально значущих інфекцій, таких як ВІЛ/СНІД, гепатит В, туберкульоз. І слід визнати: якими б словесними візерунками не була оформлена проблема, у сухому залишку — завжди дані епідеміологічних досліджень,які говорять краще за всі промови.
Марина ЧІБІСОВА, для «ВЗ
