Юлія Тріфонова: Непрофесіоналізм може нашкодити більше, ніж неучасть

Жінка — керманич медичного закладу — нетипова для української медицини ситуація. А коли ця тендітна особа ще й обирає тернистий шлях: впроваджує інновації та підходи, до яких медична спільнота просто не готова, то викликає і здивування, і захоплення.

ВЗ Останнім часом здається, що ке­рівницт­во приватним медичним закладом стало новим модним трендом для жінок: як раніше, наприклад, салоном краси. Ви є директором клініки вже багато років, скажіть, наскільки це жіноча робота?

Юлія Тріфонова, дерматовенеролог, генеральний директор Українсько-німецької клініки, президент Міжнародної асоціації медицини антистаріння України

ВЗ Але ж дитина, що зростає в родині лікарів, рідко буває розбещеною батьківською увагою, чи не так?

— Ви абсолютно праві: мама і бабуся не мали змоги проводити зі мною багато часу. Але ті години, які вони прис­вячували мені між чергуваннями, були особливими й сповненими теплом та любов’ю. Я зовсім не відчувала себе «недолюбленою» дитиною… Так само відбувалося, коли зростала моя донька: я не сиділа в декретній відпустці, а максимально швидко повернулася до роботи. Шлях був аналогічний: моя донька так само була поруч зі мною в лікарнях, і, на щастя, вона не відчуває дефіциту моєї любові, а я — незадоволення материнського інстинкту. Сьогодні ми гарні подруги, адже вона вже доросла.

ВЗ Тобто ані мати, ані бабуся не стикалися з професійним вигорянням та не несли додому робочих проблем?

— Ні, вони обидві дуже любили свою роботу. Я вважаю, що в будь-якій діяльності найважливіше — інтерес до того, що ти робиш. Не вірю, що можна якісно та довго займатися будь-чим без справжнього захоплення справою. Так і з медициною — вона головна в нашій родині й захоплює кожну з нас, тому робота гармонійно вписується в особисте життя. Добре пам’ятаю, як, наприклад, під час святкування Нового року в коридорі лунав телефонний дзвінок, і бабуся швидко пригублювала шампанське та бігла рятувати людину. Тобто вибору між допомогою і відпочинком ніколи не було, і всі це розуміли. Абсолютно вся родина сповідувала таку філософію.

ВЗ Чому ви обрали своєю спеціалізацією дерматологію?

— Вона підкорила мене обсягом знань і можливістю об’єднувати різні медичні напрямки. Тобто саме дерматологія стоїть на стику різних фахів. Моїм улюбленим учителем був покійний професор Борис Глухенький, який казав, що всі захворювання шкіри є проявами негараздів у роботі внутрішніх органів, тому дерматолог мусить знати все! Насправді це оптимальний і розумний підхід не тільки для дерматовенерологів, а й для лікарів інших спеціальностей.

ВЗ Гарний дерматолог мусить бути ще й гарним психологом. Ви відчували в собі таку емпатію?

— Будь-який хороший спеціаліст повинен бути емпатом і гарним психологом. Усі медичні маніпуляції — вторинні й виконуються після розмови та «проникнення» в пацієнта. Справжній лікар — абсолютно відкрита система, хоч кажуть, що ми маємо бути відстороненими. Я в це не вірю: лікар мусить бути сприйнятливим, тільки за такої умови можливий справжній контакт із пацієнтом.

ВЗ Ви кілька років активно впроваджуєте такі нестандартні для України підходи, як інтегративна медицина. Чому вирішили піти проти течії?

