Багато лікарів, не затребуваних під час мобілізації як фахівці, змінили фонендоскопи чи хірургічні інструменти на зброю і пішли на фронт звичайними бійцями. Серед них Олександр Бурій, лікар-стоматолог за фахом і патріот та військовий за покликанням. У той час, коли інші шукали можливості уникнути призову, він покинув зручний кабінет й улюблену роботу та без жодних вагань пішов боронити країну.
Країну врятували добровольчі батальйони
Олександр БУРІЙ, завідувач терапевтичного відділення Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львів, майор медичної службиПід час першої ротації (червень-жовтень 2014 року) служив у місті Попасна на Луганщині. Там було дуже гаряче, адже наш батальйон виконував бойові завдання безпосередньо на передовій. Доводилося тримати оборону на блокпостах цілодобово. Під час другої ротації (січень-березень 2015 року) перебував у селі Кримське тієї ж Луганської області. Було не менш складно, але всі ми вірили в перемогу.
З глибоким переконанням, заснованим на власному досвіді, можу стверджувати, що саме добровольчі батальйони зупинили ворога та впоралися зі своїм завданням на всі сто відсотків. Ніхто не очікував такої сміливості, рішучості й жертовності від звичайних хлопців — здебільшого непрофесійних військових. Але кожен викладався повністю і не вагався жодної хвилини: усі були готові за першої ж потреби віддати життя за свою країну, за найрідніших, що перебували в тилу…
Медик на війні не має часу на роздуми
Загалом моя служба тривала рік і два місяці, з них сім — безпосередньо на передовій. У Попасній, де обстріли траплялися майже щодня, було дуже складно. Поранені були як серед бійців, так і цивільного населення. Оперували спочатку разом із хірургом Олександром Ковальчуком, анестезіологами, медсестрами у напівзруйнованій Попаснянській лікарні. Фактично в нас була повноцінна бригада. Згодом завдяки моїм колегам із Комунальної 3-ї стоматологічної поліклініки м. Львів нам вдалося налагодити діяльність Попаснянської вузлової лікарні. До слова, зробили це власним коштом.
Найскладнішим у моїй військовій практиці був випадок, що трапився з бійцем нашого батальйону Ігорем Соколом: відкрита черепно-мозкова травма, тяжка контузія, множинні ураження живота, грудної клітки та всіх кінцівок унаслідок мінометного обстрілу — на тілі хлопця буквально не було живого місця. Операція, яку я провів із Олександром Ковальчуком, тривала понад чотири години. Дякувати Богу, «Сокол» (таким був позивний у бійця) нині живий і здоровий. Ми навіть бачилися з ним нещодавно в Києві, згадували ті важкі часи.
Були й цікаві, навіть кумедні випадки. Наприклад, коли з приходом українських військ до Попасної повернулося життя, а мешканці містечка відчули довіру до українських військових, відновила роботу і стоматполіклініка в центрі міста. Саме там я рятував зуб-шістку своєму бійцю. Здається, дрібниця, якщо порівняти із тяжкими пораненнями, але я переживав за хлопця з Одеси, який міг втратити зуб, так само, як і за «Сокола». Отож, приїхали ми в стоматполіклініку лікувати пульпіт, а тамтешня лікарка в аптечці мала лише лідокаїн. Цей препарат знеболює за умови здійснення спеціальної провідникової анестезії, котру може виконати тільки хірург. Оскільки стоматолог не наважилася на це, довелося робити самому. Спокійно виконав маніпуляцію, яких у Львові проводив десятки на тиждень, а лікар успішно вилікувала зуб. Оскільки вона не знала, що за фахом я стоматолог, то була дуже здивована такою майстерністю. З того часу в Попасній і почали ходити легенди про начмеда-чарівника, який знеболює одним лідокаїном…
А щойно розпочалася друга ротація у Кримському, до мене звернувся снайпер, у якого був ушкоджений вказівний, так би мовити, «робочий» палець. Боєць лікував його вже протягом місяця, але довгоочікуване покращення не наставало. Хлопець так хотів одужати, що демонстрував дива дисциплінованості. Палець довелося оперувати, потім дренувати, перев’язувати, проводити лікування антибіотиками… Процедури здійснювали тричі на день, і боєць не пропустив жодної! У результаті палець вдалося врятувати.
