Цей лікар завжди в центрі уваги: під час прийому пацієнтів, лекції в медичному виші чи конференції будь-якого рівня. Його знають як практика-новатора та дерматолога-філософа. Таких людей часто побоюються через неординарність та непередбачуваність, але з цікавістю спостерігають за їх професійним шляхом. Спробуємо познайомитися ближче?
ВЗ Ви — представник відомої медичної династії. Мабуть, проблеми з вибором професії не було?
Юрій АНДРАШКО, завідувач кафедри шкірних та венеричних захворювань Ужгородського національного університету, головний дерматовенеролог Департаменту охорони здоров’я Закарпатської ОДА, член ради правління Європейської академії дерматовенерології (EADV), доктор медичних наук, професорВЗ То як визначилися зі спеціалізацією?
— Я був хорошим студентом — ленінським стипендіатом, але до п’ятого курсу так і не зміг обрати майбутню спеціалізацію. Приваблювала хірургія, але з часом зрозумів, що це — ремесло. Я з великою повагою ставлюся до людей із «золотими» руками, які оперативним шляхом позбавляють пацієнтів тяжких недуг, але потрібно зрозуміти: у медицині майбутнього відсоток інвазивних втручань буде мінімальним. Назву це першим фактором реформації.
Мою долю вирішив випадок: по закінченні університету керівництво вишу, уперше в своїй практиці, зробило мені унікальну пропозицію — місце асистента на кафедрі дерматології без інтернатури. І це був лише початок. Усе йшло саме по собі. Наприклад, я ніколи не прагнув стати наймолодшим професором у своїй галузі чи почати приватну практику в 1995 році… Я просто йшов у ногу з, не побоюсь цього слова , європейським часом.
ВЗ Знаю, що ви отримуєте задоволення від своєї роботи, а як ви відпочиваєте?
— Молодша дочка нещодавно сказала: «Мама постійно працює, а тато — відпочиває!» Навіть у моїх дітей складається враження, що я не дуже напружуюся… Це, звичайно, ілюзія, але я не сприймаю свою роботу як важку ношу. Переконаний у тому, що лікувати можна тільки за однієї умови — коли ти щиро любиш людей! Інакше дива не станеться. Цей принцип я і використовую у своїй лікарській практиці: веду прийом до того моменту, поки радий кожному пацієнту… А потім шукаю способи «випустити пару»: джаз, йога, книги. Назву це другим фактором реформації: лікарі забувають про основу медицини — концентрацію на хворих і результаті, а не на медичному закладі чи процесі.
ВЗ Ви маєте власне філософське ставлення до шкіри і надаєте їй особливого значення…
— Не припиняю захоплюватися цим органом. Шкіра — це весь організм, і я спробую вам пояснити, що маю на увазі. Повернімося до ембріогенезу й пригадаймо: ектодерма — первинна тканина і залишається нею впродовж усього життя. Ця тканина від початку виконує домінуючу роль і, диференціюючись у процесі ембріонального розвитку в нейроектодерму, що є «центральним сервером» організму, формує епідерміс — як «сенсорний дисплей» на периферії.
Саме шкіра першою реєструє абсолютно всі подразники зовнішнього світу та кодує в потрібний організму варіант сприйняття. А згодом як активний монітор демонструє наслідок усіх цих впливів. Це абсолютно самодостатній орган, котрий акумулює в собі безліч процесів. Шкіра — величезне джерело стовбурових клітин. Епідерміс завтовшки всього в 1 мм є унікальним шаром, що відповідає за імунорегуляцію та синтез низки активних молекул. І я можу перераховувати аргументи на користь цих тверджень безкінечно! За своєю суттю, шкіра — універсальний орган, який «бачить», «чує», «відчуває» і навіть бере участь у психоемоційній регуляції функцій організму. Насправді такий погляд далеко не новий: варто підняти стародавні трактати і поцікавитися, яке уявлення про шкіру мали теологи, філософи та лікарі минулого.
ВЗ Невже тогочасні філософи думали так само?
— Я ретельно вивчав цю тему і можу з упевненістю сказати: вони надавали шкірі глобального значення. На їх думку, вона — початок та кінець соми, тобто тіла. Спочатку друїди, а згодом представники неоплатонізму казали: «Шкіра — душа, що росте!» Тобто шкіра — це реальність, котра постійно змінюється. Навіть аура, яку випромінює людина, є продовженням шкіри. Через шкіру ми починаємо своє життя, через неї його і втрачаємо. Саме нею маля вперше контактує з матір’ю після народження, саме через шкірне сприйняття пізнає світ, адже шкіра першою «чекіниться» в ньому після пологів. Тут проситься аналогія зі зміною в парадигмі сучасної молекулярної біології — коли мембрана клітини набуває більшого значення, ніж ядро. Так само і в цілому організмі «керівником» є шкіра.
