Без них неможлива робота будь-якого медичного закладу, а на війні вони просто незамінні. Ці дівчата не йдуть зі зброєю в атаку, не сідають за важелі бронемашин і не тримають оборону. Вони шкодують, що не знають, як зупинити війну, однак щасливі, що вміють надавати допомогу пораненим і рятувати життя. Їх називають янголами українських бійців, непримітними героїнями медичного фронту. Вони ж скромно зізнаються, що просто виконують свою роботу — доглядають за хворими і допомагають лікарям рятувати життя пацієнта.
В умовах війни вчишся дуже швидко
Наталя ПРОНІВ, старша медсестра шкірно-венерологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, м. ВінницяЦе був командний пункт, ми обслуговували бійців із різних військових підрозділів. Нашу автоперев’язувальну замаскували в лісопосадці поблизу Карлівки, неподалік від Донецька. Ми розгорнули два намети (терапевтичний та хірургічний) і реанімацію. У групі нас було п’ятеро: двоє санітарів (які водночас були і водіями), лікар-терапевт, лікар-хірург і медична сестра, тобто я. Маючи терапевтичний профіль, я мусила асистувати й під час операцій, бо більше було нікому. Це для мене був новий досвід. Однак в умовах війни вчишся дуже швидко.
Хворі були з різних груп військ, але найчастіше по допомогу зверталися хлопці зі спецназу та розвідки. Із бойовою травмою вперше зіткнулася одразу після приїзду. Ми тільки розгорнулися, коли доправили хлопця з осколковими пораненнями у верхні та нижні кінцівки. І це був шок. Коли осколок потрапляє в тіло, неможливо точно визначити, де він розташований. Видно тільки вхідний отвір і величезну рану. Дико стає, як тіло таке може витримати. Але наші лікарі робили все чітко, з холодним розумом, і це мене заспокоювало. Адже під час операції (чи взагалі роботи) настрій лікаря передається колективу. Мені пощастило працювати в команді професіоналів.
Роботи було багато. Поранених привозили звідусіль, і мені здавалося, що бої йдуть по всій лінії фронту. Хоча по допомогу зверталися не лише поранені — багато хлопців відчували виснаження, перевтому, страждали від високого тиску, особливо розвідники. Був такий випадок, коли одному бійцеві я зробила перев’язку й кажу, щоб прийшов завтра. А він мені: «Завтра не прийду, бо йду у розвідку». — «А коли прийдете?», — запитала. — «Це тільки Господь Бог знає…» Від таких слів пересохло в горлі, але я посміхалася, бо знала, що показувати тривогу не можна.
Групу, у якій я працювала, вивели з-під Донецька влітку 2014 року. Надійшов наказ забрати з лінії фронту жінок-медиків. А за місяць відбулися події в Ілловайську…
Робота операційної сестри в польових умовах відрізняється від роботи в стаціонарі
Ольга БАБКІНА, старша операційна сестра Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, м. ВінницяЦе дуже складна операція, але її треба було проводити терміново, інакше воїн не мав шансів на життя. Пам’ятаю той день, як учора. Черговий лікар розбудив мене рано-вранці й сказав готуватися до проведення операції. На все нам дали годину, але насправді події розвивалися набагато швидше. Ми щойно розпочали підготовку, коли доставили бійця. Осколок влучив у печінку й спричинив сильну кровотечу, тож треба було діяти дуже швидко. Але завдяки професіоналізму хірурга хлопця врятували. Це був колосальний досвід і для хірургів, і для операційних медсестер.
Узагалі робота операційної сестри в польових умовах значно відрізняється від роботи в стаціонарі. Як не дивно звучить: бракує елементарного — проточної води. Медсестрам доводилося приносити її власноруч. Крім того, вони були змушені кожного разу обробляти післяопераційну білизну, бо санітарок на той момент у мобільному госпіталі взагалі не було. Усе робили медсестри: і прали, і прибирали, і до операцій готувалися. Навіть переїзд (а мобільний госпіталь змінював місце розташування кілька разів) лягав на наші тендітні плечі. Але скаржитися не звикли, усе робили швидко й оперативно, щоб не підвести лікарів, котрі під час операцій повинні зосереджуватися на тому, як врятувати пацієнта, а не відволікатися на організаційні питання.
