Лікар-патологоанатом Сергій Завадський ще вчора проводив розтини та гістологічні дослідження, а сьогодні опинився на передовій. Без досвіду лікувальної роботи і військової підготовки він не тільки надавав першу медичну допомогу, а й боровся з бюрократичною тяганиною на фронті та налагоджував медичне забезпечення своєї бригади.
Мобілізовували всіх
Патологоанатомічної служби як такої у Збройних Силах України немає, тому й патологоанатоми на фронті не потрібні, натомість армії необхідні лікарі інших спеціальностей. Проте під час п’ятої хвилі мобілізації мені вручили повістку, а у військкоматі дуже зраділи, що нарешті знайшли лікаря, який погодився служити.
Сергій ЗАВАДСЬКИЙ, лікар-патологоанатом Чернівецької обласної комунальної медичної установи «Патологоанатомічне бюро»Власне, ще під час першого виклику до військкомату я розумів, що потрібно їхати на Схід. Якщо до війська кличуть рядових лікарів, навіть патологоанатомів, значить ситуація критична. У травні 2015 року отримали повістки 600 медиків Чернівецької області, і, на жаль, лише двоє виїхали в зону АТО. Натомість більшість військових лікарів-офіцерів, яким свого часу держава дала освіту і можливість працювати, роблять усе, аби залишитися в тилових госпіталях. Хоча насправді вони на військовій медицині розуміються значно краще, ніж я, рядовий. Війна на Сході триває два роки, а військова медицина досі в занепаді.
Приймальне відділення — у кутку сараю
Курси підготовки пройшов на базі військового містечка в селищі Городок на Житомирщині. Усі розуміли: за місяць неможливо опанувати те, чого чотири роки навчають у спеціалізованих військових медичних вишах. Тож нам виклали основні знання зі звичайної тактичної медицини. За спеціалізацією нас ніхто не ділив. Лікарів у званні майорів, які були мобілізовані і могли обіймати керівні посади, не готували правильно оформлювати заявки на отримання державної допомоги, організовувати роботу бригади, і це потім далося взнаки.
Після місяця навчання почалося розподілення. Знову ж таки, не за спеціалізацією і рівнем підготовки, а у форматі «перші 10 — праворуч, другі 10 — ліворуч». Виглядало абсурдно, коли 52-річний лікар з ожирінням IV ступеня потрапив у… десантники!
Я опинився в артилерійській бригаді на посаді керівника медичного пункту дивізіону. Чисельність бригади — 2200 військовослужбовців, 90% із яких щойно мобілізовані (а отже, абсолютно непідготовлені!). Пункт постійної дислокації розташовувався в Первомайську Миколаївської області. Бригада не мала нічого, крім двох сараїв, у яких жили військові. У нас не було ані медпункту, ані окремих палат для лікування хворих. У кутку сараю організували так зване приймальне відділення, де оглядали хворих і надавали допомогу.
Медичного інвентаря, крім переданого волонтерами, практично не було. Але йдеться не про те, що держава не хоче допомагати. Навпаки, хоче, і має звідки! Проте для того, аби отримати цю допомогу, треба подолати колосальну бюрократичну тяганину, чого не навчають рядових лікарів ані в медичних вишах, ані за місяць бойового злагодження. Припускаю, що більшість нюансів відомі військовим медикам, однак там, на передових позиціях, їх одиниці.
Наведу один з найабсурдніших прикладів: для того, аби оформити заявку на отримання ліків чи медінвентаря, необхідно знятися з так званого незалежного запасу. При цьому військова частина не має юридичної адреси, до того ж вона вважається бойовою, а в державі… війни немає! Незалежний запас чітко аргументований: знятися з нього можна лише у випадку війни. Аби не порушити жодних законів і все-таки отримати все необхідне, треба було вивчити неймовірно багато документів і законодавчих актів. Спочатку в мене був шок. А потім зрозумів: маю розібратися, як усе це працює. На це мені знадобилося три з 15 місяців служби.
На передовій — гіпертоніки
Із перших же днів я був вражений станом здоров’я людей, яких мобілізували. Середній вік військових моєї бригади — 40 років і більше. У багатьох — хронічна гіпертонічна хвороба, а отже, будь-яке фізичне навантаження для них небезпечне. Або ж іще один діагноз — хронічний простатит. Я не міг зрозуміти, як пояснити в заявці на отримання медикаментів, що мені потрібні ліки від цієї недуги. Проблема відбору мобілізованих — одна з головних! Не можна брати на передову всіх підряд! За життя і здоров’я військового відповідає командир. Нашому керівництву варто усвідомити: захищати країну повинні справді сильні та здорові люди.
Узагалі, найчастіше доводилося лікувати гострі респіраторні вірусні інфекції, бронхіти, гонореї, рідше — пневмонію. Проте, навчившись фахово оформлювати заявки на держдопомогу, ми мали всі необхідні засоби для лікування бійців.
Не було часу, щоб надягнути бронежилет
На пункті постійної дислокації я провів три тижні. А потім рік служив у секторі М. Зона мого контролю — від Волновахи до Маріуполя. У день іноді доводилося проїжджати близько 700 кілометрів. А службова «таблетка» заводилася через раз. Тоді мої друзі і батько придбали для мене Opel Vectra 2000 року випуску. Ця автівка пройшла за 12 місяців 80 тис. кілометрів, рятувала нас у найскладніших ситуаціях.
Обов’язки медика артилерії кардинально відрізняються від тих, які покладені на лікаря піхоти. Я не мав палат, операційних, лише ізолятор на 15 ліжок на КП. Завдання старшого медика дивізіону — надати пораненому першу кваліфіковану медичну допомогу і передати на етап евакуації. На лінію зіткнення з кожною батареєю виїжджає санінструктор. Він повинен усіх проінструктувати, перевірити наявність необхідних засобів для надання першої невідкладної допомоги. Але оскільки бригада була набрана з новачків, усе доводилося організовувати з нуля.
Важливо було усвідомити самому і навчити санінструкторів: якщо прилетів «Град», то, як правило, рятувати вже немає кого…
На те, щоб надягнути бронежилет чи каску, не мав часу. Моїм єдиним захистом був пістолет Макарова з одним патроном. А ще — побратими, які там, у зоні найвищого ризику, стають ближчими за найрідніших людей, бо проходять своєрідне очищення війною. На передовій немає місця для фальші, корупції, зради. Тому після демобілізації стало зрозуміло: насправді страшно не на фронті, а на мирній території. У той час, коли там іде війна, тут купуються посади, дерибаняться гроші, і ніхто ні за що не відповідає.
Дуже гостро це відчув після повернення зі Сходу. Хочеться, щоб очільники Міністерства охорони здоров’я та чиновники галузі не просто в черговий раз кричали голосно про реформу, а приймали рішення і не боялися відповідальності.
Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
