Юлія Вікторівна Кричевська у медичних колах Львова відома як педіатр із 40-річним стажем і сімейний лікар. Принциповий і відповідальний. Останніми роками мешкає в Києві, допомагає синові… і чаклує над ліками власного виробництва.
Юлія Вікторівна погодилася розповісти «ВЗ» про нелегку долю дільничого педіатра та про важкий вибір між традиційною медициною і гомеопатією.
«Як уявила себе в оркестровій ямі, мало не знепритомніла»
Дівчинка Юля ніколи не гралася в ляльки. Проте полюбляла робити уколи, бавилася з аптечними баночками, вигадуючи ліки. А як їй подобалося ходити з мамою в аптеку! Вона й до цих пір обожнює аптечні аромати! «Запах йоду для мене — як «Шанель № 5», — сміється Юлія Вікторівна. — Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути лікарем. Тато підтримував мене, казав, що гарний лікар завжди може заробити на життя, тільки треба бути дуже гарним лікарем».
Але мама не схвалювала вибір дочки, хотіла, щоб та пішла в музику. Мовляв, усе життя — серед хворих, ані хвилини спокійної не буде, але юну Кричевську це не лякало. «Яскраво пам’ятаю момент, коли пішли з чоловіком у кіно на «Смугастий рейс». Я не могла відірвати очей від екрану, сміялася і раптом згадала маленького хворого хлопчика, у якого була вдень на виклику. Одразу стало не до сміху».
До речі, дівчина намагалася послухати маму і готувалася після школи вступити до консерваторії. «Ми прийшли з батьком подавати документи. Я уявила себе зі скрипкою в руках в оркестровій ямі — і мені стало погано! Мало не знепритомніла! Ось так і пішла в медичний». Вчитися було не просто. Сім’я Юлії Вікторівни з Одеси, всі розмовляли російською мовою. А російськомовним складно було у Львові, необхідно постійно доводити, що ти не просто можеш — ти один із кращих.
«Ти ж розумниця, повинна сама здогадатися!»
Після закінчення інституту влаштуватися на роботу було неможливо. Юлія Вікторівна знала це, тому стала понаднормово чергувати в лікарні, де проходила практику. «Я розуміла, що через два місяці можуть мене «кинути» одну на 150 дітей — що я з ними робитиму?! Привозили важких хворих, я дивилася, як їм надають допомогу. Робила це потайки, і йшла до приходу головлікаря. Добре, що жила поряд, а чоловікові казала, що мене змушують в інституті».
Але таємниця розкрилася: одного разу головлікар прийшла на роботу раніше і застала практикантку. «Перший раз бачу, щоб дівчина сама залишалася чергувати! — здивувалася вона. — Такі люди мені подобаються! Якщо буде складно влаштуватися — приходь».
Пропозицією довелося скористатися. Начальниця любила молодих фахівців, завжди брала новачків і навчала «під себе». «Я зобов’язана їй усім! Мені взагалі щастило на вчителів. Наприклад, вчилася у таких світил, як Аркавін та Коржинський. Один виступав за антибіотики, інший — проти. Вони консультували лікарню в певні дні, коментували ситуації. Колосальний досвід! До речі, з Аркавіним ще з інституту була знайома, він нам лекції читав. Пам’ятаю, приїхав із Москви, коли я вже в лікарні працювала, побачив мене, обійняв і говорить головному лікарю: «До вас прийшла наша найкраща розумниця факультету». Я ледь не згоріла від сорому! Так до мене приліпилося прізвисько «розумниця». Якщо чого не знала — ніхто не підказував, мовляв, ти ж розумниця, повинна здогадатися. Невдовзі під час чергування в стаціонарі якимось дивом визначила в однорічної дитини апендицит — згадала про «синдром ножиць», напевно тому, що інститутські знання ще свіжі були. Ніхто не розумів, як змогла розгледіти, бо симптоми були змазаними. Але суть в іншому: дитина все одно померла в реанімації — через запалення легенів та недогляд. Я не виключаю, що смертні випадки в реанімаціях були саме через недогляд персоналу. Багатьом дітям погано, тому що вони залишаються на самоті. Я завжди пускала матерів уночі, щоб ніхто не бачив».
Хабар від КДБіста
Коли Кричевська пішла працювати в дитячу поліклініку, чергування в стаціонарі все одно залишилися. І навіть в декреті не сиділа — встигала скрізь. «Ніч у лікарні відчергувала — вдень по викликах бігай. За понаднормові нічого не доплачували, відгулів не давали. Потім педіатри почали в райком партії писати. Виявилося, що ночі в стаціонарі були необов’язковими і за це повинні були платити. Важко було, але лікували добре».
На ділянці роботи вистачало — по 40 викликів на день! Одного разу послали до дитини КДБіста — як кращого лікаря. Начмед попередив, щоб ніяких «подяк» не брала. Але взяти довелося. «Він біг за мною з четвертого поверху з банкою квашеної капусти з журавлиною! Мовляв, «такої, як моя мама робить, ви ніколи не куштували!» Банка в сумці відкрилася, всі лікарняні листи попливли, я вся пропахла… Хабар приховати не вдалося…»
За все треба відповідати головою
«Добра система раніше була: всі педіатри брали шефство над садками. Прихворілу дитину в садок не візьмуть, хай хоч світ перевернеться! — не без гордості пояснює Юлія Вікторівна. — Я змушувала щодня міряти всім температуру. І могла контролювати садок у будь-який день, бо мешкала поруч. І ось на моєму чергуванні суцільні виклики на пронос. І всі з мого садка. З’ясувалося, що кухарка — хронічний носій дизентерії. Проявів у неї не було, мабуть, давно перехворіла. А довідка — в порядку!
Я й досі не розумію, як можна було приготувати макарони по-флотськи, щоб збудник потрапив у їжу?! До речі, біля садка стояли два великі смітники, туалетні папірці розносило вітром. Від жодної служби я не могла добитися, щоб їх прибрали. Тоді захворіло сто осіб, випадок розбирали в Києві. Це була НС на всю Україну! На мене тиснули, щоб я зняла діагноз, але я стояла на своєму. Неприємності були великі. Але серед хворих виявилася дитина шофера першого секретаря обкому партії. Як дізнався про скандал, то впродовж дня його погасили, а смітники прибрали.
Взагалі зі мною важко було впоратися. Я була принциповою, воювала з усіма. Пам’ятаю, повинні були ходити в пологовий будинок приймати на облік новонароджених дітей. Таке існувало колись і це було добре! Я не дозволяла виписувати дітей із пупком, що кровоточить, із іншими проблемами, якими повинні були опікуватися неонатологи. Пам’ятаю, при мені медсестра підмила холодною водою 10-годинне немовля. Який я влаштувала скандал! Загалом, мною багато хто був незадоволений. Аби мене якось посунути, заборонили приймати дітей і вирішили зробити завідувачкою. Відмовилася. Адже система була така, що кожен хотів відповідати сам за себе. А начальник відповідав за всіх — головою».
У кожного лікаря є власне кладовище
Педіатрія — наука помилок. Як професіонал, Юлія Кричевська бажала одного: аби у неї не було лікарського кладовища. І їй щастило: батьки слухалися, діти видужували. Іноді рятувала жіноча інтуїція, і замість «швидкої» викликала чоловіка, щоб госпіталізувати маленького пацієнта на власній машині.
Проте без трагічних випадків не обійшлося. Сталося це якраз на 40-річчя. «Кажуть, «сороковку» не відмічають. Я не знала цього й дуже готувалася! Все мало бути приготоване своїми руками. Пам’ятаю, торт був незвичайний, горіховий — два дні готувала. Ніколи більше його не робила, бо нагадував про цей випадок. У розпал святкування влетіла бабуся 8-місячного малюка, у якого я вчора була, і повідомила, що він помер…
Будинок був далеко, на околиці, ніхто його не хотів обслуговувати. Як я бігла тоді по бруду разом із бабусею, вся у святковому вбранні… Мама сиділа, затиснувши в руках дитину. Вона заціпеніла, впала у психоз, не хотіла відпускати. Розгорнули ковдру — а там немає ніжок, одне м’ясо. Виявилося, що всі були на городі, дитину загорнули в ковдру, підклали електрогрілку. Маля впісялося, сталося замикання, грілка загорілася. Дитячого крику ніхто на городі не почув.
Мене, звичайно ж, звинуватили, що не провела достатньої роз’яснювальної роботи. Батьки, коли дізналися про мої неприємності, всією родиною пішли в Міськздоров. Сіли й не йшли, доки з мене не зняли звинувачень. Мама потім народила ще дитину, життя у них налагодилося. А я ще довго не могла їсти м’яса — переслідував запах».