Пригадую, коли ми переїздили з Оріхового в Побєду (Луганська область), на підготовку було буквально години дві, бо на нове місце вже везли 36 поранених. Сама не знаю, як ми тоді встигли все зробити, однак впоралися в рекордні терміни й не підвели.
Не думайте, що операційна в польових умовах може відрізнятися від стаціонарної — усе має бути на найвищому рівні. Головне — розмістити два столи, щоб принаймні дві бригади могли працювати одночасно і не заважали одна одній. Інструменти мають лежати в правильному порядку (у кожного лікаря він свій), і операційна медсестра мусить це знати. Наше завдання — розуміти лікаря за операційним столом не просто з півслова, а з одного погляду.
Бували дні, коли доводилося не лише працювати в операційній, а й виїжджати за пораненими на лінію зіткнення. Якось ми перевозили пацієнта на вертольоті. От тоді мені реально було страшно. Ми приземлилися неподалік від палаючого БТРа, за лічені секунди перемістили потерпілого на борт. Травми були важкі, тому командир прийняв рішення транспортувати постраждалого в Харків. Злетіли — і почався обстріл… Вертоліт намагався проскочити зони обстрілу непомітно, тому летів низько, оминаючи «зеленку» й будівлі. У кабіні — вібрація, почути кволий голос пораненого було неможливо. Досі, відверто кажучи, дивуюся, як на цих «американських гірках» змогла підключити крапельницю, провести маніпуляції, щоб спинити кровотечу…
Ці спогади, напевно, ніколи не зітруться. Бо як можна забути «трьохсотих» і «двохсотих», яких везли в одній машині до госпіталю? Поранених — одразу на операційний стіл, а загиблих готували, щоб переправити додому… Пам’ятаю, як в одного з них у кишені постійно дзвонив телефон. Дістали, а там близько 40 пропущених… Від матері. Товариші передавали апарат з рук в руки й не наважувалися відповісти. Таке не забувається…
Працювали без вихідних — жили в госпіталі
Ольга ПЕЧЕНЮК, медсестра шкірно-венерологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, м. Вінниця Я служила в терапевтичному відділенні, де лікувалися хлопці з черепно-мозковими травмами, контузіями і терапевтичними патологіями — кардіологічними, пульмонологічними, шкірними хворобами. У мої обов’язки входило проведення внутрішньовенних струминних і крапельних ін’єкцій. Здавалося б, те саме, що в стаціонарному госпіталі у Вінниці, але польові умови — це зовсім інше. Там я навчилася бути сильною. Не було ані страху, ані розпачу. Намагалася не обмірковувати й не приймати близько до серця того, що бачила, бо можна було збожеволіти… Я знала, що мені треба робити все можливе, аби боєць став на ноги і повернувся на службу.
Чи було важко? Було. Насамперед, через те, що працювали без вихідних — ми жили в госпіталі й надавали допомогу незалежно від того, чергували чи ні. Навіть на Великдень я не відчувала, що це свято, бо кожен наступний день нічим не відрізнявся від попереднього. Але свято було тоді, коли наші поранені одужували. І це — найголовніше.
Упродовж трьох років війни у 59-му мобільному госпіталі, який підпорядковується Військово-медичному клінічному центру Центрального регіону, що дислокується у Вінниці, проліковано майже 14 тис. бійців АТО (у 2014 році було 3250 хворих, у 2015-му — 3492, у 2016-му — 3442, а за півроку 2017 року через руки фахівців пройшло 1547 пацієнтів). І це — лише стаціонарні хворі, не враховуючи амбулаторних пацієнтів та місцевих жителів.
Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця
