Система медичної освіти в Україні ввійшла в етап реформ. Куди рухатися — питання, що породжує багато дискусій. Досвід країн світу — різноманітний. Про особливості навчання студентів-медиків у США розповів колишній професор Тернопільського НМУ, нині — асоційований професор кафедри біомедичних наук Університету Огайо (США) Юрій Сливка.
ВЗ Потрапити на викладацьку роботу до США — мрія багатьох. Однак не всім це до снаги. Як вам вдалося стати викладачем престижного американського вишу?
Юрій СЛИВКА, асоційований професор кафедри біомедичних наук Університету Огайо (США)— Після закінчення свого часу Тернопільського медінституту тривалий час працював на кафедрах терапії. Коли ж захистив докторську, то з’явилася ідея поїхати за кордон. Сподівався здобути новий досвід у якійсь іноземній лабораторії. Саме тоді трапилася можливість попрацювати в США у статусі visiting professor Університету Міннесоти. Через рік роботи за контрактом я вирішив залишитися в Америці, відтак знайшлося відповідне місце в штаті Огайо. Пропрацював там чотири роки, займаючись «чистою» наукою.
Спочатку ми проводили дослідження на грантові кошти, а коли вони закінчилася, то мені запропонували викладацьку діяльність. Пізніше за конкурсом обійняв посаду викладача медичної морфології медичного факультету Університету Огайо.
ВЗ Чим структура здобуття вищої медичної освіти у США відрізняється від української?
— Найперша відмінність полягає в тому, що людина, яка вирішила присвятити себе медицині, одразу на медичний факультет вступити не може. Спочатку вона повинна пройти чотирирічне навчання в університеті, щоб отримати рівень бакалавра, скажімо, з біології. Це так звана загальнобіологічна освіта.
Про вступ-2021 в Україні дізнавайтеся: Держзамовлення на лікарів щороку скорочуються, недобори залишаються. Яким буде вступ-2021?
Загальна назва такого курсу – «премедікал». Людина отримує знання з фізіології, анатомії, біохімії, фізики, хімії, тобто базових дисциплін, які забезпечують певний рівень підготовки.
Зауважу, що не всі студенти, які завершили курс «премедікал», можуть продовжити навчання, бо не кожен здатний подолати наступний етап. А він доволі непростий — потрібно скласти кваліфікаційний іспит в онлайн-режимі, набравши певну кількість балів, а згодом пройти співбесіду.
Під час співбесіди кожен з екзаменаторів, звісно, умовно, запитує себе: «А чи хотів би я мати такого лікаря?». Тож абітурієнт повинен проявити неабияку зацікавленість у медицині, та ще й подати так званий послужний список. Хтось для цього працює волонтером у лікарні, деякі стають помічниками лікарів у шпиталях, багато молоді їде до африканських чи латиноамериканських країн у складі доброчинних місій, де бере участь у соціально значущих проєктах медичного спрямування.
Можливо, комусь може здатися, що це така «відбувальщина», аби показати свої заслуги перед комісією, але насправді, це дуже чудовий фільтр для відбору найкращих, тих, хто насправді вирішив присвятити своє життя медицині. Із них виходять надзвичайно мотивовані, добре підготовлені студенти, бо вони зробили свідомий вибір.
Згодом усі, хто витримав ці випробування, ідуть навчатися до нас. Це вже так званий курс медікaл, який теж триває чотири роки.
Два роки тому ми перейшли на нову програму навчання, де в центрі уваги — завжди пацієнт. Такі вимоги висувають до нас лікарні. Ми намагаємося подавати максимально клінічно орієнтований матеріал. Головну увагу приділяємо самостійній роботі — надаємо відео, додаткові матеріали, тож на заняття студенти приходять підготовленими. Приблизно 15% матеріалу потребують роз’яснень викладача, а решту студенти освоюють самі. Такий підхід я вважаю найкращим.
Більше про освіту: Якість медичної освіти: що потрібно, аби український диплом лікаря цінували у світі?
ВЗ А в чому полягають особливості навчальної програми?
— Перші два роки студенти вивчають базові дисципліни: анатомію, фізіологію, біохімію, але вже з пропедевтикою, тобто демонстрацією клінічних випадків, оглядом пацієнтів, роботою в стаціонарах чи амбулаторіях сімейної медицини.
Наступні два — їдуть на ротації до клінік. Наш університет асоційований із 25 шпиталями Огайо, де власне й проходять ротації студенти, а також є одним із трьох навчальних закладів, медична база яких — Cleveland Clinic Foundation. Це один із найпрестижніших і передових шпиталів США та світу. Деякі абітурієнти до нас вступають заради того, аби потрапити на ротацію саме у Cleveland Clinic.
Інтеграція з клінікою розпочинається з перших днів навчання. Взагалі ж кожен навчальний тиждень ми розглядаємо одного пацієнта з якоюсь нозологією. Для цього використовуємо так звану блочну систему — окремо вивчаємо, до прикладу, серцево-судинну систему чи травний тракт, але обов’язково з клінічним «супроводом». Навчаємо так, аби студенти знали не тільки анатомічні особливості, а і клінічне значення органів і систем. Скажімо, якщо ми вивчаємо опорно-руховий апарат, то обов’язково розповідаємо про різні види переломів та відповідно, які м’язи зміщують частини кісток, які структури ушкоджуються при певному переломі.
Програмою передбачено вісім занять з ультразвукової анатомії, які входять до циклу анатомії. Університет придбав ультразвукові апарати, які ми активно використовуємо, студенти оглядають серце, легені, основні суглоби, черевну порожнину тощо. Зрозуміло, це не заняття з діагностики, але завдяки цьому студенти бачать, який вигляд мають на ультразвуку внутрішні органи. Використовуємо рентгензнімки, матеріали комп’ютерної томографії, МРТ-зображення, співпрацюємо з радіологами.
Якщо вивчаємо певну систему організму, то робимо це комплексно, враховуючи всі аспекти — анатомічний, фізіологічний, фармакологічний, основи клініки, але, звісно, на рівні пропедевтики.
До речі, клінічний досвід, здобутий ще в Україні, став мені у великій пригоді під час викладацької діяльності.
ВЗ Як організована діяльність кафедри, на якій ви працюєте?
— Розпочну з «вивіски». Наша кафедра має назву біомедичних наук і об’єднує всі теоретичні підрозділи — фізіології, анатомії, гістології, хімії, фармакології — в один конгломерат, до складу якого входить ще кілька наукових інститутів. Сам медичний факультет базується в трьох великих кампусах, і в кожному з них є філіали нашої кафедри. До речі, наша є найбільшою в Огайо. Щороку конкурс у нас — 14–15 осіб на місце, а на перший курс набираємо 250 осіб. Основний кампус розташований в місті Афіни, дочірні — у Клівленді, і ще один кампус — у столиці Огайо Колумбусі.
Працівники кафедри працюють заради науки, а не інтриг. Є певна конкуренція, але вона професійна, яка спонукає вченого до нових висот.
Вважаю, що мені дуже пощастило, бо працюю на одній кафедрі з такими науковими світилами, як професор Джон Копчик, відомий дослідженнями гормону росту. Він винайшов наразі єдиний у світі препарат, який використовують у лікуванні акромегалії (сомаверт). Щорічно університет отримує 5–6 мільйонів доларів від фармацевтичних компаній за це відкриття.
Але команда Джона Копчика пішла далі, створивши генетично модифікованих мишей, у яких продукція гормону росту зведена фактично до мінімуму. Ті тварини, у яких рівень цього гормону зменшився до 18%, виявилися дуже живучими. Якщо зазвичай експериментальні тварини живуть два роки, то ці п’ять. Це відкриття навіть внесене в Книгу рекордів Гіннеса як найтриваліше життя експериментальних тварин.
Наша професорка Соня Наджар відкрила два гени, які регулюють метаболізм глюкози в печінці та відповідальні за розвиток інсулінорезистентності. Її команда бере участь у низці проєктів. Наприклад, зараз вони вивчають, як ці гени впливають на розвиток жирової дистрофії печінки.
Серед відомих науковців нашого департаменту — Феліція Новак, яка запросила мене у свій проєкт. Свого часу вона відкрила ген PORF-2, спочатку в гіпоталамусі, пізніше — в інших органах і тканинах. Він є одним із генів, що контролюють загибель клітин та справляють виражений проапоптичний ефект.