Із педіатрії у нетрадиційну медицину
Сьогодні Юлія Вікторівна — інформотерапевт, діагностує по методиці на апараті Фоля, лікує людей гомеопатичними засобами. «Про діагностику по Фолю почула від хворих: мовляв, із Бельгії приїжджає лікар і лікує на якомусь апараті. Я була песимістично налаштована, хоча шарлатанством це не вважала, бо до того часу 10 років щодня займалася йогою, тобто з поняттям меридіанів і точок уже була знайома. І ось я потрапила до цього лікаря разом зі своєю пацієнткою. Пішла, аби приятелька не подумала про мене погано. До того ж хотілося довести їй потім, що вона марно витрачає час. Але після діагностики в моїй свідомості стався переворот, коли побачила, наскільки тонкою і точною вона є. Я вийшла на вулицю, пам’ятаю, йшов сніг. Підняла голову, подивилася на сніжинки і подумала, що багато чого готова віддати, аби опанувати цей метод!»
І ось педіатр із 30-річним на той час стажем стала цікавитися методами нетрадиційної медицини.
— У 1992 році по телевізору випадково побачила передачу, присвячену діагностиці за методикою Фоля й курсам у Москві. Поїхала вчитися. Я сумнівалася, що зможу опанувати ці точки, адже вік для навчання не той! І все одно купила апарат за тисячу доларів. Гроші позичала в усіх, вдома не зізналася. А ці гроші потрібно було відпрацьовувати! І, вірите, перші 10 років я щодня без пропуску працювала з апаратом. Кожного разу все краще виходило, багато було зрозуміло і це приносило велике задоволення та радість! Діагностувати на апараті вдома почала лише знайомих — на роботі нікому не казала. До дуже бідних хворих ходила з ліками, зробленими на апараті. Так, завдяки крихітним пігулкам виходила сімох дітей двірнички. А часом страждала від внутрішньої дилеми: за правилами повинна була виписувати дитині антибіотик, але розуміла, що не потрібно, можна допомогти по-іншому, не завдаючи організму шкоди. Дійшло до того, що уві сні бачила своє обличчя біло-чорним, як у П’єро.
«Мені дуже щастило на книги!»
— Унікальні екземпляри потрапляли до рук якимись чарівними шляхами. Одного разу син Гарік привіз із Німеччини маленьку книжечку, просто побачивши слово «гомеопатія». Я відкрила її — і пропала. Вдома гості, всі спілкуються, а мені хочеться, щоб вони пішли й залишили мене наодинці з цією книгою! З кожної книги по крупиці збираєш напрацювання і щодо ліків, і по дозах, особливостях застосування. Наприклад, деякі ліки допомагають тільки вразливим людям, а тим, хто не плаче і все тримає в собі — потрібні інші. Є ліки, які призначають тільки тим, хто звик сердитися. І всі ці тонкощі хтось помітив, напрацював досвід!
Тільки без фанатизму
— Чи захопилася я гомеопатією? Ні, звичайно! Мені цікаво збирати знання. Співставляти їх. Рекомендувати лише один метод не правильно. Фанатизму ніде, ні в чому, ніколи не може бути. Я вважаю, що апарат Фоля і гомеопатія не можуть використовуватися без традиційної медицини. Всіх своїх пацієнтів, якщо є маленький сумнів, направляю на обстеження, прошу здати аналізи. Адже медицина — це неточна наука. У кожного свої погляди, напрацювання, часом у корені неправильні. Тому треба себе перевіряти ще раз.
Зате музикантом став Гарік
Мрію мами Кричевської про музичну кар’єру здійснив її син — відомий співак Гарік Кричевський. «Мені казали, що я не матиму дітей, — розповідає Юлія Вікторівна. — Лікували мене, лікували. Зрештою, чоловікові набридло, він прийшов провідати мене до лікарні й так у тапочках та халаті й повів додому. І, думаєте, що? У цю ж саму ніч я завагітніла!»
У родині Юлії Вікторівни всі були артистичні, усі брали участь у самодіяльності. Але ніхто не замислювався про естраду серйозно і взагалі питання не підлягало обговоренню. Гарік теж пішов у медичний. «Пам’ятаю, постало питання про чергову гітару. Син уже був на перших курсах медінституту, пропрацювавши кілька років на «швидкій», на психіатричної кафедрі та у відділенні кардіології. Гітара була особлива, коштувала дуже дорого. До Москви треба було їхати. Я пручалася, а чоловік не сперечався: їздив до Москви, купував ці гітари, підсилювачі та іншу апаратуру. Гарік переконував, що музикоюзаймається серйозно. «Мамо, я сам пісні пишу, я артистом буду і ще весь Союз мені аплодуватиме!» Я пам’ятаю цю фразу, як зараз. Навіть пам’ятаю в якому халаті та фартусі я була і який ніж у руках тримала».
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
