Цивільні лікарі, які першими відправилися в зону АТО, досить швидко навчилися тримати зброю, надавати медичну допомогу під кулями й оперувати у бліндажах. Проте всі ці зусилля були б марними без нормального медичного забезпечення. Тож допомагати колегам на фронті взялися лікарі-волонтери, адже хто, як не медик, знає точно, які саме препарати знадобляться на передовій.
Волонтерством я почала займатися під час Майдану. Тоді була координатором медичної служби, надавала допомогу пораненим. Коли ж почалася війна на Донбасі, не могла залишитися осторонь. Тим більше, знала, що перші лікарі поїхали в зону АТО фактично «голі-босі»: ані засобів захисту, ані ліків, ані інструментів не мали. На передовій опинилися цивільні медики, які лише в теорії вміли надавати допомогу при пораненні вибуховою хвилею, кулею чи осколками. А діяти потрібно було швидко і фахово. Вчорашні мамологи й неврологи, педіатри та анестезіологи у польових умовах перекваліфіковувалися на спеціалістів широкого профілю. У 2014 році держава не забезпечувала ані індивідуальними аптечками, ані протишоковими та кровоспинними препаратами, ані антибіотиками. Лікарі мали лише медичні укладки 60-х років ХХ ст. Звісно, пожовклі від часу бинти в стерильних паперових упаковках підходили для накладання пов’язок, проте для порятунку життів цього було недостатньо.
Ольга КОБЕВКО, лікар-інфекціоніст Чернівецької обласної клінічної лікарні, волонтерНа передову везли кровоспинні, знеболювальні та… порізані камери від коліс замість джгутів
Уперше в зону АТО я поїхала в липні 2014 року. Добиралися мікроавтобусом, ущент забитим медикаментами. Тоді ж везли кілька бронежилетів і касок для лікарів. Хоча хлопці ніколи нічого не просили для себе. Вони могли не мати змінної форми, берців, засобів захисту, але завжди замовляли те, чим можна буде надавати медичну допомогу пораненим.
Медикаменти збирали всі: від школярів і пенсіонерів до фармацевтичних магнатів.
Важливо було розрізняти потребу в ліках на передовій та в тилових позиціях. Зрозуміло, що на першій лінії нереально крапати краплі в ніс чи робити інгаляції. Тут передусім потрібні знеболювальні, кровоспинні препарати та перев’язувальний матеріал. Життя пораненого бійця на 50% залежить від усунення больового шоку і на 50% — від оперативного спинення кровотечі.
Коли почалася війна, у зону бойових дій масово завозили Celox — кровоспинний засіб. Усі були переконані, що це — панацея. Міф зруйнували лікарі передової та військових госпіталів. Кровотечу цей препарат, звісно, спиняє, проте спричиняє виражений некроз тканин. Тож поранені, яких привозили до госпіталю після нанесення на рану Celox, потребували не звичайної первинної обробки рани, а складних операцій, бо надто масштабним було ураження тканин. Часто це призводило до каліцтва. До того ж, оскільки пакетик із Celox хлопці часто відкривали зубами, хінін — компонент, який входить до складу препарату, — потрапляв на слизову оболонку рота, спричиняючи некроз губ та язика.
Повернувшись до Чернівців, почали шукати альтернативний кровоспинний засіб. І згадали про альгінат натрію, яким колись користувалися для спинення кровотеч у проктології. Потрапляючи в рану, альгінат натрію перетворює кров на желе, тим самим утворюючи тромб. До того ж, не ушкоджує слизову оболонку. Придбали кілька кілограмів цього порошку через інтернет (в аптеках його не продають). А науковці хімічного факультету Чернівецького національного університету погодилися простерилізувати його та розфасувати в невеличкі пакетики. Так і завезли на передову. Розумію, що це аматорський метод, але він діє і не шкодить.
Зі знеболювальними на передовій спочатку проблем не було. Закуповували шприци-тюбики із буторфанолу тартратом, ліцензію на випуск яких мав єдиний в Україні завод у Горлівці. Коли ж місто взяли сепаратисти, ми залишилися без цього препарату. Замінили його на налбуфіну гідрохлорид, що теж випускається у шприці, до якого треба лише приєднати голку.
Практикували також укладання індивідуальної аптечки військового за канадською методикою: два знеболювальних і один антибіотик — усе в таблетках. Однак це виявилося неефективним, бо пігулки починають діяти через годину-півтори, а поранений не може так довго чекати.
До індивідуальної аптечки кожного бійця обов’язково входив перев’язувальний матеріал та джгут Есмарха. У період боїв за Донецький аеропорт сталося те, чого пояснити неможливо: 80-та бригада не отримала з держзакупівель жодного джгута. При тому, що його собівартість — менше 17 грн. Тоді мені подзвонили лікарі з передової та попросили зробити джгути з… камер від коліс «Жигулів». Ми роздобули ці камери на станціях вулканізації в Чернівцях, нарізали їх на смужки завширшки 2 сантиметри, вдома випрали і відправили на передову. Такі саморобні джгути виявилися довговічними і врятували не одне життя.
Від грибка стоп — аматорський розчин, від змій — часник
На другій лінії фронту діють прифронтові госпіталі. Зазвичай це або перев’язувальні на колесах, або переобладнані під медпункти з операційними та реанімацією будівлі шкіл, садочків, звичайні покинуті хати. Сюди постачати треба було все: від вати до антибіотиків. Транспортувати поранених до стаціонарних клінік донедавна було важко, тому медики оперували в польових умовах, виходжували хлопців у саморобних реанімаціях, аби запобігти інфекції, вводили антибіотики. І нарівні із цим лікували «буденні» недуги: бронхіти, пневмонії, радикуліти тощо. Тому ми намагалися забезпечити прифронтові госпіталі лікарськими препаратами від усіх захворювань: краплями у вуха й ніс, таблетками від головного болю, панкреатиту, виразки шлунка, ін’єкційними та таблетованими антибіотиками тощо.