— Усе залежить від того, що ми беремо за точку відліку. Якщо звернутися до стародавньої медицини, то такі підходи були якраз стандартними. Тоді людський організм вважали цілісною системою, а всі хвороби, на думку тогочасних лікарів, залежали від оточення, харчування, спадковості й психологічного стану. На якомусь етапі медицина перейшла на дробний підхід до організму, тобто вузькоспеціалізований. Невдовзі стало зрозуміло, що симптоматичне лікування — шлях у нікуди. Це непогано на етапі «фельд­шеризму», але лише на ньому… Для симптоматичного лікування можна не бути лікарем, достатньо гарненько вивчити анотації до препаратів і вправно лікувати симптоми. Але вилікувати людину чи відновити здоров’я, сповідуючи такий підхід, не вдасться. Іншим важливим фактором, який змусив нас відійти від стандартних підходів, стали тісні контакти з університетськими шпиталями Німеччини. Їх медицина дуже стандартизована, до того ж ще й максимально персоніфікована. Будь-який гарний спеціаліст дотримується індивідуальних принципів у лікуванні та персоніфіковано підходить до кожного пацієнта.

ВЗ Тобто за словом «німецька» у вашій клініці стоїть більш глобальна ідея, аніж популярний медичний туризм?

— Наші партнерські стосунки три­вають з 1998 року. Усе почалося з дружби та можливості побачити, як пра­цюють університетські клініки в той час, коли система ще була досить закритою. Не скажу, що вони справили на мене неймовірне враження, адже ті лікарні, де працювали представники моєї родини, мали теж досить непогану клінічну базу. Можливо, якби я приїхала туди з периферії, вражень було б більше. Але це дало мені змогу сконцентруватися саме на нюансах роботи, яких нам не вистачало. Нашу клініку ми створювали на засадах роботи німецьких медичних закладів, й іноземні колеги дуже допомогли ідеями. Але головним чинником виявилося усе ж стимулювання. Пам’ятаю, як наш німецький партнер приїхав на відкриття клініки. Це був момент, коли я надзвичайно пишалася результатом нашої роботи, і мені здавалося, що це — вищий пілотаж! Він ходив, усе роздивлявся і наостанок сказав: «Ви такі молодці! Тут так чистенько!» Я одразу спустилася на землю і зрозуміла, що необхідно займатися технологічною інноваційною медициною, аби було не лише «чистенько».

ВЗ Що було в початковому форматі клініки?

— Ми розпочинали з дерматовенерології, лікування захворювань, які передаються статевим шляхом, та безпліддя. Але вже за кільки місяців стало очевидним, що мусимо розширятися й залучати лікарів інших фахів. Так пос­тупово ми стали багатопрофільною клінікою.

ВЗ Коли кажете «ми», то кого маєте на увазі?

— Від самого початку це був успішний тріумвірат друзів ще зі студентської лави. Мені надзвичайно пощастило з ними! Ми стали партнерами, не втративши при цьому теплих стосунків. В усіх у нас однаковий рівень перфекціонізму та почуття відповідальності. Ми навіть не сперечалися з приводу поділу повноважень: кожен взяв собі ту частину роботи, яка йому найбільше імпонувала. Мені подобається стратегічне планування, тому я й стала генеральним директором. Але кожен з нас зберіг можливість залишатися практичним лікарем і вести прийом. Таке поєднання трохи дивує наших колег, адже вважається, що не варто поєднувати практику та менеджмент. Я із цим не згодна і, до речі, німецькі колеги працюють так само: будь-який шеф відділення зранку стоїть за операційним столом, а в другій половині дня сидить за письмовим. Я дуже люблю в собі лікаря і ніколи від цього не відмовлюся!

ВЗ Мабуть, довелося поповнювати знання з керування медичним закладом?

— Звичайно, я вчуся постійно. Дуже допомагають контакти з бізнесовими фахівцями — беру в кожного те, що імпонує. Без навчання неможливо успішно займатися медичним бізнесом — він надто складний.

ВЗ Що за роки існування клініки було найскладнішим для вас як для керівника?

— Кадри! У цих питаннях я максималіст, адже розумію, що від роботи медичного персоналу залежить здоров’я та життя пацієнтів, які нам довіряють. Будь-який непрофесіоналізм може зашкодити більше, ніж неучасть. Закривати очі на помилки персоналу — найбільший злочин, який може вчинити керівник клініки. Українська медицина за останні 25 років стала дуже повільною, зникли межі відповідальності на всіх рівнях. Це в першу чергу небезпечно для самих лікарів, адже так вони поволі втрачають кваліфікацію. Тому, коли до мене в клініку приходить такий «розмитий» фахівець, це може стати великою проблемою. І тут, як ви розумієте, мова йде не про рівень медичних знань: абсолютно кожного нового співробітника ми навчаємо. Але навчити можна тільки того, хто хоче і має хист. Повторюся: у медицині ціна помилки надто велика!

ВЗ Що спільного в тих фахівців, які пра­цюють з вами від самого заснування клініки?

— Професіоналізм. На роботі я можу пробачити будь-що, окрім його відсутності. Говорячи про професіоналізм, крім знань і навичок маю на увазі орієн­тованість на пацієнта та вміння чути його потреби.

ВЗ Мені здається, що термін «професіоналізм» в українській медицині досить суб’єктивний — через відсутність менеджменту якості. Як ви оцінюєте, профі людина чи ні?

— Мені пощастило, адже ми з 2000 року працюємо за німецькими протоколами і стандартами якості. Тому я маю об’єктивні критерії оцінювання. Ми одразу ввели діагностичні програми по різних спеціальностях та схеми лікування по різних нозологіях, куди входили певні стандартизовані методики. Звичайно, кожен лікар має певну свободу дій, але в рамках клінічних протоколів. Медицина взагалі дуже «математична»: 99% дій у медичному полі можуть бути достовірно підтверджені або спростовані. Користуючись цими критеріями, ми можемо не емпірично, а буквально оцінювати якість будь-якої медичної служби.

ВЗ Будучи керівником медичного закладу, котрий уже 17 років працює за європейськими протоколами, як ви оцінюєте ситуацію, що склалася в медичній спільноті у зв’язку з нав’язуванням лікарям такої форми лікування?

— Будь-який протокол, по якому працюють лікарі нашої клініки, адаптований під наші, внутрішні, реалії. Але в нас приватний заклад, і пацієнт або страхова компанія одразу розуміє вартість послуги. Мені здається, що галас навколо нових стандартів у державному секторі підіймається через те, що незрозумілим залишається найсерйозніший момент — фінансування. Так, можна взяти за взірець європейський протокол із будь-якої нозології, але в нього вже введені певні діагностичні, лабораторні методики і тести, препарати, кількість медичного персоналу, пот­рібна для лікування, тощо. Але головне — туди вже закладені ціни та джерела фінансування.

Враховуючи все це, протокол апробований у певній країні та має право на існування. Тобто в цій країні (чи лікарні) є кошти для роботи за цим протоколом. Я з великим побоюванням ставлюся до фрази про те, що «гроші ходять за пацієнтом», адже мені не зрозумілий ані механізм, ані шляхи, якими вони «ходять». Медицина — велика та значуща частина економіки країни, і вона має прозоро фінансуватися державою, що на сьогодні й гарантує нам Конституція. Тому як лікар я розумію напругу через нові протоколи: нас просто кидають на амбразуру! Спочатку треба вносити зміни на рівні держави та законодавст­ва, а вже потім нав’язувати лікарям роботу за іншими стандартами.

ВЗ У своїх статтях, доповідях ви часто вживаєте термін «гомеостаз». Мені здається, він трохи невигідний в умовах нашої фармакологічно-корумпованої медицини…

— Ми не аптека: ми лікарі, і наша робота не закінчується на призначенні фармакологічних препаратів. Кінцева мета будь-якого повноцінного лікування — відновлення втраченого ресурсу організму та підвищення якості життя пацієнта. Досягти цього лише медикаментозно неможливо. Але це не означає, що ми проти ліків: у тих умовах, у яких живе населення України, без фармакологічної підтримки зберегти здоров’я та якість життя прос­то нереально! Сподіватися, що звичайні правила здорового життя, які допомагають мешканцям гірського регіону, скажімо, Греції, допоможуть киянам, марно. Ті дос­лідження, які ми проводимо в стінах клініки, показують, що у зовсім маленьких дітей і підлітків сьогодні виявляють функціональні й органічні зміни, які у класичній медичній літературі описані в пацієнтів зрілого та старечого віку.

ВЗ Хто ті українці, які витрачають кошти на фундаментальне відновлення свого здоров’я і не задовольняються симптоматичним лікуванням?

— Як правило, гроші у власне здоров’я вкладають люди, яким важливо бути в активному життєвому руслі. Вони цінують власні інтелект і якість життя, знаючи, що втрата цього ресурсу одразу вплине на їх статус. Останнім часом більшає людей, які мають внутрішню мудрість і розу­міють: здоров’я потребує часу, уваги і коштів. Вони ставляться до власного тіла, як до дуже дорогого устаткування, знаючи йому ціну.

ВЗ Як представники класичної медицини сприймають основи інтегративної медицини?

— По-різному. Але я вмію аргументувати на професійному, науковому рівні без зайвих емоцій. Будь-який підхід, що ми використовуємо у своїй клінічній практиці, я можу «захистити» клінічними дослідженнями та графіками, що ілюструють динаміку лікування. Життя демонструє переваги персоніфікованої медицини, адже недообстеження через певний час відгукнеться фінансовими втратами або й взагалі незворотним погіршенням здоров’я. За 25 років панування вузькоспеціалізованої медицини громадяни України не стали здоровішими, плодовитішими та довгожителями. Усе те, про що я розповідала опонентам і що 15 років тому називали «страшилками», на жаль, справджується. Для нас це закономірно, сподіваюся, невдовзі прозріють й інші.

ВЗ Ваша ідея «антистаріння» виникла у зв’язку із віком чи привнесена з Європи?

— Ідея виникла у 2004 році як результат кількох наукових конгресів. В Україні, як і в інших країнах світу, є так звані кастові спеціальності. Однозначно кастовими є дерматовенерологія й урологія. Тоді ми з колегою брали участь в урологічному конгресі, що відбувався в Києві, учасниками якого були переважно чоловіки. І ми помітили, що ця медична еліта має якийсь дуже втомлений вигляд. Буквально через два місяці ми потрапили на аналогічний захід у Відні, де побачили протилежну картину — гарні, підтягнуті чоловіки з палаючими очима. Саме в рамках конгресу порушувалися теми чоловічого антистаріння, здоров’я й метаболізму. Нас це надзвичайно зацікавило, і ми вступили в усі можливі міжнародні асоціації з медицини антистаріння й організували першу українську. Я впевнена, за цією темою — медичне майбутнє всього світу, яке сповідує пролонгацію здоров’я починаючи із запліднення. У 2006 році ми привезли до України унікальну технологію генетичного дослідження поліморфних генів, котра дає змогу визначити схильність до того чи іншого захворювання, пов’язаного з віком. Завдяки таким дослідженням можна ще до появи клінічних симптомів проводити повноцінну профілактику захворювань. Але це не кожному пот­рібно: людина без внутрішнього відчуття цінності свого життя ніколи не стане працювати на випередження.

ВЗ Що плануєте розвивати в майбутньому?

— Мені цікаво спостерігати, як розвиватиметься медицина в Україні. Зараз країна переживає етап змін, які мусять дати радикальні перетворення. У світі активно впроваджуються клітинна медицина, імунотерапія та генетичні методи в діагностиці й фармакології. Це все дає нам розуміння, що найближчим часом медичні технології зазнають разючих змін. Україна також мусить увійти в цей інноваційний виток, адже довгий час пасти задніх нікому не на користь. І я вважаю, що ми маємо значний потенціал й умови, коли треба діяти. Надзвичайно висока смертність, коротка тривалість життя, значні показники демографічної кризи — це наша готовність від противного, яка може дати нам важливий поштовх угору.

Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»