ВЗ Душа, що росте… Яке значення в цьому контексті має дієслово?
— Тут я зведу шкіру до епідермісу. Ці кілька міліметрів оновлюються раз на три-чотири тижні. Тому шкіра росте в прямому сенсі цього слова. Але «скидаючи» із себе відпрацьовані клітини, вона звільняється не лише від зайвого матеріалу та продуктів метаболізму, а й від непотрібної людині енергії. Це глобальне очищення організму. Автофагія, за розшифровку якої присуджена Нобелівська премія цього року, добре лягає на зазначену теорію: організм утилізує непотрібні рештки, універсально виводячи їх через шкіру.
ВЗ Як ці знання пояснюють хвороби шкіри?
— Шкіра, як і будь-який орган, старіє та хворіє. Не слід чекати, поки захворювання з’являться на візуальному рівні — потрібно шукати попереджувальні сигнали організму. І це стосується порушень у будь-якій його системі: їх можна бачити на шкірі та регулювати. А щодо захворювань шкіри, то тут варто розрізняти соматичні проблеми й прояви психічних негараздів в організмі. Я класифікую ці хвороби на «дерматопсихози» і «дерматоневрози». Коли розглянути основні патофізіологічні патерни в дерматології, скажімо, імунологічну дисфункцію, то вона може розвиватися за допомогою переважно Т-хелперів 1-го типу — тоді це буде, наприклад, псоріаз і подібні йому стани, або ж Т-хелперів 2-го типу — атопічний синдром і подібні йому стани. За аналогією реакції шкіри, як і зміни в психо-емоційній сфері, також можна поділити на «психози» та «неврози». Шкіра може відреагувати і збудженням, і супресією. Я навіть дозволю собі уточнити, що це зовнішній мозок людини та індикатор її настрою… Ось так, аналізуючи всі ці моменти, я й дійшов висновку про необхідність розвивати новий для нашої (і не тільки) дерматології напрямок — психодерматологію.
ВЗ Що ви маєте на увазі?
— Більшість оздоровчих філософій Сходу, наприклад, йога, побудовані на контролі дихання. А шкіра — найбільший орган дихання. Тому, впливаючи на неї, можна регулювати низку станів. Близько половини захворювань є психосоматичними. Хвороби шкіри — не виняток. Ніщо не заспокоює психіку так, як приємні тактильні відчуття. Пам’ятаєте, як у дитинстві мама пестила та гладила спинку? Якби не було цього провідника, частота серцевих скорочень не вповільнювалася б, а думки не впорядковувалися. До речі, центри зору в корі головного мозку одночасно є і центрами, котрі реєструють тактильні відчуття від рецепторів на кінчиках пальців. Тому немає абсолютно незрячих людей, є «абсолютно короткозорі». Упевнений, що процеси зорового, слухового та нюхового сприйняття неможливі без участі шкіри. Усі органи чуттів опосередковані ектодермою.
Думаю, найближчим часом ми отримаємо не тільки нову парадигму медицини, а й зовсім інші методи впливу на організм. Тому з’являться нові субспеціальності та й цілі спеціальності — на стику різних дисциплін. Однією з таких буде психодерматологія, яка, до речі, збудує місток між західною та східною медициною. Уже давно було відомо, але дещо по-іншому роз’яснено те, до чого ми зараз приходимо завдяки молекулярній біології чи генетиці. Тільки тисячоліття тому це не потребувало доказів і ретельних пояснень, як сьогодні. Ми відійдемо від інвазивних способів регуляції організму та зможемо через шкіру вирішувати набагато більше проблем.
ВЗ Чи існує така спеціалізація в інших країнах світу і чим саме займаєтесь ви із колегами?
