1 вересня – день, який просто зобов’язує будувати плани на майбу тнє і рах увати: що посіємо, а що пожнемо. Коли тисячі молодих людей вперше у житті одягають білий халат і дають клятву Гіппократа, варто подумати, як через кілька років вони реалізують свої обіцянки спрямовувати «режим хворих на їхню користь згідно з моїми силами і моїм розумінням». Якими буду ть ці сили і розуміння, залежить не лише від сумління і вірності обраній професії з боку майбу тніх лі- карів, а й від того, чого і як навчатиму ть їх на студентській лаві. Час стрімко змінює ться, а з ним – уявлення і під ходи медичної науки, яка чи не щодня дивує нас своїми новими відкрит тями. Тож сьогодні ми говоримо про потребу підготовки лікаря нової генерації. Чи справимося з цим завданням, чи є для цього всі необхідні умови, і хто він, лікар майбутнього – про це роздумують наші експерти.
Олександр ВОЛОСОВЕЦЬ: МОЛОДЬ ВІРИТЬ У МАЙБУТНЄ МЕДИЦИНИ
Про те, як розвивається система додипломної освіти в Україні, які має проблеми і перспективи – наша розмова із заступником Директора департаменту роботи з персоналом, освіти та науки, начальником відділу освіти та науки МОЗ України, членом-кореспондентом НАМН України, професором Олександром ВОЛОСОВЦЕМ.
– На часі зробити підсумки, якою видалася цьогорічна вступна кампанія у медичних закладах країни...
– На думку МОЗ, вона відбулася успішно. Конкурс до медичних ВНЗ був значно більшим, ніж минулого року, і досяг 12,4 особи на місце. Навіть на місця понад план держзамовлення конкурс сягав до 3 осіб на місце за спеціальністю «лікувальна справа». Всього до наших вищих медичних навчальних закладів надійшло 92 тисячі заяв, що практично в 1,4 разу більше, ніж у 2011 році. Це означає, що молодь вірить у нашу медицину, у її майбутнє. Вірить у те, що вона прийде в абсолютно оновлену галузь охорони здоров’я, в центрі уваги якої буде людина та її здоров’я. І ми сподіваємося, що підготуємо для країни достойне нове покоління медичних і фармацевтичних працівників.
– Раніше йшлося про перспективу збільшення держзамовлення у зв’язку з нинішнім кадровим дефіцитом галузі.
– Така потреба безумовно існує. Але на це потрібні значні кошти, яких за нинішніх соціально-економічних умов вишукати вкрай тяжко. За довгостроковими прогнозами потреба в лікарях, яких готуватимуть за держзамовленням, – 6,8 тисяч, а нині ця кількість є дещо більшою 4,5 тисяч. Тож особливістю цьогорічної кампанії стало те, що ми вперше провели розподіл місць держзамовлення серед ВНЗ відповідно до потреб регіонів та показників забезпеченості лікарями, які є досить різними. Передусім за рішенням Конкурсної комісії МОЗ України збільшено держзамовлення для вузів пілотних регіонів – Вінниччини, Дніпропетровщини, Донеччини (столиця теж має найбільше держзамовлення – 750 місць). Пріоритет було надано і тим регіонам, де маємо кількатисячний дефіцит кадрів.
– Я так розумію, основний акцент було зроблено на «лікувальників».
– Так, це ще одна особливість цьогорічної кампанії. Вперше за всю історію країни за спеціальністю «лікувальна справа» зараховано 3,5 тисячі осіб, які навчатимуться за кошти держзамовлення. Адже нинішній прийом – це нові кадри охорони здоров’я 2020 року, коли буде проведено повну переорієнтацію на сімейну медицину. Водночас зменшено держзамовлення на спеціальність «медико-профілактична справа» – відбувається реформування цієї служби і відповідно її кадрові потреби зменшуються. Дещо зменшено прийом на педіатрію, оскільки у 2020 році основний тягар роботи в первинній ланці візьмуть на себе лікарі загальної практики–сімейної медицини. Саме тому була зроблена така важлива переорієнтація.
– Часто можна почути докори, що наші медичні виші не зорієнтовані на підготовку фахівців нових спеціальностей, які «рухають» медицину в майбутнє (наприклад трансплантологів, репродуктологів тощо).
