До маленького пацієнта не можна підходити, коли не в гуморі, вважає дитячий хірург із Чернівців Євген Микитинський. Тому кожен свій ранок він починає з бігу, навіть якщо за вікном дощ чи сніг.
Бігом Євген Микитинський займається все життя. Ще під час навчання в Кишинівському державному медичному інституті вирішив: до лікарів треба звертатися в екстрених випадках, а щоби такі траплялися якомога рідше, потрібно самостійно підтримувати здоров’я. Відтоді й почав бігати щодня. І навіть тоді, коли лінь чи немає настрою, усе одно виходить на пробіжку.
«Бігаю постійно, незалежно від пори року та погоди. Щомісяця долаю близько 200 кілометрів, — розповідає лікар. — У буднi на пробіжки виділяю 30-40 хвилин, у вихiднi ж, коли є більше вільного часу, 1,5 години. Зазвичай тренуюся в парку біля дому. Тут є доріжка завдовжки 1850 метрів — саме нею я й «намотую» кола. Уранці повітря свіже — бадьорить, додає сил».
Як хобі хірурга переросло у професійне заняття спортом?
У 30-річному віці дитячий хірург почав брати участь у забігах. Спочатку на короткі дистанції — по 10-15 кілометрів, а на перший серйозний супермарафон зважився в 1991 році в Одесі.
«Це був традиційний пробіг лінією оборони Одеси. Я тоді здолав 100 кілометрів. Сам до кінця не вірив, що впораюся, — усміхається чоловік. – Упорався. І дуже цим пишався».
Однак упродовж наступних 20 років Євген Микитинський бігав тільки для себе, відмовившись від змагань. Повернувся до них в 60-річному віці — зареєструвався на марафон у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Відтоді долає нові відстані щороку, а іноді й кілька разів на рік.
Наприклад, у 2017 році лікар відсвяткував своє 63-річчя під час Люцернського міського марафону (Швейцарія).
Робота лікаря непроста й фізично, й психологічно. Витримувати навантаження та відновлюватися мені завжди допомагав біг.
«До всіх забігів готуюся самостійно. Аби тримати себе в тонусі, перед марафонами тренуюся значно інтенсивніше: пробігаю 15-18 кілометрів. Коли ти в хорошій формі, біг дарує задоволення і радість, — розповідає лікар-спортсмен. — Дистанцію завдовжки 21 кілометр у Швейцарії подолав за 2 години 10 хвилин — тоді це був один із моїх особистих рекордів».
У Люцернському міському марафоні взяли участь понад 10 тис. бігунів з усього світу. Найбільше було англійців, швейцарців і німців. Україну представляв лише Євген Микитинський.
«Спеціально придбав собі синьо-жовту, як український стяг, хустку. Зав’язав її на шию і побіг, — пригадує лікар. — Атмосфера забігу надихала. Вздовж траси зібралося кілька тисяч вболівальників різного віку. У мене була власна група підтримки — дружина, сестра та племінник із сім’єю. Учасників марафону надихала музика у виконанні джазових колективів і духових оркестрів. Відчуття втоми взагалі не було. Зізнаюся: з операційної часом виходжу значно виснаженішим, ніж після такого забігу».
За плечима чернівецького дитячого хірурга — напівмарафони та марафони в Німеччині, Бельгії, Україні та Румунії. Найбільше запам’ятався Єрусалимський напівмарафон, у якому взяв участь у березні 2018 року.
«Цей забіг вважають одним із найскладніших міських марафонів, бо на трасі, яку долають учасники, — багато різких підйомів і спусків. Також там доволі спекотний клімат, — пояснює лікар. — Але бігти Святою Землею — велике благословення».
Хірург Євген Микитинський: «Навіть із безнадійних ситуацій потрібно шукати вихід»
Євген Микитинський працює хірургом з 1978 року. Починав у дитячій обласній лікарні Тирасполя, а з 1992 року оперує в Чернівецькій міській дитячій лікарні. Упродовж 20 років очолював хірургічне відділення закладу. Кількість проведених оперативних втручань лікарю важко порахувати. Каже, лише в Чернівцях їх було понад 4 тис.
«Робота лікаря непроста й фізично, й психологічно. Витримувати навантаження та відновлюватися мені завжди допомагав біг, — зізнається хірург. — І зараз нерідко помічаю: якщо дозволяю собі розслабитися й не вийти на 1-2 тренування, підвищується тиск, з’являється головний біль. А варто повернутися до ранкової пробіжки — відчуваю приплив сил та енергії. Хірургу важливо мати світлу голову і вправні руки. А вистояти на кількагодинних операціях мені допомагають треновані ноги. До того ж я не маю права підходити до дитини в поганому настрої. Малюку і так страшно, він у незвичній обстановці, йому боляче. Тож лікар повинен вміти не лише оперувати, а й заспокоїти та підтримати свого маленького пацієнта. Взаєморозуміння й довіра між хірургом і дитиною та її батьками — це дуже важливо».
Якщо планові операції — це те, що хірург може більш-менш спрогнозувати, то екстрені випадки завжди непередбачувані.
Ми повинні зробити все, аби врятувати життя маленького пацієнта. Не можна рахувати, виправдано це економічно чи ні, бо життя людини й економічна доцільність — речі непорівнювані.
«Щоби виходити хвору дитину, потрібні колосальні кошти, — каже Євген Микитинський. — Багаті країни мають таку можливість, а в нас фінансове забезпечення порятунку дитини переважно покладається на батьків. Але навіть із буцімто безнадійних ситуацій завжди є вихід. Ми повинні зробити все, аби врятувати життя маленького пацієнта. Не можна рахувати, виправдано це економічно чи ні, бо життя людини й економічна доцільність — речі непорівнювані. Буває, що вдається врятувати малюка, у якого дуже мало шансів з медичної точки 
зору. А за кілька років до тебе приходить здорова і гарна дитина, і ти розумієш, що ніколи не можна опускати рук! Чимало моїх колишніх пацієнтів зараз приводять до мене на консультацію власних дітей. Радію, що можу допомогти і що мені довіряють».
Євгену Микитинському постійно телефонують і в позаробочий час. Батьки пацієнтів радяться, записуються на консультацію, просто дякують за проведену операцію. Лікар і сам постійно телефонує у відділення, аби дізнатися про стан прооперованих дітлахів. На запитання, чи не втомлюється від такого непростого робочого графіка, відповідає: «Мабуть, почувався б самотнім, якби ніхто не телефону вав. А поки мої робота і порада необхідні людям, я почуваюся затребуваним. За роки, що вже за плечима, зрозумів: головне для мене — займатися улюбленою справою, берегти рідних, радіти кожному прожитому дню. Мабуть, усе-таки можу сказати: я щасливий лікар».
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»