— Вона є в Німеччині та США, зокрема такі фахівці працюють у науково-практичному закладі психодерматології, що спеціалізується на атопії. В інших країнах ця спеціалізація є складовою дерматології. Наші пацієнти — люди із хронічними захворюваннями шкіри: атопічним дерматитом, псоріазом, свербежем чи дерматозами тощо. Ми також активно використовуємо різні психорегулюючі технології. Наприклад, уже маємо групи хворих, які пройшли так звані психологічні розстановки. Мета цього — зрозуміти, чи може психокорекція підвищити якість їх життя. Так, сьогодні ми вже добре розуміємо молекулярний рівень хвороби і можемо на цьому самому рівні на неї впливати. Але в такий спосіб досягаємо лише певної ремісії, а питання контролю та її тривалості залишаються відкритими, тому проблему остаточно не вирішено. Без гармонізації психоемоційної сфери не варто очікувати на повне одужання. Останні наші дослідження ми присвятили свербежу як чиннику, котрий найбільше впливає на якість життя людини. Відомо, що навіть при деяких захворюваннях, які характеризуються «пекельними» формами свербежу, не варто шукати синаптичні шляхи його реєстрації, адже в цих зонах немає рецепторів, котрі його сприймали б. Тобто по своїй суті це фантомне відчуття, що концентрується в ЦНС і може не мати жодного морфологічного підґрунтя. І ось результати нашого експерименту: абсолютно всі пацієнти повідомляють про значне покращення загального стану і виражену супресію відчуття свербежу. Деякі хворі позбулися надокучливого «ворога» вже після першого сеансу психотерапії. За результатами дослідження ми підготували низку дихальних технік і впровадили їх у практику. Окрім того, у нашій команді є спеціаліст з йоги, який днями повертається з індійського ашраму та почне свою серію занять із пацієнтами. Ми не тільки віримо у вплив психологічних розладів на виникнення проблем шкіри, а й доводимо ефективність корекції психологічного стану в лікуванні дерматологічних захворювань.
ВЗ Як самі пацієнти реагують на таке специфічне лікування?
— Усе значно спрощує довіра, яку ми вже здобули в пацієнтів і яку надзвичайно цінуємо. Коли людина приходить до лікаря, котрому вона вірить, її можна м’яко спрямувати в потрібний бік порадою. Але тут варто дотримуватися принципу «Не нашкодь!» і думати не про власне его, а про якість життя та комфорт пацієнтів. Частина хворих перед тим, як потрапити до мене, пройшла всі кола пекла та спробувала всі наявні в класичній медицині методики терапії. Під колами пекла я маю на увазі лікарів, які дивляться на пацієнта як на гаманець або граються в приватну клініку, чи аптеки, котрі продадуть клієнту будь-що, аби виконати місячний план.
ВЗ На вашу думку, українські дерматологи готові до такого сприйняття інформації про шкіру?
— У тому то й справа, що більшість сучасних дерматологів досі розглядає організм «фрагментарно». А завдання «менторів» — донести ідею єдності духовного й фізичного. На щастя, є дерматологи, котрі прагнуть розвиватися, і це підтверджують щорічні наукові та практичні професійні заходи, рівень яких помітно зростає. І так само, як ще кілька років тому, ніхто не заглиблювався в дерматоонкологію, психодерматологія є новинкою сьогодні. Думаю, такими впевненими кроками ми і тут дійдемо до істини. І поки психодерматологія практично лише розвивається, Україна може стати навчальним «майданчиком» для дерматологів усього світу, ми зможемо багато чого продемонструвати іноземним колегам. Сьогодні вже сформувалася група молодих українських дерматологів та науковців, які займаються цим напрямком.
ВЗ Виявляється, що медицина із плином віків стала більш поверхневою?
— Я з повагою ставлюся до своїх колег, навіть до тих, котрі відмовляються широко мислити і досі розглядають лише вузький спектр хвороби. Безумовно, для них моя «філософія» на кшталт маячні. Вони знають кілька десятків препаратів і вважають себе «озброєними». Тільки чого ми досягли в такий спосіб? Фанатично покладали надію лише на фармакологію — й перевели більшість захворювань у ранг епідемій або хронічних недуг? Велика частина нових хвороб і станів — наслідок нашого бездумного впливу на організм. Де тут якість життя пацієнта? І відповідно, яка потім довіра до лікаря? Так, порушуючи ці питання, у відповідь часто чую про брак коштів. Усе в житті має причинно-наслідковий зв’язок. Якби всі лікарі масово вийшли із зони комфорту, система зрушила б з місця. Сьогодні ж у наших реаліях брак коштів призводить до браку совісті. А ще гірше — брак совісті спостерігається вже на генетичному рівні, особливо в представників «медичних династій».
ВЗ Відволічемося від філософії… Ваша родина має клініки і на території України, і в Європі. Чи відрізняється ставлення пацієнта до лікаря з огляду на різну ментальність?
— Знаєте, для мене це питання теж було ключовим під час відкриття першої клініки за кордоном. Я не стільки сумнівався у власній професійності, адже витримав чимало перевірок кваліфікації у відповідних європейських інстанціях, скільки непокоївся, як мене сприймуть іноземні пацієнти. Довіра до лікаря є запорукою успішності лікувального процесу. В Європі справді дещо інша ментальність, інакше ставлення до якості життя. Але виявилося, що все значно простіше: коли ти дійсно бажаєш допомогти та щиро ставишся до пацієнта — тебе чують скрізь. Зараз мені з європейцями так само просто, як і зі співвітчизниками.
ВЗ Ви — яскравий представник регіональної медицини. Чи пішла на користь українській дерматології регіоналізація?
— Регіоналізація — питання відносне в розрізі глобалізації. Особисто для мене вона не відіграла жодної ролі, оскільки, перебуваючи у своєму регіоні, маю пацієнтів з усіх куточків України та із сусідніх держав. Я розмовляю із хворими зрозумілою їм мовою. Не важливо, яка це — русинська, українська, російська, угорська, словацька, англійська, важливо, що бажання допомогти — на першому місці. Я не прагну закохати в себе пацієнта, але надзвичайно ціную довіру, мені байдуже, звідки він родом і хто може більше заплатити.
Приватна медицина дає можливість лікувати, а не зазирати в кишеню хворого. Справжній лікар завжди знайде свою нішу, власне місце. Ніхто нікого не тримає за мізерну оплату в поліклініці. Але сидіти там роками, вимагаючи соціальних гарантій, рахуючи ліжко-місця і гинучи від власної агресії та невдоволення, не варто.
ВЗ Як перехід на сімейну медицину позначився на дерматології?
— Шкіра — вікно, що дає змогу зазирнути всередину організму, — завжди була і залишається чи не найважливішим «інструментом» у руках сімейного лікаря. Тому недоцільно виключити з ланцюжка першу ланку медичної допомоги, що здатна розпізнати проблему на початковому рівні. Також первинка не може бути вирвана з контексту. Усі рівні надання медичної допомоги повинні становити один процес. Візьмімо Велику Британію, де дерматологів найменше: вони зуміли забезпечити високий рівень сімейної медицини і величезний пласт вузьких знань високої якості передали лікарям загального профілю. Дерматологам залишився high level медичної допомоги — у відповідних установах вищого профілю. Але розвивати сімейну медицину окремо від інших спеціалізацій — нераціонально. Медичні виші тиражують фахівців, котрі потім не знають, куди себе подіти. Усі намагаються залишитися працювати у великих містах, а в сільській місцевості, як і раніше, лікувати нікому. Те саме в нашій спеціальності: навряд чи нам потрібні 5 тис. дерматовенерологів. Думаю, однієї тисячі висококласних спеціалістів було б достатньо! А решту варто відпустити у вільне плавання…
ВЗ Чи погодилися б ви зараз адмініструвати систему охорони здоров’я на державному рівні?
— Ні! Усьому свій час… У 40 років, коли я обіймав відповідні адміністративні посади, мені здавалося, що в мене достатньо терпіння та навичок для зміни системи, окрім цього були й певні амбіції. Звичайно, як людина самокритична, розумію, які кроки є хибними, а які ефективними. Тішуся, що лише «здорові» амбіції ведуть мене по життю. Один з результатів — останні 10 років я присвятив пошуку та вихованню правильної молоді. Сьогодні разом, у команді, ми зможемо набагато більше. Я впевнений, що вони втілять усі сміливі плани в життя.
ВЗ Які кроки ви робите сьогодні?
— Ми активно розбудовуємо клініку в Ужгороді. Сьогодні нам потрібно більше простору для забезпечення комфортних умов роботи для молодих спеціалістів, яких ми й надалі залучаємо і до практичної лікарської, і до наукової діяльності в закладі. Нещодавно колеги обрали мене членом ради правління Європейської академії дерматовенерології (EADV). Для мене це можливість ще ефективніше сприяти молодим українським дерматологам швидше виходити на такий рівень, аби до них за знаннями приїздили закордонні фахівці. Та найважливіше — це щоденна горизонтальна комунікація з молоддю. Доки в медицині крастимуть впевненість і знання в молоді, доти в неї не буде майбутнього.
Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
