Для лікаря-хірурга, начальника відділення хірургії Луцького гарнізонного військового госпіталю Андрія Кострубського воїни — не просто пацієнти, вони його товариші, з якими не раз ділив і труднощі військового життя, і радощі справжньої дружби. Тож питання, іти служити в АТО чи ні, перед чоловіком не стояло: у зону бойових дій лікар вирушив влітку минулого року у складі тодішньої 51-ї бригади.
Коли привезли перших поранених, усі зрозуміли, наскільки тут необхідні медики
Андрій КОСТРУБСЬКИЙ, хірург, начальник відділення хірургії Луцького гарнізонного військового госпіталюКомандування помітило, що Луцький військовий госпіталь прислав кваліфікованих спеціалістів, тож нам забезпечили гарні умови для розташування. Спочатку ставлення до медичних підрозділів було прохолодним: їх вважали не надто потрібними в зоні АТО. Коли ж привезли перших поранених — закривавлених, розгублених, усі зрозуміли, наскільки тут необхідні медики.
У польових умовах довелося наново опановувати багато навичок — досі деякі уміння обмежувалися теорією з підручників або тренуваннями на манекенах. У бригаді був лікар-анестезіолог вищої категорії, який пройшов війну в Афганістані, — він допомагав орієнтуватися в тій плутанині, що спершу панувала в госпіталі. Варто зазначити: медикаментів вистачало, згодом навіть з’ясувалося — багато чого було зайвим вантажем. Ще під час від’їзду спланував, що буде потрібно на місці. Госпіталь дав багато ліків, лише сильних знеболювальних не вистачало — тоді зв’язувалися зі штабним керівництвом й отримували необхідні препарати. Дехто вважає: що більше медикаментів, то краще. Але коли немає умов для їх застосовування, то навіщо дарма возити? Досвідчені волонтери, котрі займаються доставкою ліків, знають: спершу слід зателефонувати й розпитати, що потрібно.
Після Маріуполя вирушили в напрямку Донецька. Коли ситуація в аеропорту почала загострюватися, бригада стояла в Олександрівці, але контактувала з хлопцями, котрі були в гарячій точці. Ті якось подзвонили, повідомили: перебувають в оточенні й мають чотирьох «трьохсотих». Донецьк ще не повністю контролювався бойовиками, можна було прорватися вулицями. Це й вирішили зробити бійці на своєму військовому транспорті, а волиняни подалися їм назустріч. Добралися до Оленівки, яку тоді контролювали українські військові. Але не всі хлопці доїхали — один помер, інший потрапив у полон. Це стало уроком: слід користуватися цивільним авто або таксі, а не бойовою машиною. Надалі, щоб забрати поранених, так і робили.
Майже триста поранених прооперували в машині
Після цього не виникало питань про доцільність перебування медиків у зоні АТО. Усі колеги, з якими довелося працювати, демонстрували високу фаховість, ділилися знаннями й навичками, допомагали один одному в усьому.
Зорієнтувавшись, госпітальна бригада доповіла командуванню, що розширює свої повноваження. Так налагодили евакуацію з блокпостів. Відтоді робота стала оперативнішою: на ближньому блокпості поранений не затримувався довше 10 хвилин, на дальньому — максимум 15.
Якось транспортували пораненого в шию (куля зайшла в лопатку й вийшла через шию, зачепивши сонну артерію). Водій, який віз цього чоловіка, наклав стисну пов’язку, уклав потерпілого із піднятими догори ногами, щоб залишки крові дійшли до серця. Тобто першу допомогу в цьому складному випадку надав правильно — у нас усі були натреновані.
За даними облікового журналу, ми з колегами прооперували в автомобілі 289 поранених. Пам’ятаю історію кожного бійця, з багатьма досі підтримую стосунки. А хлопців із 51-ї бригади я на той час знав уже 10 років, оскільки в мирний час проводив медичні огляди, спілкувався з їх сім’ями. Тому не вагаючись вирішив, що маю бути поруч із ними на війні, бо ж як потім дивитися їм в очі? Це — по-перше. А по-друге, хто, як не ми? Я вибрав військову, а не цивільну медицину, тож маю бути вірним своєму вибору до кінця.
Ліки допомогли порозумітися з місцевими
Бригада почала заїжджати в лікарні, у Старобешевому активно співпрацювали з тамтешніми медиками. Якщо раніше, в Маріуполі, щоб довезти пораненого до районної лікарні, змушені були відправляти з ним взвод охорони або ж надавати допомогу просто в автомобілі, то згодом ситуація поліпшилася: військові лікарі почали працювати в лікарнях, ближчих до передової.
У налагодженні стосунків із місцевим населенням велику роль зіграли волонтери, що привозили медикаменти, не потрібні для військових цілей, але вкрай необхідні мирному населенню. Ми взяли медичні картки тутешніх жителів і пройшлися селом, допомогли, кому чим могли. Це дуже посприяло порозумінню, кращому ставленню місцевих мешканців до наших солдатів. Якщо спочатку місцеві зустрічали нас ледь не з ненавистю, то потім бігли до машини й просили не кидати їх. Пам’ятаю, в одному селі продавчиня дивувалася, коли солдати заходили в магазин і клали на прилавок гроші, щоб купити води, бо ж раніше найманці погрожували, відбирали виторг. Згодом місцеві підказували нам, де засідка, які місця оминати, допомагали ремонтувати техніку.
Траплялося, рятував бійців і з «тієї сторони», бо для лікаря кожна людина є передусім пацієнтом і він зобов’язаний допомогти. Ми повинні виконувати свою роботу, а вже потім прокурорам чи суддям вирішувати, винна людина чи ні.
Повернення додому
Звичайно, страшно, коли стріляють, коли над тобою літають кулі, а то й телеграфні стовпи. Або губишся, коли десятеро бійців приводять свого пораненого побратима, а інша група — свого. Усі озброєні, усі хочуть, аби спершу допоміг саме їх товаришу. За кожного з них переживаєш, але в першу чергу допомагаєш тому, хто більше цього потребує.
Торік, у вересні, мене поранило поблизу села Степного — опинився в епіцентрі обстрілу. Потрапив до госпіталю, місяць проходив реабілітацію. А потім 51-у бригаду розформували, тому залишився вдома. Нині допомагаю демобілізованим ставати на ноги. Адаптуватися в мирному житті можна лише завдяки підтримці рідних — у мене дружина, діти, велика родина. Мені було дуже приємно повернутися й побачити, що всі тут нормально живуть, діти ходять до садочків і шкіл, люди відвідують театри, грають у футбол… Заради спокою тут варто було побувати там.
Записала Світлана КОРНІЙЧУК, спеціально для «ВЗ», м. Луцьк