Чимало військових, як на початку війни, так і зараз, потерпають від грибка стоп. Хворобу спричиняє постійне носіння взуття, відсутність засобів гігієни і можливості регулярно митися. Батько чернівецького волонтера Миколи Рихліцького винайшов рецепт протигрибкового засобу, до складу якого входять чотири речовини, серед них — йод і кислота. Ми почали самостійно виготовляти цей розчин, фасувати у флакони і відправляти на передову. Одному бійцю вистачає 5 мл засобу — після двох нанесень грибок повністю виліковується.
Влітку у Донецьких степах наші військові потерпали від змій. А протизміїної сироватки не було. Її виготовляли в Росії, тож у 2014 році Україна відмовилася від держзакупівель цього препарату. Рятували хлопців підручними засобами: змащували берци рициновою олією та часником — це відлякувало плазунів.
Італійські ліки врятували «айдарівця»
Волонтери-лікарі завжди без проблем проїжджали через пропускні пункти. Після кількох перших поїздок нас уже знали в обличчя. Звісно, ми завжди мали при собі всі необхідні документи: паспорти, посвідчення волонтерів, путівки з печатками громадської організації, від якої завозили допомогу.
Дуже допомагали ліками наші заробітчани з Італії. Зокрема перед Новим роком передали велику коробку транексамової кислоти, яку зазвичай використовують у хірургії та гінекології при гострих кровотечах. Саме 30 грудня завозили її хлопцям на Донеччину. Випало багато снігу, дорогу добряче замело. Просто перед нами з дороги знесло джип «айдарівців». Автівка кілька разів перевернулася. На щастя, усі залишилися живими, але один із пасажирів сильно порізав руку. Я забрала його до нашого мікроавтобуса і, щоб спинити кровотечу, засипала рану транексамовою кислотою — кров миттєво згорнулася. При чому, препарат можна як сипати на рану, так і вводити внутрішньовенно та навіть вживати всередину. На передовій були задоволені цими ліками, тож ми вже неодноразово замовляли їх в «італійців».
Син запитав: «Невже дозволиш нашим бійцям помирати?..»
За ці два роки в мене лише одного разу опустилися руки: коли по дорозі до Дебальцевого телефоном повідомили, що загинув чернівецький лікар-хірург Владислав Трепко. Мені довелося упізнавати його тіло в морзі й везти додому. Це була найстрашніша поїздка в моєму житті.
Після похорону Влада ввечері я сказала своєму 10-літньому сину: «Більше ніколи не поїду в АТО… Тепер я завжди буду з тобою…». У той момент мене справді полишили сили. Здавалося, сяду в автівку на Схід, і мені знову повідомлять, що хтось загинув. Тоді до тями мене повернула моя дитина. Син дуже по-дорослому взяв мене за руку і сказав: «Ти спершу подумай про дітей, які чекають своїх батьків удома. А ті ліки, що ти можеш привезти в АТО, врятують чийогось тата. Невже сидітимеш вдома і дозволиш нашим бійцям помирати?..»
Лікарів на фронті почали берегти
За два роки війни ми багато втратили, але багато чому й навчилися. Нині в зоні АТО все-таки роблять акцент саме на військових медиків. Окрім того, лікарів перестали пускати на передову. У 2014-му одні медики працювали в польовому госпіталі, інші — під кулями забирали поранених і надавали їм допомогу. Власне, саме так, вивозячи пораненого з Дебальцевого, і загинув мій друг та колега Влад Трепко.
Зараз же на передову виїжджають спеціально навчені санстрілки та санінструктори, а лікарі приймають поранених у госпіталях. Зменшилася й потреба в медиках, бо значно краще стали укомплектовувати штаби. Військові лікарі пишуть заявки на медикаменти й отримують принаймні найнеобхідніший мінімум. Ми ж завозимо переважно знеболювальні та ліки від хронічних захворювань. Нікуди не зникають кишкові інфекції, загострюються хвороби нирок, підшлункової залози та шлунка. У холодну пору року хлопці страждають на бронхіти та пневмонії. Нещодавно, до речі, відвезли на другу лінію фронту інгалятор небулайзер.
Два роки поїздок у зону АТО перевернули моє життя. Раніше я була жінкою-лікарем, яка щоранку поспішала на роботу, а ввечері — додому. Тепер я зрозуміла: пасивність, байдужість — це те, що вбиває нашу націю. І так жити далі не можна. Навчилася за кілька годин знаходити необхідні ліки, гроші на бензин і за добу доставляти все необхідне на передову, аби врятувати тих, хто не пускає ворога вглиб нашої країни, рятуючи нас усіх і наших дітей.
Бачила, як мої колеги, котрі досі працювали винятково в стерильних операційних або взагалі не мали справи з хірургією, пришивали відірвані кінцівки, руками «запускали» серця, надавали допомогу в нелюдських умовах з однією метою — врятувати бійця і цим самим врятувати Україну. Якщо терапевт зміг на полі бою зашити рану, а невролог — врятувати бійцю відірвану ногу, значить, ми маємо все для того, аби змінити українську медицину на краще.
Потрібно лише одне — бажання рухатися вперед, а не боротися за посади та гроші. Коли ми зламаємо цей ще радянський стереотип, який і нині нав’язується практично в усіх комунальних медичних закладах держави, тоді дійсно можна буде говорити про реальне реформування української медицини.
Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
