Як і в будь-якій іншій галузі, у паліативній допомозі без ентузіастів — нікуди. Ця риса характеру разом зі сміливістю розпочати те, чого в Україні ще ніхто не робив, та цілеспрямованістю допомогла львів’янину Євгенові Москвяку не тільки створити з нуля заклад паліативної та хоспісної допомоги, а й закласти її фундамент на теренах України.
ВЗ Чому обрали для себе таку нелегку спеціалізацію, як паліативна допомога?
Євген МОСКВЯК, головний лікар Комунальної львівської міської лікарні «Хоспіс», Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент кафедри соціальної медицини ЛНМУ ім. Данила Галицького, магістр державного управлінняПід час роботи в медичному коледжі (нині —ВНКЗ ЛОР «Львівський інститут медсестринства та лабораторної медицини ім. А. Крупинського») ця ідея отримала реальні обриси, коли гостро постало питання створення практичної клінічної бази для відпрацювання елементів догляду за хворими. Тоді ж (а це був 1991 рік) мені на очі потрапила стаття Б. Т. Білинського, у якій розповідалося про досвід хоспісних закладів за кордоном, адже жодного уявлення про такий напрямок медицини в нашій державі ще не було.
Єдиний подібний заклад на теренах пострадянського простору функціонував лише в колишньому селищі Лахта, яке тепер стало районом Санкт-Петербурга. Я навіть їздив туди у відрядження — саме це і стало першим реальним знайомством із паліативною медициною. А вже в 1994 році ми розпочали роботу над створенням нашого закладу. Спочатку під патронатом Львівського онкологічного регіонального лікувально-діагностичного центру, а згодом після реорганізації дитячої лікарні отримали приміщення, у якому нині розташована Комунальна львівська міська лікарня «Хоспіс».
ВЗ Як було йти непротореним в Україні шляхом?
— Звичайно, адже керуватися доводилося практично лише власним уявленням про те, як має працювати паліативна допомога, а діяти — так званим методом тицяння. Розпочали з дозвільних документів. Спочатку підготували аналітичну довідку щодо кількості невиліковних хворих і обсягу допомоги, якої вони потребували. Перш за все брали до уваги больовий синдром і психологічний чинник адаптації до хвороби, а вже потім — соціально-побутові умови, у яких перебував хворий. Згодом отримали дозвіл та рішення міськради про відкриття першого на території України хоспісу. На той час в нашій країні не було ані інформації про паліативну допомогу, ані, тим паче, нормативно-правової бази. Тож самотужки сформували Положення про лікарню, її Статут, і вже на цій основі у 1997 році почали приймати перших пацієнтів.
Важко давалося й питання адаптації населення до такого досі небаченого напрямку медичної допомоги. Інтуїтивно ми обрали шлях просування ідеї паліативної допомоги через високу якість надання послуг. І це спрацювало — суспільство почало усвідомлювати необхідність цього напрямку.
Так нам вдалося досягти найважливішого: вийти за рамки загального уявлення про медицину, коли про паліативну галузь майже ніхто не згадував, буцімто її не існує. Переважно всі говорять про народження, загальне здоров’я, якісь хронічні недуги, а коли стикаються із невиліковними хворобами, життя людини ніби закінчується, й вона опиняється поза увагою медиків.
ВЗ Чи не надто психологічно важко бачити смерть ледь не щодня?
— Звісно, важко. Адже всі ми, лікарі, медсестри, сумлінно навчалися, давали клятву Гіппократа рятувати людські життя, а тут раптом маємо чітко усвідомити, що людина приходить до нашого закладу, аби… померти. Якщо зазвичай лікар отримує задоволення від того, що зміг вилікувати пацієнта, то фахівцеві з паліативної допомоги доводиться жити з усвідомленням, що він не може врятувати людину, проте робить усе від нього залежне, аби останні миті її життя були якомога комфортнішими. А вже згодом ми зрозуміли: найважливішим моментом є не знеболювання і догляд, а психологічна адаптація пацієнта — насамперед ми повинні допомогти людині змиритися з наближенням смерті.
Крилатий вислів: «Освітлюючи шлях іншим, згораю сам» якнайкраще характеризує роботу лікарів паліативної медицини, адже психологічне вигорання просто колосальне. Це особливо помітно за емоційним станом та відносинами медиків, які пропрацювали в закладі певний час. Якщо спочатку вони емоційно стабільні, то згодом вивести їх з рівноваги вкрай легко. Часто помічаю і за собою, що бувають моменти, коли ввечері хочеться просто посидіти в тиші. Лише уявіть: кожнісінького дня до тебе приходять люди зі своїм болем, від якого ти не можеш їх позбавити, але й ігнорувати не здатен…
ВЗ Як боретеся із власним психологічним вигоранням та рятуєте своїх підлеглих?
— Передусім, проводячи співбесіду з кожним новим працівником, я намагаюся відразу пояснити, що це вкрай непроста робота. Потрібно неабияк осмислити життя, глибоко перейнятися горем людей, аби зуміти прийняти смерть та зрозуміти: ти зробив усе, щоб людина померла гідно. Це допомагає самим не впасти в розпач.
Універсального рецепта немає. У кожного з нас він свій: хтось займається спортом, хтось — вишиває чи малює, захоплюється музикою. Дехто знаходить підтримку в родинному колі. Мене завжди запитують, чому в нашому закладі немає ані психолога, ані психотерапевта. Насправді відповідь дуже проста: кожен справжній лікар володіє й цим фахом, ба навіть більше — ще до початку лікування він повинен поспілкуватися з людиною як психолог, зрозуміти її внутрішні проблеми, а вже згодом переходити до самої патології.
ВЗ Яким повинен бути фахівець, що надає допомогу пацієнтам у термінальній стадії?
— Лікар паліативної допомоги, як я вже говорив, мусить перш за все бути психологом. Коли хворого привозять до нашого закладу, лікарі й медсестри вже володіють інформацією про цю людину: її хобі, улюблені книжки, музику тощо. Відповідно, йдучи вперше до пацієнта, лікарі мають змогу говорити з ним однією мовою.
Мені здається, що такі фахівці передусім мають бути добрими, відчувати потребу допомагати іншим. Особисто я отримую задоволення тоді, коли створюю щось на користь людям. Це стосується і нашого хоспісу, і, наприклад, будинку для дітей-сиріт у моєму рідному селі, який працює вже майже 20 років. Словом, лікар паліативної допомоги насамперед має любити людей, усіх без винятку, і не шкодувати часу та зусиль, аби допомогти їм. Навіть знаючи, що вони приречені.
ВЗ Чи повинні в таких закладах працювати спеціально навчені фахівці?
— Як правило, на посади молодшого медичного персоналу до нас переважно потрапляють люди, котрі поки не дуже розуміються на паліативній медицині. Саме для них ми розробили й організували власні внутрішні курси, на яких навчаємо спілкуванню із хворими, їх родичами, а головне — чітко окреслюємо функціональні обов’язки.
Наші працівники не повинні давати відповідь ані пацієнту, ані родичу на будь-яке питання, що виходить за межі їх компетенції. Така організація праці значно полегшує роботу як молодшого медичного персоналу, так і лікарів. Крім того, на своєму багаторічному досвіді я переконався, що чіткі адміністративні відносини у вигляді наказу, інструкції тощо значно полегшують спілкування в колективі й унеможливлюють непорозуміння. Цей принцип адміністративного керування також дає нам змогу сформувати таку модель організації роботи, за якої кожен чітко виконує свої функції. Відтак пацієнти перебувають в атмосфері цілковитого спокою. Наші лікарі також раз на місяць проводять лекції для працівників хоспісу на теми, якими володіють на фаховому рівні. Я особисто екзаменую співробітників раз на півріччя. У такий спосіб ми самі компенсуємо нестачу знань у наших працівників.
ВЗ Чого бракує системі паліативної допомоги, аби досягти ідеалу?
— На жаль, ми не маємо змоги надати допомогу всім, хто її потребує, — а кількість таких людей щороку зростає. Перша причина полягає в тому, що ми реєструємо лише онкологічних хворих. По-друге, досі немає чіткого визначення статусу невиліковної хвороби, мало того — навіть не регламентовано, який фахівець має право встановлювати такий діагноз. По-третє, не створено реєстру соматичних хворих: ані хронічних, ані в стані декомпенсації. Але ми поступово наближаємося до вирішення цих проблем.
Якщо ж говорити про нашу установу, то нам украй не вистачає медичного транспорту. Маючи його, ми змогли б надавати послуги виїзної бригади навіть без додаткових фінансових витрат, а винятково за кошти благодійників.
ВЗ Чи допомагаєте як керівник першого такого закладу в Україні іншим у створенні хоспісів?
— Звичайно! Усі, хто звертається до нас по допомогу, її отримують. Наші фахівці брали участь у створенні багатьох паліативно-хоспісних закладів України. От нещодавно в селі Сіде, що на Львівщині, було відкрито новий хоспіс. Ми пройшли з його працівниками весь процес створення закладу, від оформлення документів до організації роботи, до того ж вони стажувалися на базі нашого хоспісу. А тепер бачимо, що працюють вони навіть краще за нас. Це і є найбільше задоволення, коли учні перевершують вчителів.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»