Інколи до нас зверталися й місцеві мешканці. Багато ліків ми людям просто роздавали: протизастудні засоби, перев’язувальні матеріали, препарати від гіпертонії тощо. Найважче ж було рятувати життя ворогові. Не з медичної точки зору, а саме з моральної. Проте для медика навіть ворог — передусім пацієнт, тож доводилося лікувати й сепаратистів.
Дуже моторошно було в Кримському. Обстріли не вщухали. Одного дня в журналі бойових дій ми зафіксували 18-годинний артобстріл: щойно припиняли бити «Гради», починали працювати «саушки» (самохідні артилерійські установки), за ними — міномети. Після цього ми очікували на атаку, проте її не було, а наступну — за 6 годин — ми з успіхом відбили.
Звісно, на передовій складно всім: і бійцю, і начштабу, проте найважче медику. У сферу моєї відповідальності входила закріплена за мною вогнева точка й цілодобова допомога пораненим. Із легкопораненими давав раду самостійно, складних доводилося евакуювати на «велику землю». Інколи спав лише дві години на добу. Але не припиняю дякувати долі за те, що жоден боєць не помер на моїх руках. Це моя найбільша нагорода з-поміж усіх, яких удостоївся офіційно.
Саме в Кримському оперував хлопців і діставав уламки з тіл безпосередньо в бліндажах. Одному військовому, коли бій дещо вщух, довелося витягати уламок із шиї через порожнину рота в повній темряві. Водій швидкої був поруч і світив ліхтарем. Але давався взнаки досвід першої ротації, тож з усім справлявся набагато швидше.
На передовій усі рівні
За весь час служби лікарів на передовій я, власне, більше і не зустрічав. Ані серед бійців 24-ї окремої механізованої брагади, ані у 128-й окремій гірсько-піхотній Закарпатській бригаді з Ужгорода, яка згодом до нас приєдналася. Ми запитували, чи є в них начмед, лікар, але з’ясувалося, що були лише санінструктори. А санінструктор — це не медик, а звичайний боєць, навчений правильно перев’язувати рани. Хоча згодом, після урахування гіркого досвіду, ситуація змінилася на краще, і зараз медиків у зоні АТО значно побільшало.
На передовій немає чіткого розмежування за соціальними статусами. Є лише твоя вогнева точка, яку ти маєш боронити і нести за неї відповідальність. Скажімо, у Кримському трапився випадок, коли супротивники почали просто застрибувати до нас в окопи й пішли врукопашну лише через те, що один боєць заснув на посту. Хоча бій і був складний, проте нам вдалося вийти з нього без втрат.
А 7 січня 2015 року, на саме Різдво, до нас із тилу зайшла ворожа диверсійно-розвідувальна група, до якої входили професійні морські піхотинці. Загалом з їх поведінки було зрозуміло, що проти нас — фахівці. Дуже грамотно поводили себе в бою: вдарили позашляховику прямісінько у бензобак, поцілили в кімнату, де стояв потужний генератор, — побачили дим над трубою і думали, що там люди, однак помилилися. Влучили у вантажівку з емблемою нацгвардії, сподіваючись підірвати всі наші боєприпаси. Проте прорахувалися: два ящики гранат, «мухи», «джмелі» були у мене… у швидкій. Якби влучили туди — був би справжній феєрверк. Згодом ми знайшли пістолет із глушником іноземного взірця та відстріляні туби від ручних протитанкових гранатометів із написами «Привет из Владивостока»…
Коли почалася ця атака, ми з водієм якраз розвантажували ліки з машині швидкої і не почули пострілів. А піднявши голови, побачили ворога на відстані 30 метрів від себе. Єдина думка була якраз про те, що коли потраплять у швидку — у повітря злетить усе. Я почав відсікати їх, а водій перезаряджав зброю майже з-під машини. Так вийшло, що атаку відбив медпункт, як потім жартували хлопці.
На війні знадобилися всі знання, які свого часу здобув під час навчання у медичному виші, де були і військова кафедра, і курс із військово-польової хірургії та загальної хірургії. Коли збирався йти служити, багато читав про роботу медиків під час різних військових операцій. Загалом моя військова служба стала колосальним досвідом, у першу чергу медичним. Зокрема, помітив: стресова ситуація в умовах війни дивним чином мобілізує організм. Більшість хворобливих бійців під час ротації не дозволяли собі «розклеюватися». Однак згодом, коли поверталися додому, організм починав знову «здаватися». А ще зрозумів таке: неправда, що снаряд не потрапляє двічі в одне місце, буває, влучає й тричі…
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Львів