– Фахівці з таких високотехнологічних лікарських спеціальностей готуються на післядипломному етапі, переважно у клініках наших відомих закладів – Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика та Запорізькій медичній академії післядипломної освіти. Це абсолютно інший рівень підготовки, інша система. Додипломна ж освіта є базовою. «Втиснути» все, що стосується вузьких спеціалізацій, у навчальний план студента – неможливо. А вислів «лікар вчиться все життя» – аксіома. Адже нині знання в медичній галузі оновлюються кожні три роки більше ніж на половину. І хоч як би ми не навчали студента, без постійного поповнення знань він не стане хорошим спеціалістом. Нашим молодим фахівцям є в кого вчитися, було б бажання. Свідченням визнання рівня нашої додипломної підготовки є й те, що у медичних ВНЗ України нині навчається понад 20,5 тисяч іноземних громадян на всіх формах підготовки з 127 країн світу, де українські дипломи визнають і де-юре, і де-факто.
– Як можете оцінити процес євроінтеграції вищої медичної освіти України?
– Віце-прем’єр міністр України–Міністр охорони здоров’я Раїса Василівна Богатирьова поставила завдання щодо підготовки нової генерації наших лікарів за сучасними стандартами, які відповідають світовим міжнародним вимогам. Тож ми повністю модернізували план підготовки лікарів (його було розроблено на базі 40 кращих планів країн Європи і США). Тож наш випускник отримає європейський додаток до диплома, який і в Європі, і в США «зрозуміють» і за назвами дисциплін, і за системою оцінювання, і за кредитно-модульною системою навчання. У цьому аспекті ми практично повністю інтегровані. До того ж у наших ВНЗ впроваджено англомовне навчання, тож якщо молоді лікарі мають бажання знайти себе в іншій країні, вони можуть його задовольнити. Хоча я завжди нагадую своїм студентам слова Тараса Шевченка: «Де народився, там і згодився». І наше завдання – зробити так, щоб молодь, яка вірить у нашу медицину, відчувала свою захищеність та необхідність у рідній країні. Заробітна плата лікарів останнім часом зростає. Раїса Василівна Богатирьова звернулася до регіонів із закликом щодо запровадження системи місцевих стимулів – це прозвучало і в соціальних ініціативах Президента України. Молодий спеціаліст має відчувати до себе увагу комунальної громади та місцевої влади, він має бути впевненим, що отримає не тільки зарплату, а й регіональну надбавку, гідне житло та належні умови праці. Коли люди це відчують, зменшиться і плинність медичних кадрів усередині країни та й еміграційний відтік із галузі.
– Клінічна база – важлива умова якості підготовки майбутніх лікарів. Які справи у цьому напрямку?
– Хочу відзначити, що останнім часом значно посилено взаємодію освітніх закладів із науковими установами НАМНУ. Свідченням успішної співпраці є останній наказ МОЗ, де всім науковим інститутам Академії, які мають клініки, надано статус клінічних. Академічні клініки – це кращі бази, де зосереджено обладнання, цвіт нашої науки і практики. Регіональні управління охорони здоров’я також створюють умови для підготовки студентів на базі кращих обласних та міських лікарень. Наприклад, Донецьке клінічне територіальне медоб’єднання за рівнем оснащення не поступається науково-дослідному інституту, особливо в галузі нейрохірургії, кардіохірургії. Тож не випадково студенти Донецького НМУ за результатами незалежного аудиту МОЗ – системи ліцензійних інтегрованих інститутів «Крок», традиційно посідають перші місця. Наявність власних університетських клінік у Запорізькому та Кримському державних медуніверситетах і Дніпропетровській медичній академії теж сприяє досягненню високих показників їх випускників. До речі, Україна першою серед країн східної Європи впровадила систему «Крок» 10 років тому. І нині наші сусіди звертаються до нас по досвід.
– А як щодо ідеї університетських клінік: вона то оживає, то завмирає...
– Ця ідея ніколи не завмирала, над нею ми постійно працюємо. Однак це непростий шлях. Донецький НМУ має кілька своїх клінік і науково-дослідних інститутів. Одеський НМУ теж у числі перших створював таку клініку. Прекрасні стоматологічні центри є у НМУ імені О.О. Богомольця та Львівського НМУ імені Д. Галицького. До речі, в Одесі завдяки ініціативі ректора університету, академіка В.М. Запорожана буде відновлено історичну справедливість – закладу повернуть його клініки, які відкрилися понад століття тому, коли засновувався медичний факультет Новоросійського університету – на це є відповідне рішення міської ради. І населення міста, і студенти від того тільки виграють. НМУ імені О.О. Богомольця постійно працює над реалізацією такої ідеї. У Луганську також заплановано передати одну з міських лікарень Луганському медуніверситету. Маємо також досвід створення навчально-науково-лікувального комплексу «Тернопільська університетська лікарня», створеного Тернопільським медуніверситетом спільно з місцевою владою на корпоративних засадах. Словом, робота у цьому напрямі постійно триває. Зараз свої університетські клініки або стоматологічні центри мають 10 ВНЗ, у 2000 ж році їх були одиниці. Це дуже важливо, адже коли майбутній лікар не бачить процесу лікування пацієнтів, сучасного обладнання, новітніх технологій, він ніколи не стане відмінним фахівцем.
– Які головні проблеми в системі додипломної освіти вбачаєте на ни– нішньому етапі?
– Вони спільні для до- і післяди- пломної освіти. Передусім це якість освіти. Хоча і зроблено в цьому напрямку чимало – створюються клініки, впроваджено систему ліцензійних інтегрованих іспитів, ми повернулися до проведення державних іспитів біля ліжка хворого (практично орієнтовані іспити відповідають європейській системі ОСКІ). Це дуже хороші «фільтри», через які щороку приблизно 200 випускників медичних ВНЗ, включаючи й іноземних студентів, не допускаються до лікарської діяльності, вони не отримують дипломів, знову навчаються на 6-му курсі і повторно складають державний іспит. Зрозуміло, це брак вищої освіти. Але країні потрібні хороші фахівці.
Точка зору
Василь МОРОЗ, ректор Вінницького національного медичного університету імені Пирогова, Герой України, професор, доктор медичних наук, академік НАМН України, заслужений діяч науки і техніки
– Додипломна підготовка лікарів в Україні, на моє переконання, – на високому рівні і заслуговує високої оцінки. Високу якість додипломної освіти українських студентів-медиків відзначають провідні фахівці багатьох розвинених країн світу. Скажімо, у США додипломна підготовка лікаря триває всього чотири роки, тому там випускник медичного університету менше знає і вміє, ніж наш молодий лікар, який щойно отримав диплом. А ле у них 6–8 років триває післядипломна підготовка, і в цьому – суттєва перевага. У нас же, навпаки, проблем якраз більше у післядипломній освіті медиків і значною мірою в організації охорони здоров’я.
У чому ці проблеми полягають? По-перше, в українського лікаря немає матеріальної мотивації до самовдосконалення, бо заробітна плата у нього ганебно низька, особливо у молодого лікаря. По- друге, база лікарень, куди приходять працювати лікарі після отримання диплома, часто не витримує ніякої критики. У таких умовах отримані в університеті навички замість того, щоб удосконалюватись і відточуватись, втрачаються. Особливо це стосується хірургічних спеціальностей. Щоб молодий хірург був готовий оперувати самостійно, він має взяти участь у 130 операціях під керівництвом досвідченого лікаря. І потім часто оперувати, щоб «набивати руку». А його не поспішають допускати до операційної!
Клінічна база часом є недостатньою й для отримання потрібних практичних навичок і на додипломному етапі підготовки майбутніх лікарів. Тому у Вінниці нині йде мова про створення університетської клініки, де діяльність кафедри не залежатиме від ситуації в тій чи іншій лікарні, від її матеріальних можливостей, стану операційної, наприклад.
«Філософія» університетської клініки в тому, що підготовка й перепідготовка кадрів, проведення наукових досліджень – усе це відбуватиметься в одному місці, на сучасному рівні, в якісних умовах, із використанням новітніх досягнень, а не на апаратурі позавчорашнього дня. Система університетських клінік використовується в усіх цивілізованих країнах, які мають прогресивну медицину. Таких клінік в Україні ще немає. Тому наша майбутня клініка матиме статус міжрегіональної.
Ще одна проблема системи навчання студентів-медиків – потрібне ґрунтовне вивчення іноземної мови, щоб студенти вільно володіли нею, читали іноземні медичні видання, могли стажуватися в закордонних клініках. Молоді лікарі мають вивчати нові технології, удосконалюватися і сповна використовувати свої знання і вміння. До наукової роботи також потрібно починати готуватися зі студентської лави.
Віктор ТУМАНОВ, ректор Київського медичного Університету УАНМ, професор, доктор медичних наук, академік АВШ, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки
– Підготовка медичних кадрів розпочинається вже з вибору майбутніх лікарів серед абітурієнтів. Сьогодні ми позбавлені мож ливості визначити: чи орієнтований наш абітурієнт на отримання диплома лікаря чи він просто подає документи до нашого ВНЗ за принципом «на всяк випадок». А дже якщо ми бачимо, що вступники одночасно подають заяви у заклади різного профілю, які просто знаходяться на сусідніх вулицях, наприклад, до інституту харчової промисловості, педагогічного і медичного, навряд чи варто сподіватися, що вони прагнуть рятувати комусь життя у білому халаті. Медицина – особлива галузь. Той, хто хоче стати лікарем, для неї цінний, а той, хто потрапляє випадково, – може бути небезпечним. Тому вважаю, що ми повинні набирати студентів не лише за результатами зовнішнього оцінювання, які свідчать про хорошу пам’ять, сумлінність, а й на підставі проведеної співбесіди з абітурієнтом, щоб визначити: чим він керується, переступаючи поріг медичного зак ладу. Свого часу було впроваджено тестування абітурієнтів, які вступали на стоматологічні факультети, на предмет вміння малювати і ліпити, адже стоматолог без мануальних здібностей, м’яко кажучи, незграбний. Та під тиском «громадськості» тести було відмінено. Думаю, відсутність подібних «фільтрів» у доступі до медичної професії нікому не на користь.
Щодо підготовки лікаря нової генерації вже на студентській лаві, вважаю, що потрібно розширювати його медичний кру- гозір. Поряд зі знаннями в галузі к ласичної медицини сучасному лікарю потрібно обов’язково володіти методами нетрадиційної медицини (які мають наукове обґрунтування). Вони неодмінно знадобляться у комплексному лікуванні хронічних хвороб, на етапі реабілітації, вторинної профілактики.
Дуже багато дискусій виникає і з приводу Болонської системи навчання, особливо вона неоднозначно сприймається в рамках медичної освіти (і не лише в Україні, а й за кордоном). Кількість лекцій суттєво зменшилася, мовляв, існує багато підручників – нехай студенти вчаться. Та як казав Чехов:
«Підручник – це лібрето, а оперу створює лектор». Можу порівняти інакше: підручник – сценарій, лекція – постановка спектаклю. Відчуваєте різницю для «глядача», тобто студента? Та й до сучасних підручників є чимало зауважень. Деякі з них настільки «універсальні», що видаються у кількох томах. Засвоїти такий «сценарій» студенту дуже складно, особливо якщо врахувати, що він вивчає 80–90 дисциплін. До речі, у Європі майбутні лікарі опановують 30–40 дисциплін – ґрунтовно, всебічно, поєднуючи це з практикою, тобто вивчають те, що їм знадобиться у професійній діяльності, а не, приміром, цикл гуманітарних наук, які вже вивчалися у школі, а у ВНЗ учать більш детально. До речі, про практику: із загальної кількості навчальних годин 60% припадає на самостійну роботу. Якщо це стосується теорії, це одне, а як студент може самостійно працювати над к лінічними дисциплінами?!
І останнє. Проектом нового закону «Про вищу освіту» передбачено впровадження двоступеневої системи – бакалаврату і магістрату. У медичних ВНЗ – своя специфіка. Отже, після закінчення навчання випускник отримує ступінь магістра. І з таким, найвищим ступенем він… іде донавчатися у інтернатуру. Де логіка?
Ми не повинні сліпо копіювати чужий досвід, свого часу наша система підготовки лікарів була визнаною у світі і важ ливо не втрати те цінне, що в ній було. Натомість, впроваджуючи нове, не потрібно вигадувати квадратне колесо.
Леонід КОВАЛЬЧУК, ректор Тернопільського медуніверситету імені І.Я. Горбачевського, член-кореспондент АМН України, професор
– Останніми роками в навчальних медичних закладах зарубіжжя побувало понад 100 науковців нашого університету, які пройшли стажування у найкращих медичних університетах США та країн Євросоюзу. І от коли ми детально вивчили іноземний досвід, то пересвідчилися, що й вітчизняна система додипломної освіти посідає гідне місце в американському та європейському освітньому просторі. Однак це не означає, що ми не повинні шукати нових форм навчання чи переймати якісь оригінальні методики та досвід передових університетів. Я вважаю це правильним шляхом, зорієнтованим на інтеграцію у світовий медичний освітній простір. Ми, приміром, останнім часом крім тестових семестрових іспитів, які виключають будь-яке зовнішнє втручання, ввели матрикули практичних навичок, які мають цілком реальне підґрунтя в освоєнні практичних навичок на додипломному рівні. Ще одне нововведення – це ОСКІ, іспит, який прийшов у Європу із США і ми також його перейняли (об’єктивний структурований клінічний іспит). Він демонструє рівень освоєння практичних навичок. У дусі часу й комп’ютерних технологій нині є можливість вибору з-поміж широкого розмаїття оригінальних методик, які постійно вдосконалюються. Нині медичні університети України мають усі можливості запозичувати найкращі напрацювання зарубіжних колег, і наша додипломна освіта є достатньо конкурентоспроможною.
Наприклад, цікавим є досвід Федеративної Республіки Німеччини, де на державному рівні створена комісія з прогнозування запитів майбутнього. Я вважаю, це дуже перспективний шлях. Примітно, що й у нашому університеті ми також зорганізували подібну комісію з прогнозування запитів майбутнього в діяльності лікаря. Одним із напрямків визначили телекомунікаційні технології. Тобто наше завдання – вже сьогодні мотивувати студентів освоювати ці технології в медицині. Для цього ми налагодили сучасні засоби телекомунікаційного зв’язку у центрах первинної медико-санітарної допомоги, де проходять стажування наші студенти. Університет створив усі умови для студентів випускних курсів медичного та стоматологічного факультетів у новостворених центрах. Там студент має нагоду спробувати власні сили під час консультації з фахівцями центральних лікарень та з університетською лікарнею в режимі он-лайн.
Ще одним надзвичайно важливим аспектом у підготовці лікаря нової генерації я вважаю комунікативну компетентність майбутніх лікарів, яка охоплює розмовні, соціально-психологічні навички, етичні аспекти. Говорячи про це, не можна оминути і питань біоетики. Нині надзвичайно гострими є проблеми у сфері трансплантології, екстракорпорального запліднення, евтаназія, яку нині легалізували в деяких країнах. Наскільки це важливо, чи гуманно та правомірно? Є багато інших аспектів медицини, пов’язаних із медичними етичними нормами. Тому вже з початком нового навчального року ми відкриваємо кафедру медичної етики та медичної деонтології. Але на мій погляд, це не далеко не всі запити майбутнього, на яких ми повинні акцентувати свою увагу.
І про якість освіти. Як відомо, існує 7 внутрішніх стандартів якості вищої медичної освіти, які 2003 року визначені Європейською асоціацією з підвищення якості медичної освіти. У контексті Болонського процесу вони якраз і визначають ті ключові проблеми, на які варто звернути увагу. Одна з них – це об’єктивність оцінки знань студентів. У цьому документі зазначено, що кожен університет повинен мати свою систему об’єктивної оцінки знань студентів. Надзвичайно важливо зорганізувати таку систему, яка не допустить жодного зовнішнього втручання, щоб ніхто ні за кого не просив, щоб оцінки не ставилися за винагороду, а тільки за знання студентів. Ми змогли розв’язати проблему не одного року – подолати прояви зовнішнього втручання під час сесії. Нам вдалося, але, зауважте, не адміністративними, а організаційними методами, запозичивши методику Віденського університету, зробити семестровий іспит абсолютно чесним. У такий спосіб унеможливили дію суб’єктивного чинника – ніхто на іспит вплинути не може, крім студента з його знаннями.
Ще один важливий момент – наблизити підготовку лікаря до нинішніх реалій. Що я маю на увазі? Сьогодні уся увага у реформуванні охорони здоров’я спрямована на первинну ланку, в якій головною дійовою особою є сімейний лікар. Зрозуміло, що підготувати такого фахівця лише в лекційній залі неможливо. Після того, коли він отримав певні базові знання, він має пройти «вишкіл» у навчально-практичних центрах. І ми створили п’ять таких центрів, де все зроблено за сучасними стандартами, як це й повинно бути – від комфортабельного житла до зручних, добре оснащених кабінетів із телекомунікаційними технологіями. Я вважаю, що саме в таких центрах і можна підготувати кваліфікованих фахівців. Ми плануємо зробити подібні центри й у Тернополі, щоб студенти проходили повноцінну практику і в селі, і в місті.
