Поняття «допомога Сходу» включає не лише волонтерську та медичну підтримку бійців, а й належне медичне забезпечення місцевих мешканців. Усе частіше цивільні лікарі їдуть на Луганщину та Донеччину, аби лікувати тих, хто став заручником АТО.
ВЗ Як сприйняли російську агресію проти України?
Сергій МИРОНЮК, лікар-педіатр Волинської обласної дитячої клінічної лікарніВЗ Коли вперше потрапили на Донбас?
— У 2015 році я отримав повістку з військкомату — якраз за місяць до свого 50-річчя. Вона зіграла своєрідну роль. Під час медичного огляду в мене виявили кілька захворювань: цукровий діабет, гіпертонію. Спочатку не хотів у це вірити. А потім заполонило відчуття образи. Захотілося хоча б чимось допомогти хлопцям не передовій. Зв’язався з волонтерами. П’ять разів їздив на Схід, доправляючи необхідне нашим бійцям. Об’їздили практично всю територію Донецької та Луганської областей. Були у Кримському, Благодатному, Маріуполі, Волновасі, Новотроїцькому, Богданівці, Авдіївці, Мар’їнці. Спеціально обирали такі точки поблизу лінії фронту, куди допомога не завжди доходила.
ВЗ Як виникла ідея попрацювати медиком на Сході?
— У Станиці Луганській у червні минулого року зустрів колегу з Волинської обласної лікарні Сергія Сівака. Він працював у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Я чув про цю структуру, однак сумнівався, що там знадобляться педіатри. Тут до кабінету заходить головний лікар районної лікарні у Станиці Луганській, і я запитую його: «Вам педіатри часом не потрібні?» А він: «Звісно, потрібні, можеш уже лишатися». Після цього я дізнався: аби потрапити лікарем на Схід, необхідно подати заяву на сайт волонтерської організації. Щоправда, взяли мене не одразу. Довелося написати чотири заяви: першу — ще у червні, після того, як повернувся з волонтерської поїздки. А добро дали аж у вересні. Подзвонили і запитали, чи можу я поїхати у жовтні. Куди саме, не говорили. Зрозуміло лише, що на Схід.
Коли приїхали на вузлову станцію, нас розділили. Частина медиків відбула у Станицю Луганську, а мене і ще двох лікарів забрали у Білоріченський Луганської області. Поселили в районній лікарні, мешкали ми в одній із палат.
ВЗ Наскільки далеко перебували від лінії фронту?
— Далеченько. Там, де я був, значно ближче до кордону з Росією. Але на тій ділянці бойових дій немає.
ВЗ Які стосунки у вас склалися з колегами із районної лікарні?
— Керівництво райлікарні сприйняло нас нормально. Утім, думаю, що в них була вказівка, доведена згори. Тісні стосунки із місцевими лікарями не склалися, відчувалася певна прохолода. Вони нас вважали заробітчанами. Проте не тільки вони — моїй дружині дехто також казав: приїде твій чоловік додому і привезе за місяць аж 18 тис. грн. Я був би радий і 8 тис., тільки ніхто й таких грошей не давав. Не всі знають, що таке Перший добровольчий мобільний шпиталь і на яких засадах він надає допомогу. У місцевих лікарів, оскільки вони працюють у так званій зоні АТО, зарплати в півтора разу вищі, а в нас були звичайні оклади.
ВЗ Що можете сказати про соціальну ситуацію в прикордонному районі?
— Окремі населені пункти там фактично напівізольовані: маршрутки майже не їздять через значне пошкодження доріг. Ситуація погіршується в дощ та сніг. Через це місцеві мешканці навіть змушені самі пекти хліб, бо так званий автомагазин не прибуває. Аналогічні проблеми і з доступом до медичної допомоги. Щоб доїхати в місцеву лікарню, треба наймати машину. А це означає заплатити щонайменше за бензин для поїздки в обидва кінці. Та й не завжди лікарі можуть прийняти в той день, коли приїхав. Іноді кажуть: приїжджайте завтра. То чи витрачатиметься хвора людина ще раз?
ВЗ Наскільки потрібною виявилася допомога медиків-волонтерів?
— У районі складна ситуація з кадрами загалом. Зокрема, давно немає кардіолога. Частково функцію цього фахівця виконують сімейні лікарі. Серед нашої групи якраз була кардіолог — їй доводилося працювати по 12 годин на добу.
ВЗ Тобто дефіцит медичних кадрів відчутний?
— У районному центрі ще не дуже, а от поза ним — так. Наприклад, із трьох педіатрів, які є в районі, одній лікарці десь під 70 років, а другій — 65. Про що можна говорити? Звісно, така ситуація з медичними кадрами виникла не в один день — вона формувалася роками, і все це впливає на якість медичної допомоги.
ВЗ Яке враження склалося про рівень медичного забезпечення району?
— Хотів би, щоб у нас кожний район мав таке медичне забезпечення, як там. У лікарні є дві хірургічні стійки та можливість проводити лапароскопічні операції. У нас такий рівень забезпечення хіба що в лікарнях обласного значення. Думаю, не в останню чергу це пов’язане з тим, що на прифронтову територію виділяються чималі кошти. Наприклад, під час мого перебування там для лікарні придбали ще один новий «Део Сенс». Загалом районна лікарня має близько 20 різних автомобілів — від «Део» до «Фордів» й УАЗиків. Тобто технічне забезпечення, медичне обладнання і автомобільний парк у лікарні досить пристойні.
Інша ситуація з харчуванням та медикаментами, які мусять купувати самі пацієнти.
ВЗ Чи легко було налагодити контакт із місцевими мешканцями?
— Відчувалося: люди нам не зовсім довіряють. Це стосувалося як місцевого населення, так і тамтешніх лікарів. Чомусь вони вважали, що в нас не дуже високий рівень кваліфікації. Також відчутний вплив «старшого брата». Наприклад, коли заходиш у магазин і кажеш «Добрий день», а потім «До побачення» чи «Дякую», то на тебе звертають уваги. Адже ти говориш, за їх визначенням, «бандерівською мовою». А якщо вживаєш такі слова, як «здрасьтє», «спасібо», «до свіданія», то тоді ти розмовляєш українською. Ось такі дивні нюанси. Але за ними відбувається ідентифікація людини — свій чи чужий? Говориш чистою українською мовою, виникає питання: чому сюди приїхав?
ВЗ Розкажіть про ваші обов’язки як медика.
— У лікарні на мене поклали переважно нічні чергування — із 17-ї вечора до 9-ї ранку. Тричі на тиждень, у понеділок, середу та п’ятницю, ми об’їжджали район, їздили по селах, оглядали дітей і хворих дорослих. Якщо в селі був фельдшер, то він виконував роль організатора. Повідомляв мешканцям, що о такій-то годині такого-то дня приїде медична бригада з району.
Звичайно, матеріальне становище ФАПів справляло гнітюче враження. Умов для роботи практично ніяких. У приміщеннях дуже холодно, неможливо роздягнутися. Дахи протікають. Пригадую, приїхали ми до одного села. Колись воно було досить великим і заможним, мало комплекс на 3 тис. голів великої рогатої худоби. А сьогодні там мешкають усього 68 осіб. Медициною ж узагалі займається ветеринар із того самого, уже зруйнованого, тваринницького комплексу.
ВЗ Пригадуєте якісь складні випадки?
— Одного разу в лікарню вночі доправили хлопчика із тяжкою формою пневмонії, уже із задишкою. При цьому ще о 2-й годині дня він був на прийомі в місцевого педіатра, і той після огляду відправив його додому. Я був змушений викликати реаніматолога, який підключив дитину до кисню.
Ще один випадок пов’язаний із захворюванням на скарлатину. До лікарні прийшло 10 дітей із висипом. Спочатку подумали, що то якась алергія, а виявилося — скарлатина. Довелося закрити місцеву сільську школу на карантин.
ВЗ Чи має російська агресія вплив на стан місцевої медицини?
— Про це там не прийнято говорити. Але мені здається, що ситуація з огляду на значну увагу до цього регіону дещо поліпшилася. У прифронтові райони пішли додаткові кошти, з’явилися грантові проекти. Крім того, у цій районній лікарні певний час працював професор, який раніше провадив медичну практику в Луганській обласній лікарні, а за ним прийшли деякі спеціалісти й обладнання.
ВЗ Чи було психологічно важко працювати на Донбасі?
— Не сказав би, що дуже важко. Робота така сама. Звісно, були певні незручності, адже працюєш не вдома, тож іноді не вистачало елементарного побутового комфорту.
ВЗ Що вам дала ця поїздка?
— Почав по-іншому дивитися на ситуацію на Донбасі. Одна справа, коли приїжджаєш як волонтер і зустрічаєш лише наших бійців. Тоді місцеве населення бачиш тільки інколи, майже не стикаєшся з ним у побуті. Інша, коли живеш поруч із місцевими протягом місяця, спілкуєшся з ними щодня, відчуваєш їх настрої. Завдяки цьому краще розумієш, що до чого, чому на Донбасі стала можливою російська агресія. У мене ще склалося враження, що дехто спекулює статусом біженця в надії отримати матеріальну допомогу. Деякі села там майже вимерли. Коли їздили районом під час медичних оглядів, то бачили ледь не апокаліптичні картини. Частина будинків у селах настільки зруйновані, що в них уже попроростали дерева, і ці руйнації не пов’язані з війною.
ВЗ Чи поїдете знову на Схід, якщо буде така нагода?
— Звісно, поїду. Десь за місяць-два знову проситимуся туди, бо, незважаючи на певні проблеми, подібні поїздки затягують. Таке відчуття, що там — справжнє життя, ніхто не маніпулює, аби завоювати твою прихильність чи видатися приязним. Там усе гранично відверто, кожен висловлює свою думку прямо, тоді як удома часом буває навпаки. Відчуття страху теж немає. Страшно, коли повертаєшся після поїздки і з новин дізнаєшся, що місце, де ти був два дні тому, обстрілюють. Коли ж перебуваєш там, просто працюєш і виконуєш своє лікарське призначення.
Петро ГЕРАСИМЕНКО, спеціально для «ВЗ»