Ми створили експериментальну модель генетично модифікованих мишей, у яких цей ген виключений для того, аби досліджувати апоптоз в центральній нервовій системі. Ген відкритий років двадцять тому, але наразі ним знову зацікавилися науковці з багатьох країн, зокрема й Китаю, бо виникла гіпотеза щодо його впливу на розвиток нейродегенеративних захворювань.
Дослідження триває два роки, але наразі через пандемію обмежили доступ до лабораторій, скоротили персонал, відтак продуктивність роботи лабораторії різко знизилася.
У структурі кафедри функціонує Інститут тропічної медицини. Його науковці проводять багато досліджень у Латинській Америці. Приміром, вивчають хворобу Шагаса — трансмісивне паразитарне інфекційне захворювання людини та тварин, що спричиняє інвалідність і погано піддається лікуванню. Вчені нашої кафедри під керівництвом доктора Маріо Гріжалва виявили, що деякі види трипаносом мають статеве розмноження. Це відкриття суттєво змінює традиційні підходи до лікування.
Інститут має сучасну масштабну інфраструктуру в Еквадорі, де науковці займаються дослідженнями у співпраці з урядом країни.
Взагалі ж на нашій кафедрі працює більше ста науковців. Одні вчені займаються дослідницькою діяльністю, другі — наукою й одночасно викладають, треті — лише викладацькою роботою, як власне і я. Хоча свого часу впродовж багатьох років був учасником низки дослідницьких проєктів. Зокрема, ми вивчали, як набуте ожиріння батьків впливає на метаболічний статус дітей. Створена нами експериментальна модель увійшлa до трійки кращих робіт з ендокринології. Про це навіть писала Ассошіейтед Прес та інші інформаційні агенції.
ВЗ Наші вчені тільки мріють про такі успіхи.
— Так, інколи мені доводиться чути: це ж Америка, там такі можливості! Мені здається, що наші вчені були б достойно оцінені та затребувані у США і досягли б тут чималих висот. Так, суттєва різниця — у матеріальному забезпеченні науки, підтримці вчених, створенні належних умов праці, впровадженні результатів досліджень у практику, відсутності блату та в нетерпимості до плагіату.
Звичайно, є відмінності й у сприйнятті інших речей. Наприклад, у США створена відповідна програма, за якою люди заповідають своє тіло після відходу в кращий світ медичному факультету для навчання студентів. Близько ста орган-донорів на рік надходить до нашої анатомічної лабораторії. Тож ми достатньо забезпечені й навчаємо студентів на трупному матеріалі.
Доволі часто своє тіло після фізичної смерті для медичної школи заповідають викладачі університетів, вчителі, лікарі. У США така практика сприймається як великий дар, бо це сприяє розвитку медичної освіти.
Студенти з великою повагою ставляться до таких людей. Наприкінці кожного заняття ми проводимо так звану прощальну церемонію подяки. Також університет оплачує похорон і кремацію наших донорів.
ВЗ Пандемія дещо завадила усталеному навчальному процесу в українських ВНЗ, усі студенти тепер на «дистанційці». А як в американських вишах долають цю проблему?
— Як і в усьому світі, наш університет минулорічної весни перейшов на навчання в онлайн-форматі. Найприкрішим було те, що певні групи студентів відкликали з ротацій на клінічних базах у шпиталях. Річ у тому, що шпиталі можуть прийняти лише певну кількість студентів на рік, тому було нелегко відновити цей процес, щоправда, уже влітку їх повернули.
Я вам розповідав про високу вмотивованість наших студентів, так ось під час пандемії більшість з них пішли у волонтери — працюють у лікарнях, у приймальних відділеннях, роблять тести хворим на Covid. Адміністрація університету хотіла створити всі умови, аби вони уникали соціальних контактів, але студенти проявили свою професійну позицію. Тож потреба у введенні обмежень відпала, і медичні факультети були першими, хто повернув студентів в аудиторії, але певні теоретичні дисципліни викладаємо ще дистанційно. Звісно, навчання відбувається з дотриманням усіх заходів безпеки.
Усі працівники та студенти університету провакциновані, щодва тижні нам проводять тестування на коронавірус. Узагалі ж в часи епідемії лікарів не варто вчити онлайн, бо саме так й формується професіоналізм.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
