Забудьте, що ви лікар!

Для мобілізованих лікарів робота на фронті стала випробуванням не тільки на професійність, а й на твердість духу та мужність. І, повернувшись додому, вони сподіваються: проб­леми й недоліки їх служби обов’язково мають бути враховані для подальшого вдосконалення вітчизняної військової медицини.

«У нас» і «в них» — дві великі різниці

Мар’ян СВЕРЛОВИЧ, лікар-анестезіолог відділення інтенсивної терапії Полтавської обласної клінічної психіатричної лікарні ім. О. Ф. Мальцева

Спершу була база підготовки в смт Городок, що на Житомирщині, — колишньому військовому містечку Макарів-1. Нас розділили по окремих взводах за спеціальностями: хірурги, анестезіологи, терапевти, стоматологи тощо. Лекції читали викладачі Української військово-медичної академії. Нас учили, як діяти при пораненнях, кровотечах, шоковому стані та інших ушкодженнях. На жаль, наставники не мали бойового досвіду, до того ж користувалися застарілими підручниками. Тому ці лекції ми сприймали як відірвану від життя теорію. «Ковток свіжого повітря» отримали, коли волонтери організації «Медсанбат» привезли до нас кількох американських інструкторів з тактичної медицини. Вони мали провести практичні заняття.

Зарубіжні фахівці спершу запитали: «Серед вас є лікарі?» Усі ми дружно підняли руки. Це вкрай здивувало американських тренерів. Адже у них санінструкторів готують із людей без медичної освіти. Узагалі, без цієї підготовки бійця не допускають до служби. Завеликою розкішшю здалося іноземцям використовувати для такої справи лікарів-професіоналів з досвідом роботи.

Ми вивчали на практиці, як треба проводити сортування, транспортування поранених, дивувалися тому, що на першому етапі евакуації санінструктори НАТО виконують трахеостомію, інтубацію, декомпресію грудної клітки при напруженому пневмотораксі — те, що в нас роб­лять на операційному столі. Аптечки в них були укомплектовані сучасним ізраїльським бандажем, бинтами, просякнутими спеціальним гемостатичним препаратом кровоспинної дії, повітроводами, турнікетними джгутами. Це згадалося, коли згодом ми одержали наші, залежані на складах, індивідуальні перев’язувальні пакети, у яких джгути були ще радянського виробництва. Вони рвалися в руках. Мені ж як анестезіологу довелося навіть побачити апарат штучної вентиляції легень… 1965 року виробництва, яким нас оснастили. Коли ми вже потрапили в бригаду, наш стоматолог отримав крісло 1953 року випуску. Сам він мав приватний кабінет і не раз говорив: «Я із задоволенням забрав би це крісло собі як музейний експонат!» І, не дай Боже, ти зіпсував чи загубив цю «апаратуру» — її вартість мав компенсувати у 10-кратному розмірі…

«Забудьте, що ви лікарі!»

Коли в Гайсині Вінницької області формувалася 59-та бригада на базі 9-го Вінницького батальйону територіальної оборони, я потрапив туди. Ми, медики, вчили бійців основам надання першої медичної допомоги на полі бою та навичкам самодопомоги, а вони нас — розбирати й збирати автомат, стріляти тощо. Запам’яталася настанова військового керівництва: «Забудьте, що ви лікар! Ви — бойова одиниця. Спочатку виконайте бойове завдання, а вже потім — свою медичну роль…» Коли ж згодом траплялися непередбачувані ситуації зі здоров’ям вояків, питали спершу з нас: «Куди ви дивилися?!»

Незабаром я добровільно зголосився очолити медслужбу батальйону — якраз відбувалася ротація, і цей підрозділ опинився без керівника. Невдовзі довелося виконувати перше бойове завдання: нас направили у Херсонську область контролювати Кримський перешийок, звідки ворог міг завдати удару. У селі Партизан Генічеського району відкрили медпункт. Медичну допомогу надавали двоє: я, лікар, і фельдшер. Недалеко була Генічеська районна лікарня — туди і привозили пацієнтів, але не поранених, а хворих. Згадую, як добре нас підтримували тамтешні кримські татари: приносили і медикаменти, і запчастини для автомобіля, привозили дизпаливо, продукти (черешню, полуницю, зелень, ранні овочі, хліб із місцевої пекарні) — так турбувалася про нас їх громада.

Коли через місяць ми переїхали на Херсонщину, у Чаплинський район, і розгорнули там медпункт, я тільки й встигав розвозити хворих по лікарнях: у бійців виявляли пневмонію, ГРВІ, переломи, вивихи тощо. Чесно кажучи, був розчарований. Думав: «Хіба про це я мріяв? Хотів же надавати реальну фахову допомогу воякам у госпіталі чи на полі бою!» Але все це здійснилося пізніше.

