Максим Морозько — лікар-анестезіолог дитячого відділення інтенсивної терапії Житомирської центральної дитячої міської лікарні. Але це тут, у мирному житті, де на нього з роботи чекають дружина і маленький син. У зоні ж проведення антитерористичної операції він — «Мороз» — лейтенант медичної служби медичної роти 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України, що разом із бійцями побував чи не в усіх гарячих точках на Сході України. Брали Лисичанськ, Слов’янськ, гору Карачун, штурмували висоту поблизу села Крива Лука, зачищали від бойовиків Рубіжне, Степанівку, Червоний Лиман, Тельманове, деблокували 32-й блокпост. Пройшлися тилами ворога в знаменитому «Рейді», прикривали вихід з оточення 72-ї та 79-ї бригад, захищали укріпрайон поблизу селища Спартак.
Коли запахло війною
Максим Морозько, лікар-анестезіолог дитячого відділення інтенсивної терапії Житомирської центральної дитячої міської лікарніСпочатку працював здебільшого як терапевт. Лікував ГРВІ, бронхіти, пневмонії, ангіни, гастрити та переломи. У своєму арсеналі мав «серйозний» набір медикаментів: знеболювальний засіб буторфанолу тартрат, індивідуальні перев’язувальні пакети, кілька найменувань атибіотиків, йод, декілька пляшечок фізрозчину й перекису водню, зеленку. Пляшечок з останньою, до речі, назбирав два відра. Це вже потім до справи активно підключилися волонтери, які фактично й взяли на себе увесь тягар із забезпечення армії ліками.
У Добропільському районі, поблизу села Октябрське, колона наших бійців потрапила в засідку і була обстріляна сепаратистами. Саме тоді з’явилися перші серйозні втрати. По рації передали: «Є «трьохсоті». Терміново потрібен лікар!» Захопивши свою сумку, застрибнув до машини. Неймовірне напруження. Ідеш у «Хаммері», попереду — БТР супроводу, вдивляєшся в «зеленку», чекаєш на постріли із засідки. Двері машини напіввідчинені, щоб у разі обстрілу якнайшвидше вискочити. Зброя напоготові. На тобі — каска, бронежилет, та це перестаєш помічати. Про себе, як мантру, повторюєш порядок дій при обстрілі: вискочити, впасти, відкотитися від машини, стріляти короткими чергами — економити патрони… Дивне відчуття нереальності подій. Поки добралися, найтяжчих уже евакуювали першим вертольотом. Вбитих завантажили в другий, один на одного, місця було дуже мало, навпроти розмістилися поранені. Ніхто з них не вимовив жодного слова, просто сиділи і дивилися на гору тіл, з якої струмочками стікала кров. Жахлива картина. Тоді я відчув, що запахло війною…
Перші смерті сприймав як особисту трагедію, потім навчився абстрагуватися (як кажуть, біля кладовища жити — усіх не оплакати), хоча багатьох своїх пацієнтів, кого врятував або не зміг врятувати, пам’ятаю поіменно. У бою поблизу Лисичанська загинуло п’ятеро наших бійців. Серед них був старший лейтенант Максим С. Хлопець отримав поранення в ділянку над серцем. Реанімували його просто в полі. Він помирає, поруч кричить хлопець з відірваною кистю, біля нього мовчки лежить другий із вибитими очима. Максим захрипів, почав «завантажуватися», кричу фельдшерові, щоб шукав адреналін у мене в сумці, сам виконую інтубацію. Рахую секунди клінічної смерті. По-перше, це трохи заспокоює, по-друге, знаєш, скільки часу минуло після зупинки серця. Адреналін внутрішньосерцево. Пульсу немає. Розгорнута реанімація. Хлопець, той, що з відірваною кистю, кричить: «Врятуйте мого командира». Качаємо, дихаємо хвилин 15-20 — пульсу немає, дихання немає, зіниці розширені. Клінічна смерть стала біологічною. Не врятували… Уже пізніше стало відомо, що куля надірвала аорту, і шансів врятувати хлопця в польових умовах не було.
«На автоматі» перев’язую інших поранених, на ношах вантажу на машини. Життя триває, але смерть ходить поруч. Бувало важко, надзвичайно важко, коли «накривало з головою», щось усередині надломлювалося. Але рація знову хрипіла: «Потрібен лікар!»
Хапав свою сумку і знову — в бій, у бій зі смертю. Хто переможе цього разу: я чи вона?
І лікар, і солдат, і повар
В армії виконував будь-яку роботу: працював лікарем, фельдшером, санітаром-стрільцем, просто солдатом. І їсти варив, і ями копав, в окопах під танком сидів, коли бойовики щедро поливали наших захисників «Градами», по полю носив «непідйомні» ноші з «двохсотими».
Лікарем же був багатопрофільним. Асистував хірургу, працював травматологом, урологом (багато скарг надходило на пісок і камені в нирках, ниркові кольки), пульмонологом, терапевтом, інфекціоністом, гастроентерологом, ЛОРом. Іноді доводилося бути й стоматологом. В екстремальних умовах, коли немає потрібних ліків та обладнання, «вмикав мозок» і розробляв власні, «непротокольні», методи лікування, які виявлялися ефективними. Наприклад, у солдата був сильний зубний біль і пульпіт. На ватний тампон наносив 10% розчин лідокаїну гідрохлориду — це знімало біль. Щоб усунути бактеріальну інфекцію, тампон вмочував в антибіотик лінкоміцину гідрохлорид, що має здатність накопичуватися в кістковій тканині. І допомагало ж! Принаймні, два тижні біль не турбував і запалення пульпи не було.
А скільки разів проводив реанімацію під ворожим вогнем, на ношах під машиною! Часте явище — кульове поранення в грудну клітку, у легені. Повітря накопичується в плевральній порожнині, людина задихається, кожна хвилина — на вагу золота. Треба миттєво зробити декомпресію, роздренувати пневмоторакс й випустити повітря. В американській армії в аптечці солдата є спеціальні голки з клапанами для дренажу пневмотораксу — з ними це робити простіше. У нас же такі набори, і то лише завдяки волонтерам, з’явилися на передовій тільки взимку 2014-2015 рр.
Лікував також сепаратистів, узятих у полон, і місцевих жителів. Рятував і дітей. Під Слов’янськом легковик місцевих підірвався на фугасі. Загинули всі дорослі, вижила лише дівчинка років 7-8. Вона отримала опіки різного ступеня тяжкості, осколкові поранення.
У тій аварії дитина назавжди втратила своїх маму й тата, старшу сестричку та бабусю.
Я обробляв дівчинці опіки, робив перев’язку, а вона мене весь час запитувала: «Де моя бабуся, коли вона прийде?». Тут задзвонив мобільний — дружина повідомила, що померла моя бабуся. Я, дорослий чоловік, що бачив багато страшних речей, сів і заплакав, а мала все бубоніла: «Де моя бабуся, де вона?..» Що я міг їй сказати? Так само не знав, як відповісти вагітній дружині одного із бійців, котра без зупину дві години дзвонила своєму чоловікові на мобільний. А його тіло в цей час уже лежало в машині…
Так, на війні непросто, та нашим рідним теж не позаздриш. Вони весь час переживають, вимотують свою душу невідомістю. Дружина Тетяна протягом року щовечора з дворічним синочком Матвієм запалювала свічку за моє здоров’я й молилася. А малий простягав ручки до неба і казав: «Бозя, дай тата додому».
«Ну не повинен лікар їхати на броні»
Війна навчила багатьох речей, а головне, розкрила, як гнійник, усі недоліки вітчизняної військової медицини. Що я як лікар виніс із цієї війни? По-перше, навички само- і взаємодопомоги у бійців необхідно довести до повного автоматизму. Солдат, отримавши поранення, повинен вміти самостійно накласти джгут для спинення кровотечі. Якщо сам не зможе, має допомогти той, хто поруч. Ми втратили сотні вояків саме через невчасне або неправильне накладення джгута: поранені в очікуванні лікаря на полі бою стікали кров’ю.
По-друге, варто подбати про кращу техніку для евакуації поранених. Спочатку бійців відправляли на вертольотах, пізніше бойовики почали їх збивати, тож залишився лише наземний транспорт. Головне, щоб він був на міцному шасі та міг проїхати будь-якою місцевістю. Непогано себе зарекомендував медичний БТР-4. Наші старенькі уазики теж підходять, але мають істотний мінус — вони постійно ламаються.
По-третє, військова медицина повинна відходити від радянських традицій етапності. Вважається, що спочатку пораненого потрібно доправити в медпункт, потім — у медроту, далі, якщо треба, транспортувати в госпіталь. В американській армії діє правило «золотої години» — протягом години поранений має бути доправлений у високоспеціалізоване медичне відділення. Коли поранення в голову — то в нейрохірургію, у легені — у торакальну хірургію тощо. Якщо бійці не в оточенні, його, звісно, можна виконати.
Там, на Сході, нашим військовим лікарям дуже не вистачало мобільного рентгенапарата та хоча б мінімальної експрес-діагностики. Зробити звичайний аналіз крові та побачити на знімку характер перелому, вивиху, розташування осколку чи кулі було справжньою розкішшю. А це істотно «розв’язало» б руки та пришвидшило б встановлення правильного діагнозу, а значить, і лікування було б адекватним.
А ще я зрозумів, що лікар не повинен їхати разом з бійцями на броні. Ну не повинен, і все тут. При всіх знаннях і вміннях надати висококваліфіковану допомогу, наприклад, зробити операцію в польових умовах, без стерильності, належного обладнання та помічників просто неможливо. Будь ти професор або академік, нічого не зможеш вдіяти. Максимум, що може зробити досвідчений хірург чи анестезіолог на полі бою, — вколоти знеболювальне, накласти джгут, забинтувати рану, роздренувати напружений пневмоторакс. Усі ці маніпуляції звичайний солдат передових армій світу здатен здійснити самостійно — і самому собі, і своєму товаришеві. Це як пілоту-винищувачу дати в руки автомат і сказати: «Іди воюй!». Він піде, і зможе воювати, і зможе стріляти… Але запитання — навіщо тоді було його 10 років вчити літати на винищувачі? Банальне, нераціональне використання людського ресурсу.
Чи відчуваю себе героєм? Що ви! Який з мене герой? Я йшов за героями і підбирав поранених та полеглих героїв.
В армію я подався не за званнями та медалями (Максим нагороджений медаллю «За бойову доблесть», а в рамках відзначення чергової річниці від дня заснування Житомира в конкурсі «Гордість міста» йому присуджено звання «Лікар року» — ред.).
Пішов, бо так було правильно, бо не міг не піти. Хоча ні, йти до армії було просто, адже не знав, яке пекло на мене чекає. Дуже складно було повертатися після десятиденної відпустки. Але не повернутися — значить залишити сотні бійців бригади один на один зі смертю. Адже це нині медрота укомплектована повністю, а тоді, наприкінці літа 2014-го, ситуація з медиками була катастрофічною.
Записала Марина ГАПЧУК, спеціально для «ВЗ», м. Житомир