У зоні АТО

Після бойового злагодження на полігоні «Широкий Лан» у складі 10-го батальйону «Поліська Січ» 11 вересня 2015 року я прибув у зону АТО. Лікарів розподілили по взводах, наш направили у селище Золоте. Довелося облаштовувати бліндаж для ночівлі. А завдання полягало у визначенні місць евакуації по всій лінії оборони — від Золотого до Попасної. У складі медичної групи — я, лікар, санінструктор (ветеринар за фахом) і водій санітарного УАЗа. Ми їздили по позиціях, виявляли та поз­начали на картах зони: червона — найнебезпечніша — під обстрілами; помаранчева — помірковано небезпечна; зелена — є укриття і туди може під’їхати машина за пораненими.

Невдовзі відбулося моє перше реальне знайомство з бойовою травмою: під час встановлення «розтяжки» підірвався солдат. По рації викликають: «Підрив гранатою, є постраждалі…» Вночі на волонтерській машині під’їжджаємо до місця події. У потерпілого — серйозні ушкодження, велика крововтрата. Накладаю пов’язки на рани, ввожу у вену інфузійний розчин. Пораненого транспортуємо у військовий медичний підрозділ лікарні Сєвєродонецька. У цей час волонтери доправляють сюди ще чотирьох поранених. Так я вперше побачив обличчя війни — жорстоке, безжалісне. У ту мить не пошкодував, що пішов на фронт добровольцем.

Крок до досконалості

Згодом прийшло розпорядження начальника медичної служби сектора: розподілити лікарів за спеціальностями, почати формувати посилені бригади медиків при лікарнях. Я потрапив в Артемівську центральну лікарню, у зведений медичний загін передової хірургії, що входив до Харківського мобільного госпіталю. У загоні — хірург із Харківського мобільного госпіталю, нейрохірург, судинний хірург, травматолог і я як анестезіолог.

То був тяжкий для країни час: у Мінську домовлялися про перемир’я, але на Світлодарській дузі не вщухали обстріли, і звідти до нас направляли важких поранених. Оперували бійців з ушкодженнями черевної порожнини, грудної клітки, шиї, голови, рук, стегна… Доводилося багато годин стояти за операційним столом — бувало, за годину в лікарню потрапляло від 6 до 10 пост­раждалих. Найпершим нашим завданням було спинити кровотечу та відновити життєво важливі функції організму.

Уже тоді відчувалося, що військова медицина зробила суттєвий крок уперед. Усе було чітко організовано. Усі підрозділи мали телефон координатора, який був поінформований, де, коли й кого поранено, який характер бойових травм, доповідав по ланцюжку «нагору». Рішення, кого куди везти, приймали оперативно. Поки поранених транспортували, уже була готова операційна. Дуже затребуваною виявилася спеціальність судинного хірурга, а таких фахівців не вистачало. Через наші руки пройшло більше сотні важких поранених, і всім ми надали належну первинну лікарську допомогу. Нарешті збулося моє бажання — працювати в операційній…

Коли почали діяти Мінські домовленості про відведення важкого озброєння, на деякий час втрати на лінії розмежування значно зменшилися. Але ми не розслаблялися, бо знали: із 17-ї до 23-ї і зранку — з 5-ї до 8-ї години бойовики обстрілюватимуть наші позиції. І ніякі Мінські протоколи на них не діяли.

Уроки, що має врахувати Генштаб

Демобілізувався я 19 квітня 2016 року. Найважчим було те, що свого маленького сина від року до двох я міг бачити лише по вайберу…

Сьогодні ж, озираючись на минуле, згадую ті проблеми, із якими зіткнулися ми, мобілізовані лікарі, й думаю, що їх обов’язково повинне врахувати вище військове керівництво країни, аби вони не повторилися.

Найперше — це якість мобілізації. Зрозуміло, що ми були не готові до війни. Тож в перші роки допустили чимало «ляпів». Під час роботи лікарем медпункту військової частини на Херсонщині мені довелося возити на освідчення тих, хто напивався до безтями: так, до армії потрапляли й хронічні алкоголіки. Були й випадки суїциду — не можна цього приховувати. А наркомани? У деяких з них виявляли СНІД, що наражало на небезпеку й лікарів. Як таких могли мобілізувати представники військкомату?

Не було налагоджене й медичне забезпечення. Пам’ятаю, як ми отримували прострочений гіпс, що був необхідний для імобілізації при важких пораненнях рук і ніг. А як виконувалися заявки на ліки? Препаратів чекали місяцями, а надходили вони не в потрібній кількості та ще й непридатні… А бюрократичні списування цих ліків? Тому нам простіше було працювати із волонтерами. Телефонуєш такій людині, і через день-два отримуєш необхідне. Й ніяких актів ніхто не вимагає. Проте не може ж армія триматися тільки на волонтерах!

Наводить на роздуми й нераціональне використання лікарів-професіоналів. Мені пощастило: наприкінці служби я все ж працював за фахом, а дехто так і дослужив свій термін санінструктором чи «сімейним лікарем» підрозділу…

Я думаю, щоб і армія, і військова медицина крок за кроком вдосконалювалися, про всі ці негаразди має знати вище військове керівництво, бо лише так ми можемо сподіватися на перемогу і наближати її.

Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава